Діяльнісно-структурний потенціал трансформаціного процесу: до розробки концепції класоутворення - Автореферат

Разом з тим досі залишаються невизначеними відповіді на питання щодо суттєвих рис цього процесу, характеру та спрямованості структурування соціальних сил, адекватності теоретичних підходів, що застосовуються для його вивчення. Зміни, що накопичилися в суспільстві за останні роки, виявили ряд домінантних, хоча і внутрішньо несталих, суперечливих тенденцій. Тому питання про спрямованість трансформаційного процесу адекватно переводиться до питання про соціальні сили, що концентруються в суспільстві, про їх носіїв, які здатні своїми солідарними або подібними діями утворювати специфічні області тяжіння соціуму, структурувати суспільні відношення. В соціальних зрушеннях, що сталися на протязі 90-х років в українському суспільстві, проглядаються множинні різноманітні тенденції, що ніяк не пояснюються відомими теоретичними схемами. На цій підставі виникають питання щодо міри унікальності цих тенденцій для українського або, більш широко, пострадянського суспільства у порівнянні з світом розвинутого індустріалізму, який також переживає процес соціальної трансформації.

За темою дисертації опубліковано одноосібну монографію, 3 розділи в колективній монографії, 28 публікацій у фахових виданнях з соціології, 6 доповідей на науково-практичних конференціях та інше.

Структура та обсяг дисертації.

Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, поділених на підрозділи і пункти, висновків, списку використаних джерел, додатків. Роботу викладено на 365 сторінках основного тексту. Текст роботи включає 12 рисунків. Список використаних джерел містить 378 найменувань і викладений на 28 сторінках. Обсяг додатків - 23 сторінки. Додатки включають стислу характеристику емпіричних досліджень, матеріали яких використані в роботі, а також 23 таблиці емпіричних даних.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі розкрито сутність і стан наукової проблеми, подано обгрунтування її актуальності, визначено обєкт, предмет, мету та основні завдання дослідження, його теоретико-методологічні підстави, показано його новизну, теоретичне та практичне значення роботи, форми та характер її апробації.

У першому розділі “Теоретико-методологічні основи аналізу діяльнісно-структурного аспекту пострадянської трансформації” проаналізовано синергетичні уявлення про соціальну динаміку і трансформацію, сформульовано провідні положення діяльнісно-структурної парадигми щодо вивчення процесів соціальної трансформації та самоутворення суспільства, зосереджено увагу на структурно-діяльнісних факторах макросоціальних нерівностей як каталізаторів соціальної динаміки, виділено особливості фаз розгортання трансформаційного процесу в українському суспільстві.

Пильну увагу проблемам соціальних змін було приділено в останні два сторіччя, на протязі яких завдяки інтелектуальним зусиллям вчених побачили світ різноманітні теоретичні моделі суспільства і соціальних змін. Проте серед них до недавнього часу домінували підходи, що інтерпретували зміни як соціальні процеси, які мають специфічний напрямок, бо ведуть до деякого фінального стану, а в їх розгляді особлива увага була зосереджена на ролі окремих активних особистостей або організованих груп. Таким чином, в теоретичні уявлення були запроваджені припущення фаталізму й детермінізму. Тільки з розвитком некласичної науки, теорії систем і синергетики, соціологічних теорій соціальної дії, соціальної практики, конструювання та структурації стала можливою радикальна відмова від позначених вище теоретичних припущень. В основу нових поглядів щодо соціальних змін, які розбудовані синергетикою, феноменологією, діяльнісно-структурними різновидами соціології та на яких наполягає здобувач, покладено: 1) принцип перманентного самоутворення суспільства, 2) соціологічну уяву щодо його декомпозиції, повязаної з розвитком власних рушійних сил відносно його самостійних підсистем; 3) впевненість щодо творчих спроможностей людини та конструктивного потенціалу кооперативних ефектів її дій; нарешті, 4) упевненість в людських досягненнях, що накопичуються у часі, набувають критичну масу і ведуть до змін самої людини, соціального простору та засобів його пізнання.

