Держава і право українських земель у складі Великого князівства Литовського та Речі Посполитої - Реферат

1.Панування монголо-татарського хана на території колишньої Київської Русі упродовж майже 80 років (щоправда, у безпосереднє управління цими землями він мало втручався, а лише здійснював загальне керівництво і збирав данину), а також переїзд Київського митрополита з Києва до Суздаля - завершили політичний занепад Подніпровя з центром у Києві; політичний центр перенісся до Галицько-Волинського князівства, та остаточно відкололась Володимиро-Суздальська земля. Обєднання литовських земель в єдину державу відбулось у другій половині 13 - на початку 14 ст. за князів Міндовга і Гедиміна, який заснував столицю Великого князівства Литовського - Вільнюс над р.Вілією, за його правління Литовська держава почала захоплювати сусідні (білоруські і українські) землі. Його син Любарт у 1340 р. став Волинським князем і управляв у Галичині, а син Ольгерд (Альгердас) (у 1345-1377 рр. Великий Литовський князь) захопив чернігівсько-сіверську землю, Переяславщину, у 1362 р. зайняв Київ, а у 1363 р. разом з українськими військами завдав нищівної поразки татарам на Синіх Водах на Поділлі, яке також приєднав до Литви. При Ольгердові Литовська держава займала територію від Балтійського до Чорного моря, від р.Оки до Західного Бугу, і охоплювала: Білу Русь (Полоцьке, Мінське і Смоленське князівства), Чорну Русь (Гродненська і Мінська губернії), Червону Русь (Полісся, Східна Волинь - Володимир і Луцьк, Поділля) і Україну (Київське, Переяславське, Чернігівське і Сіверське князівства), що становило майже половину земель Київської Русі і більшість земель Білорусії; притому, литовські землі і їхнє населення становили лише 1/10 частину. У 1366 р. після тривалої польсько-литовської боротьби за Галичину і Волинь (притому, литовців підтримували українці, а поляків - угорці) уся Галичина і Західна Волинь (Холм і Белз) остаточно відійшли до Польського королівства, внаслідок чого польське завоювання охопило територію близько 52 тис.км2 з населенням понад 200 тис., що збільшило територію Польщі майже у 1,5 раза.Козаки були вільними людьми, обєднувались у ватаги, групи і разом полювали, рибалили, нападали на татар, відбиваючи полонених і награбоване; більшість серед них становили українці, та були і поляки, білоруси, росіяни, молдавани та ін. Козацтво було соціально неоднорідним - до нього входило зубожіле і заможне селянство, міщанство, іноді нижче духовенство і навіть дрібна українська шляхта; серед них зявляється майнова диференціація - виділяються заможні козаки (сімейні, городові), які походили, головно, з Київщини і Брацлавщини та мали господарства, хутори, пасіки тощо, і низові козаки. Козацтво поділялось на січових (несімейні) і волосних (сімейні) козаків; окрему категорію становило “лицарство” чи “товариство”, які отримували ці почесні титули-звання за відзнаки у боях чи інші заслуги, за тривалу службу у війську і т.п. Волосне (сімейне) козацтво, на відміну від “лицарства”, теж допускалось у Запорізьку Січ, але не мало права проживати на її території, тому селилось із своїми сімями на її околицях - у степах, хуторах, де займалось хліборобством, скотарством, торгівлею, ремеслом і промислами, і проживало у паланках; вони називались підлеглі посполитих січових козаків, “сидні”, “гніздюки”. Військово Запорізька Січ поділялась на курені (максимально їх було 38; це слово мало два значення: 1. житло і 2. самостійна частина війська; тут йдеться саме про друге значення), а територіально - на паланки (5-8; це слово теж мало два значення: 1. невелика фортеця і 2. певна частина території Запорізької Січі; тут йдеться про друге значення).З кінця 14 ст. і упродовж майже усього 15 ст. на українських землях безперервно зростало велике феодальне землеволодіння польських, литовських і українських феодалів, джерелом чого були загарбання общинних земель, купівля-продаж земельних маєтків, освоєння пустуючих земель, а також феодальні земельні пожалування за службу, отримувані від Великого Литовського князя і Польського короля, а з кінця 15 ст. і від представників місцевої адміністрації - воєвод і старост, якими феодали володіли у 2 формах: 1. тимчасовій - на час несення служби на користь сюзерена, а у 16 ст. ці землі роздавались “до живота”, тобто до смерті володільця, а з 30-50-х рр. Другою більш чисельною групою пануючого класу на українських землях були дрібні бояри і шляхта - середні і дрібні землевласники, становище яких було різне і постійно змінне. Внаслідок відокремлення шляхти від інших верств вона остаточно перетворюється у лицарський стан - шляхетство передавалось у спадок і лише Сейм мав право дарувати шляхетство, а втрачалось воно лише на підставі вироку суду, коли шляхтич переїздив до міста і починав займатись там ремеслом і торгівлею. Права і привілеї шляхти постійно розширювались - Нешашівські статути 1454 р. звільнили шляхту від суду королівських чиновників; у 1496 р. шляхта була звільнена від сплати мита за іноземні товари і отримало право вільної навігації по Віслі і Балтійському морю; Литовський статут 1529 р. встановив підвищені санкції за

Зміст

1. Приєднання українських земель до Великого князівства Литовського і Речі Посполитої.

2. Виникнення українського козацтва. Запорізька Січ.

3. Суспільний лад українських земель у складі Великого князівства Литовського і Речі Посполитої.

4. Державний устрій українських земель у складі Великого князівства Литовського і Речі Посполитої.