Визначенню особливостей сучасної соціальної трансформації сприяло звернення автора до відомої в сучасній науці теорії термодинамічної еволюції та дисипативних структур брюссельської школи І.Пригожина, теорії самоорганізації Г.Хакена та більш-менш вдалих теоретико-методологічних спроб інших вчених зблизити соціологію з загальнонауковими відкриттями, зробленими на синергетичній хвилі пізнання. Самоорганізацію розглянуто як процес формування просторової, темпоральної та функціональної структур системи, що виникає спонтанно, проявляється стрибкоподібними переходами при певних характеристиках системи та без цілеспрямованого впливу зовні. На відміну від поширених серед науковців думок про те, що соціальна трансформація є або закономірним процесом переходу, або стохастичним біфуркаційним процесом, автором обгрунтовано, що соціальна трансформація є проявом самоорганізації суспільства як природно-історичного процесу, в якому поєднуються як еволюційні, так і біфуркаційні моделі розвитку. Це - процес відносно стрімких (плавних або стрибкоподібних) змін системних властивостей суспільства як відповідь на вичерпання або загрозу вичерпання ресурсів конкретної форми чи напрямку розвитку, факторами якого стають як обєктивні механізми, а отже закономірності, структурної визначеності та обмеження архетипів, так і механізми стихійного упорядкування, кооперативні ефекти дії людей. Проаналізовано механізми, завдяки яким цей процес здійснюється, а також їх соціологічні інтерпретації.

Суспільство постійно відтворює відмінності припустимих для нього траєкторій руху, безперервно створює їх варіації, завдяки яким знаходить і закріплює нові структурно-функціональні можливості. Як наслідок цього процесу також утворюються побічні тенденції, що не вписуються у провідну течію руху та на грунті яких під загрозою імовірного колапсу здатні формуватися контртенденції розвитку. Але поки адаптивні механізми забезпечують неперевищення критичних значень найважливіших системних показників та стримують контртенденції, суспільство зберігає обрану раніше еволюційну форму розвитку. Коли ж сила обурювального впливу починає перевищувати адаптивні можливості, починають діяти біфуркаційні механізми розвитку, завдяки яким стохастичність та варіабельність стають домінуючими.

Аргументовано, що “вибір” суспільства за умов біфуркаційного розвитку не є “раціональним вибором” в класичному соціологічному тлумаченні, згідно якому вибору передує раціональне оцінювання. І якщо поле вибору й містить внутрішню різноманітність, проте не безмежну. Вибір нових форм розвитку обмежен можливостями легітимації побічних соціальних ефектів та контртенденцій, що виникають в процесі суспільної динаміки. Крім того, особливе значення мають граничні успадковані культурні форми, що накопичені в процесі соціоеволюції, укорінені в підсвідомості людини та в значній мірі мотивують її дію.

Розглянуті “мякі” та “жорсткі” способи втрати суспільством адаптивних можливостей, що детермінують подальший вибір системою механізмів руху, призвели автора до висновку про те, що соціальна трансформація українського суспільства розгорталася двома фазами. Перша фаза - еволюційна - мала дві хвилі та спочатку збігалася з трансформаційним процесом, що охопив усі індустріально розвинуті суспільства. Але контртенденції, які виникли у першій хвилі (різноманітні форми соціальної та культурної мобілізації, розвиток форм самоврядування, систем постматеріальних цінностей, інше), вже на протязі 70-х років були згнічені діючими інституційними механізмами суспільства. Наслідком цього стало виникнення перетворених форм соціуму, що призвело до подальшого суттєвого розходження у формах трансформації індустріального світу. Перетвореною макроформою функціонування вітчизняного суспільства з 70-х років стала дублікація реальності (формальна / неформальна). Латентне підсилення системних протирічь стимулювало другу хвилю еволюційної трансформації, яка розгорнулася в період радянської “перебудови”. Ця хвиля відбивала ситуацію вичерпання системних ресурсів існуючої форми розвитку. Поки зберігалася інерція руху старих форм, йшло бурхливе накопичення тиску протирічь і формування контртенденцій як альтернатив розвитку. Але контртенденції не встигли отримати структурно-діяльнісну визначеність, викликали анклавізацію суспільства та на тлі цього - прояв другої, біфуркаційної, фази розвитку.

Друга фаза процесу трансформації розгорнулася за принципами “химерного аттрактору”, в якому домінують асистемні, стрибкоподібні процеси, а механізми стихійного упорядкування, за якими знаходяться ті чи інші соціальні сили суспільства, постійно зіштовхуються з барєрами хаотизації. Постановка питання про те, як може далі розгортатися трансформація в пострадянському суспільстві, призвела автора до розгляду процесу накопичення соціальних сил в суспільному просторі. На макросоціологічному рівні це питання повязане з теоретичною проблемою співвідношення структури та дії. Сутність цих проблемних питань обумовила звернення до тих соціологічних теорій, що не суперечать синергетичному підходу та пропонують аналіз суспільства як складної реальності, що самовідтворюється.

З метою більш глибокого розуміння процесів упорядкування соціального простору за час його трансформації автором розвинуто концепцію суспільства як емерджентного продукту структури та дії, соціальної практики людей, реальності, що постійно відтворюється та відновлюється.

Виділення соціального простору як обєкту подальшого вивчення дозволило зосередити увагу на активних рисах соціальної реальності та акцентувати принцип її рухливості. Багатомірний соціальний простір функціонує у відповідності з принципами диференціації, розподілу та солідарності, які конституюються завдяки сукупності активних властивостей, притаманих соціальному універсуму. Під активними властивостями соціального простору запропоновано розуміти такі властивості, що здатні надати їх носіям силу та вплив, стати фактором формування нових областей тяжіння в процесі суспільного руху. А їх розуміння може бути досягнутим на методологічних підставах не дуалізму структури та дії у визначенні соціального світу як деяких протилежностей, а їх дуальності як взаємододаткових принципів-факторів самоутворення суспільства. Таке уявлення визначило теоретичні межі подальшого аналізу трансформації суспільства, а саме - діяльнісно-структурну парадигму соціального самоутворення.

У другому підрозділі першого розділу роботи - “Діяльнісно-структурна парадигма самоутворення суспільства” - розвинуто теоретичні уявлення про соціальну дію. Запропоновано розглядати соціальну дію не тільки як миттєвий прояв структурних властивостей соціального простору або особистості, але, перш за все, як виявлення інтенційного прагнення соціальних акторів до свободи, до раціоналізації цього прагнення, що відбиває і визначає структурно-діяльнісний потенціал акторів та їх соціального оточення.

Підкреслено складну природу соціальної дії, що виявляється в різноманітних конструктах раціональності, або соціальних практиках розширення свободи, а також в конкретних і абстрактних проявах дії, обмежених субєктно інтеріоризованою, тривало існуючою моральною соціальною практикою, або архетипами дії. Детально проаналізовано такі конструкти раціоналізації свободи в соціальній дії, як інструментальні, моральні та позацільові (дія “для себе” та ігрова дія). Визначено, що продуктами різних соціальних практик раціоналізації свободи стають різні типи соціальних структур, що виникають, а саме: структури ресурсів та відношень, цінностей та норм, стилей, ризиків. Запропоновано розділяти, по-перше, зовнішні усталені структури, що мають примусовий або стимулюючий у відношенні до актора характер, по-друге, непередбачені, позанормативні зовнішні структури, по-третє, внутрішні у відношенні до актора структури, що мають мотивуючий або примусовий характер. Останні втілені в архетипах свідомості, моральних категоріях належного, “священного”, індивідуальних сприйняттях і розуміннях свободи і раціональності.

В конкретних проявах дії виділено, з одного боку, їх субєктивні складові, що визначаються біопсихічними та соціокультурними властивостями особистості або групової індивідуальності актора, мірою розкриття його “самості” в інтересах та потребах; з другого боку, їх обєктивні прояви, або колективно структуровані контексти оточення, що виявляються в сукупності різноманітних ресурсів, якими соціальний актор володіє чи орієнтується на них. В свою чергу, абстрактні властивості дії відбивають ті суспільні відношення, до яких актор залучається, які він утворює та відтворює. Межами та продуктами абстрактної дії стають, з одного боку, прагнення акторів себе соціально ідентифікувати, з другого боку, форми структури і культури, що виникають, обєктивуються і, частіше за все, ненавмисно набувають суспільного значення. Наголошено на тому, що міра поміж конкретними та абстрактними проявами дії, між свободною причиною дії та її зовнішніми імпульсами визначає іманентний або відчужений характер соціальної дії. Відчуження акторів від утворених ними субєктивних значень дії стає як глибоким фактором соціальних нерівностей та напружень в соціальному просторі, так і проявом раніше утворених, інституціоналізованих соціальних нерівностей.

Підкреслено, що соціальні дії за своєю генезою завжди орієнтовані на “інших” і прагнуть отримати характер упорядкованих взаємодій. Такі більш чи менш упорядковані соціальні взаємодії, що локалізуються у просторі та часі, визначаються поняттям соціальної практики, яке стає для автора одним з центральних в подальшому аналізі. Нові області тяжіння, або усталеність і когерентність, що виникають в соціальних практиках акторів, закріплюють у часі та просторі домінанту індивідуальностей деяких соціальних акторів. А їх ненавмисним наслідком стають утворені ними структури солідарностей і нерівностей, які не тільки конституюють соціальний простір, утворюють форми суспільства, але й постають фактором обмеження свободи, фактором становлення нових соціальних акторів і постійно виникаючих змін. Таким чином, у єдності та різноманітності взаємних проявів дії та структури, більш конкретно - соціальних практик та структур нерівностей - автор бачить сутність активних властивостей соціального простору і механізму синергетичного руху суспільства, в тому числі його самоутворення під час трансформації.

Принциповою особливістю запропонованої автором діяльнісно-структурної концепції соціальної трансформації є зосередження уваги на виявленні стратифікаційних макронерівностей, які відбивають найбільш глибокі просторово-часові розколи суспільства, на грунті яких формуються провідні макросоціальні актори, тенденції солідаризації та конфліктів. Такі соціальні нерівності автором названо класовими. Показано, що вони існують поруч з іншими різновидами соціальних нерівностей, актуалізуються за певними умовами як фактори соціальної дії, визначають різні життєві шанси, міру застосування соціальних сил акторів та простір дії останніх. Зроблено висновок, що класові нерівності, що формуються як структурна риса суспільства, з одного боку, стають важливим фактором соціального відтворення, підтримки існуючого динамічного соціального ладу, з іншого боку, відіграють роль каталізатора соціальних сил і суттєвого фактора соціальних трансформацій.

Проаналізовано дискурс стратифікаційних макронерівностей з метою визначення палітри їх можливих структур. Виділено такі поля ієрархічних макронерівностей, що проявилися в різних історичних контекстах індустріального світу, як виробничо-економічні, громадянські, перерозподільчі, ринкові, культурні, а також нерівності ризиків та соціального включення. Підкреслено, що різноманітні макронерівності здатні проявлятися та структурувати як окремі аспекти обєктивних позицій, що займають соціальні актори у просторі взаємодій, так і аспекти ціннісних систем. Визначено, що усвідомлення нерівностей як соціальної проблеми стає можливим лише в процесі соціального созрівання особистості та суспільства, розвитку їх самосвідомості, що, в свою чергу, стає потужним каталізатором соціальних сил та джерелом безкінченного процесу трансформації сучасного суспільства.

В радянському суспільстві прагнення перебороти проблему нерівностей шляхом жорсткого державного регулювання соціальних процесів фактично призвело до укоріненості численних форм нерівностей, що були започатковані на владі, різноманітних привілеях, корпоративних, перерозподільчих та клієнтельних відносинах. В період постсоціалістичної трансформації сталася активна легалізація цих нерівностей, зняття перетворених форм, а можливості фактично неконтрольованої перекомбінації, присвоїння та швидкого накопичення капіталів певними соціальними угрупованнями привели до розширення і поглиблення соціальних розколів в пострадянських суспільствах. Реальність посилених соціальних нерівностей стала поєднуватися з легітимацією та посиленням публічного дискурсу нерівностей. На протязі 90-х років проблема соціальних нерівностей стала одною з найактуальніших та продовжує займати все більш значне місце у свідомості українського суспільства. Рефлексія з соціальних нерівностей стає суттєвим фактором-каталізатором соціальних сил та протестних соціальних дій.

За умов накопичення нового глобального соціального контексту, в специфічних обставинах пострадянської трансформації виникає гносеологічна потреба ревізії методології аналізу сучасних класових нерівностей, що концентрують активні властивості соціального простору, та оцінювання перспектив класових розколів пострадянського суспільства, що швидко змінюється, на тлі тенденцій динаміки сучасних суспільств.

У другому розділі “Теоретичні основи аналізу класоутворення як діяльнісно-структурного механізму соціальної трансформації” проаналізовано концептуальне різноманіття в інтерпретаціях феномену соціального класу (від класичних марксових та веберовських до сучасних структурно-функціональних, діяльнісних, “реалістичних”, постструкту-ралістських), здійснено їх типологію, виділено суттєві характеристики та зміни в явищі. Названі завдання розвязано в межах аналізу двох дискусійних в сучасній соціології та взаємоповязаних наукових проблем: 1) характеру змін в соціально-класових просторах суспільств пізднього індустріалізму та, відповідно, гносеологічної релевантності концепта класу в цих умовах, 2) стану структурно-діяльнісних дебатів щодо соціологічної рефлексії з приводу феномену класу.

Наголошено на тому, що в розповсюдженій в межах радянської соціології інтерпретації класу, яка акцентувала увагу на факторах місця в системі суспільних відносин, сталася фактична втрата уявлень про діяльнісну сутність цього явища. Крім того, було переінтерпретованим і поняття “класової позиції”, в якому зникли такі значущі характеристики, як соціальне відчуження й експлуатація. А само явище в цій теоретичній версії набуло субстанціоналістського значення, що зводило індивідуальне та соціальне до колективно-класового. В пострадянській соціології гносеологічне питання про сутність класу та релевантність відповідного концепту процесам постсоціалістичної трансформації так і не було виразно поставленим. Аналіз вітчизняних соціологічних публікацій та професійної мови, що використовується, демонструє домінування обєктивістсько-структуралістських інтерпретацій явища, фактичну підміну поняття “соціальний клас” поняттям “статусна група”. І проблема, на наш погляд, тут полягає не в назві, а в тому, щоб явище реального соціального простору, яке суттєво впливає на його динаміку, не залишилося непоміченим соціальною наукою.

Аргументовано, що незважаючи на те, що Марксова та Веберовська теоретичні спадщини визначили дві протилежні соціологічні традиції в розумінні класу, підвалини їх концепцій не є суперечливими та можуть бути розглянутими як додаткові принципи в межах цілісного діяльнісно-структурного підходу. Така можливість обумовлена суттєвим спільним в цих концепціях. Це, перш за все, те, що “клас” представлено як прояв соціальних відносин, що виникають в імовірних солідарних діях великих груп людей, які займають подібні позиції в просторі нерівно розподілених ресурсів та мають прагнення вплинути на усталеність цього розподілу. Акцент на імовірних солідарних діях, спрямованих на соціальну систему, на змінення чи укріплення життєвих шансів, підкреслює те головне, що відокремлює клас від статусної або іншої групи. При цьому, концепція К.Маркса акцентує увагу на проявах феномена класу як продукта специфічних виробничих відносин, соціальних відносин відчуження та експлуатації; таким чином привертається увага до найбільш значних макросоціальних розколів суспільства. Концепція М.Вебера визначає більш широке поле проявів економічного фактору, яке виявляється в конкурентності ринкових ситуацій людей та виходить за межі вузького тлумачення економізму. Його концепція дозволяє побачити численні прояви суттєвих соціальних нерівностей в суспільстві крізь специфічні стилі життя та життєві шанси, що відбивають як соцієтальні, так і індивідуалізовані риси соціальних акторів.

Аналіз розвитку сучасних класових систем продемонстрував можливість різноманітних комбінацій структурних ресурсів, механізмів класоутворення, значну внутрішню динаміку проявів класу. Відбиттям цих змін, теоретичною реакцією на посилення складності та плюралізму соціального простору стала популярна в сучасній соціології тема “значення класу, що відхиляється”. Автором виділено чотири провідних типи значень поняття класу, що використовуються в сучасній соціології: - як узагальнений опис економічних та політичних нерівностей; - як узагальнений термін для ідентифікації соціального стану і престижу, що співпадає з поняттям статусу; - як термін для опису розташованих за ієрархією в суспільстві груп, які виділяються за різними ознаками; - як поняття для ідентифікації реальних або потенційних соціальних сил, або соціальних акторів, які здатні впливати на динаміку суспільства.

Проаналізовані соціологічні дані щодо проявів класу та їх інтерпретацій в сучасних суспільствах дозволили зробити деякі суттєві висновки щодо процесу класоутворення. По-перше, сучасна історія індустріальних суспільств може бути представленою як історія змін соціально-класових нерівностей в контексті глибинних змін самого суспільства, а також як еволюція соціологічної рефлексії, що відбиває ці зміни та впливає на нове соціальне структурування. Макротенденцією таких змін в індустріальному світі наприкінці ХХ сторіччя стало зсовування класових нерівностей від укоріненості в економічній системі до інших різноманітних типів суспільних відносин на тлі загальних процесів глокалізації.

По-друге, сучасні системи класових нерівностей і механізми класоутворення суттєво змінюються. Незважаючи на те, що в цілому зберігається вплив аскриптивних факторів класу (походження, етнічності, гендера), однак найбільш значуща класоутворююча сила в сучасних суспільствах повязана з факторами влади та контролю, зайнятості та професії, освіти та культури, соціальної включеності. В процесі такого зсуву сталося відносне зниження ролі економічних чинників класоутворення, зростання впливу досягнень особистості, індивідуалізованих смаків та домагань, посилилися прояви емерджентних рис класу, рухливості мережі соціальних розподілів, багатомірності процесу класоутворення.

По-третє, в сучасному світі відбувається розвиток нових форм поляризації на грунті відносин відчуження, а саме, поляризація можливостей соціального включення, доступу до культури, автономії діяльності та самоконтролю за нею, глобальних та локальних масштабів контролю, інше. Нові форми відчуження схоплюються масовою свідомістю, формують специфічне бачення світу, в якому конфлікт та боротьба за подолання соціального відчуження продовжують грати значну роль.

Четверте, проведений автором детальний розгляд соціологічних джерел виявив, що такий зсув уяви щодо соціальної реальності не призвів до зниження пояснювальної сили класового аналізу в сучасній соціології. Однак, зміни суспільства викликають зміни в соціологічному розумінні явища класу. Ці зміни відбивають загальноцивілізаційні тенденції розвитку сучасного індустріалізованого світу та національну культурно-історичну специфіку.

В західній соціології в класовому аналізі вже з 60-х років сталося розходження між тими, хто акцентував дослідження на вивченні обєктивних проявів класу як позиції в структурі зайнятості, і тими, хто віддавав перевагу аналізу класоутворення за допомогою вивчення процесів утворення та переутворення соціальних відносин, дій та практик. Перший напрямок сконцентрований у методологічній рамці структурного функціоналізму і структуралізму, звертав увагу, насамперед, на обєктивні позиції-структури, що здатні визначати логіку дії соціальних акторів. Другий напрямок змістив акцент прийняття елементів соціальної структури як того, що є, в бік до аналізу процесів їх формування під впливом більш чи менш свідомої діяльності людей та інститутів. На перехрещенні крайностей цих підходів виникли прагнення до їх теоретичного синтезу, застосування як взаємододаткових.

Усякий теоретичний підхід повинен припускати деяку ступінь усталеності обєкту, що вивчається. Тому валідність класових категорій, що використовуються в різних теоретичних підходах, суттєво залежить, принаймні, від двох факторів: моделей реальної соціальної мобільності та усталеності життєвих шансів в суспільстві. Саме у звязку з цим застосування будь-яких теоретичних підходів в аналізі структурування суспільства, що трансформується, не даватиме надійних результатів і вимагатиме постійної їх ревізії. У сукупності названих факторів виявлено критерії для оцінки емпіричної релевантності теоретичних підходів до класового аналізу, а саме: 1) демографічна наповненість та сталість показників класу; 2) внутрішня упорядкованість траєкторій соціального включення, варіантів життєвих шансів і моделей їх досягнення, притаманних класу; 3) сформованість моделей закритості, класового “самоогороджування”. Проте така ситуація усталеності, соціальної закритості суперечить трансформаційній ситуації суспільства, у якій зламується передбаченість соціального включення, успіху та життєвих шансів, виникає новий вид їх структурації, стають прозорими класові межи.

Неомарксистські, неовеберіанські, структурно-функціональні та інші неокласичні концепції класу дозволили суттєво розвинути макроструктурний аналіз класоутворення в сучасних суспільствах. Але соціальні ефекти суспільств, що трансформуються, сформували стійке відчуття непогодження з цими ментальними структурами - класовими категоріями - як продуктами певних теоретичних схем. З одного боку, їх гносеологічний потенціал може бути розширеним завдяки синтезу несуперечливих концептуальних аспектів діяльнісних та структурних підходів у розумінні класу. Однак, наряду з цим, необхідний розвиток нових підходів, здатних описати фрагментацію нерівностей, нові фактори соціального розподілу та структурування. На цьому грунті підсилився інтерес до гносеологічних перспектив синергетики та діяльнісно-структурної соціологічної парадигми, що акцентує увагу на діяльнісно-структурній дуальності соціального світу.

В третьому розділі “Діяльнісно-структурний теоретичний синтез в розумінні процесу класоутворення” на основі аналізу пізнавальних принад та недоліків конструктивістсько-структуралістської версії класу, а також раніше проаналізованих теорій розроблено багаторівневу діяльнісно-структурну концепцію класоутворення, яка грунтується на розумінні синергетичних принципів руху складних соціальних явищ та діяльнісно-структурної природи соціального процесу.

Аргументовано, що головним досягненням конструктивістсько-структуралістської концепції класу (перш за все, версія П. Бурдє), в межах якої в сучасній соціології здійснена одна із спроб теоретичного синтезу, є те, що цей підхід охоплює усю видиму область соціального простору в його макро- та мікроаспектах, поєднує осі економічних, владних, соціальних та культурних ресурсів, габітусів та соціальних практик, за якими здійснюється соціальне структурування. Проте названа теоретична версія має в собі низку суттєвих недоліків, які стали наслідком не помилкової методології, а деяких упущень в процесі рефлексії. Подолання цих недоліків в значній мірі визначило обраний здобувачем шлях теоретичного реконструювання процесу класоутворення.

По-перше, в конструктивістсько-структуралістській версії класу виявилися упущеними деякі найважливіші фактори, які повязані з відношенням до капіталів і здатні утворювати макроструктурні соціальні розколи. Це - відносини соціального відчуження та експлуатації. “Капітали” в зазначеній версії розглядаються як деякі структурні можливості для дії, що утворюють соціальні відмінності. При цьому проблема соціальних відносин з приводу капіталів та їх розподілу не поставлена. А саме ця проблема, з нашої точки зору, концентрує в собі діяльнісно-структурні напруження соціального простору.

По-друге, концепція габітуса не дає відповіді на питання про “ядерні” системи цінностей, що зазнають призвичання, на підгрунті яких розгортається процес кристалізації діяльнісно-структурних розбіжностей. З нашої точки зору, рухливість соціального простору, структур і практик не виключає можливість існування “ядерних” цінностей, які відбивають специфіку людської сутності та існування, визначають композицію різних типів соціальної дії.

Нарешті, багатомірність соціального простору припускає і його багаторівневість. Це означає, що на різних рівнях соціального простору соціальні феномени можуть проявлятися по-різному. Такі можливі відмінності не отримали відбиття в конструктивістсько-структуралістській версії класоутворення. А внаслідок, залишається теоретично не виявленим різноманіття можливих форм прояву соціальних класів.

Сформульовано та обгрунтовано основні положення авторської концепції класоутворення, які наведені нижче.

Клас розглядається автором як багаторівневе діяльнісно-структурне соціальне утворення, як соціальна сила, що виникає з нерівно розподілених в полях соціального простору структурних ресурсів та діяльнісних потенціалів, придбає усталеність, консистентність та просторово-часову визначеність та здатна своєю дією активно впливати на суспільство. Ідея класу представлена як ідея незавершеного, рефлектуючого соціального актора в соціальному світі, що постійно відтворюється та оновлюється. Саме тому підкреслено, що феномен і поняття класу не є постійним в своїх характеристиках, поняття повинно формуватися та змінюватися в процесі зміни та пізнання соціальної реальності.

Підкреслено, що класоутворення грунтується на процесі накопичення і прояву діяльнісно-структурних потенціалів соціального простору. Поняття діяльнісно-структурного потенціалу відбиває інтеріоризовані соціальними акторами активні властивості соціального простору (в його особистісному, культурному та фізичному вимірах), їх ресурси, які можуть бути реалізованими в прагненні до соціальної дії, утвердженні та поширенні власної свободи. В сукупності можливих ресурсів виділено структурні, людські, культурні та соціальні (у вузькому значенні) ресурси. Будучи комплексною характеристикою соціальних акторів, поняття діяльнісно-структурного потенціалу дозволяє аналізувати в цілісності здатність соціальних акторів утворювати зміни в соціальному світі не тільки з позицій наявного буття різноманітних здібностей, але й умов їх виникнення, а також перспектив здійснення. Виявлено аспекти потенціалів, що відбивають минуле, репрезентують сучасне та орієнтовані на майбутнє. Аргументовано, що існування тісної сполученості во взаємодії названих аспектів потенціалу забезбечує стійке становлення класового утворення, його здатність розкрити свою соціальну силу. І навпаки, прояв лише окремих аспектів потенціалу призводить до поступового руйнування класу. Нереалізований діяльнісно-структурний потенціал утворює ситуацію відчуження як нездатності соціального актора розкрити свої суттєві сили. Аргументовано, що соціальна сила класових формувань є виразником їх цілісних діяльнісно-структурних потенціалів, виникає в процесі взаємодії з іншими носіями потенціалів, стає умовою, завдяки якій індивіди здатні реалізовувати свою свободу.

Процес класоутворення розглянуто як стихійно-закономірну соціальну реакцію індивідів на несвободу або загрозу обмеження чи непоширення свободи, життєвих шансів, що відбиває їх конкретне сприймання і втілюється в конкретно-історичних соціальних формах. Це - одна з форм втілення “соціального Я” акторів. Підкреслено парадоксальність цього процесу, що стверджує свободу та утворює її структурні обмеження. Виділено сукупність взаємоповязаних обєктивних та субєктивних факторів класоутворення, а саме: 1) доступні комбінації соціально значущих ресурсів, які можуть бути використаними для прирощування свободи дії акторів, а також відповідних до них соціальних позицій, або місця в просторі нерівно розподілених ресурсів;

2) сприймання життєвих шансів, свободи дії, почуття соціального включення або відчуження, потреби в змінах чи огородженні життєвих шансів, поширенні свободи соціальних дій, що виникають під впливом попереднього фактору;

3) специфічна соціальна свідомість, що відбиває габітуалізовані опозиції та солідарності в просторі соціальних нерівностей, а також характер соціальних домагань з приводу володіння певними ресурсами та положенням в просторі соціальних відносин. При цьому, слідуючи за Р.Дж. Колінгвудом, поняттям “соціальна свідомість” ми описуємо виявлення актором бажання на рівні з іншими приймати участь в суспільстві, виявлення акту свободної волі, який передбачає свідомість свободи. В багаторівневих проявах соціальної свідомості виділено його “ядерні” компоненти (або “етос” та “екзіс”), на грунті яких відбувається солідаризація або розходження соціальних практик акторів;

4) здатність великої групи людей солідарно або подібно діяти, утворювати подібні соціальні практики у своєму прагненні змінити чи відгородити життєві шанси, закріпити чи поширити власну свободу, що виникає з їх діяльнісно-структурного потенціалу.

Процес класоутворення має подвійну природу, в якій втілюється боротьба індивідуального та соціального, стихійного та доцільного, переборювання обмежень свободи та постійне їх відтворення. Виділено чотири провідних соціальних продукти, що виникають в процесі класоутворення: 1) відношення індивідів до себе як до соціальних акторів, або їх “соціальне Я”, що втілює прагнення свободно реалізовувати власний діяльнісно-структурний потенціал, убудовувати власну “Я-концепцію” в рухливий контекст соціального оточення; 2) соціальні відносини як усталені форми асоціацій та дисоціацій, солідарностей та опозицій з приводу свободи виявлення “соціального Я”; 3) оціночні уявлення та вірування з приводу існуючих та бажаних суспільних відносин з точки зору типизованого сприйняття індивідуальних життєвих шансів, реалізації “соціального Я”; 4) розподілені в просторі суспільних відносин діяльнісно-структурні потенціали та напруження поміж ними, що відбивають відношення індивідів до себе як до соціальних акторів, відношення до “інших”, прагнення визначати власну ситуацію. Ці соціальні продукти формують області тяжіння соціального простору.

Зроблено висновок про те, що у методології дослідження процесу класоутворення первинним повинно бути не визначення обєктивованих капіталів, якими володіють різні сукупності людей, а визначення первинних проявів їх “соціального Я” - соціальних ідентифікацій, які зближують або розводять габітуси та соціальні практики акторів, призводять до утворення подібних або альтернативних соціальних наслідків. При цьому зрілі класові формування відрізнятимуться схожістю не тільки соціальних ідентифікацій, але й схожістю обєктивованих капіталів, статусною узгодженістю, подібністю провідних структур соціальної свідомості та соціальних практик. В залежності від масштабів виявлення соціального виділено макро-, мезо- та мікрорівні проявів класоутворення як цілісного процесу.

На макрорівні класові формування виникають на грунті можливості розкриття цілісних діяльнісно-структурних потенціалів акторів, доступу (або його відсутності) до важливіших структурних ресурсів (перш за все, економічних, політичних та громадянських, або ресурсів закону), а їх соціальними продуктами стають артикульовані глибокі соціальні розколи в життєвих шансах та розбіжності в описах сц