Діалог як метод пошуку істини в українській філософській традиції - Автореферат

Власне тому особливо важливо наголосити на духовних засадах національної традиції як ідейному підґрунті становлення української ідентичності та діалогу з надбаннями інших культур, творення з ними „ціннісно-смислового універсуму” у сфері відкритості. У той час як попередня гносеологічна спрямованість класично-раціональної парадигми виявила свій „екзистенційний збій”, людина техногенного суспільства з її критичним мисленням втратила віру у вищу духовну сутність, а розвязання фундаментальних питань перейшло на індивідуально-практичний рівень. В дисертації також застосовано принципи багатовекторності історії та персоналізму як важливих методологічних засад розгляду світоглядно-філософських позицій мислителів різних історичних періодів та інтерпретації їх оригінальних текстів. Наукова новизна дисертаційної роботи полягає в комплексному дослідженні найважливіших принципів діалогічного мислення, в розкритті специфіки української культурно-парадигмальної діалогічності та історико-філософського значення діалогу як методу пошуку істини. Основні положення дисертаційного дослідження викладені у вигляді авторських виступів на 13 міжнародних, всеукраїнських та регіональних конференціях: XVII читання памяті засновника Львівсько-Варшавської філософської школи К.Твардовського „Пізнання: епістемологічний; онтологічний та екзистенційний виміри” (зимова сесія) (Львів, 11 лютого 2005р.); Міжнародна наукова конференція „Російський срібний вік: проблема особистості” (Дрогобич, 13-15 травня 2005р.); XVII читання памяті засновника Львівсько-Варшавської філософської школи К.Твардовського „Пізнання: епістемологічний, онтологічний та екзистенційний виміри” (літня сесія) (Львів, 17-18 червня 2005р.); XVIII читання памяті засновника Львівсько-Варшавської філософської школи К.Твардовського „Філософ і філософія в сучасному світі: форми присутності та відповідальності” (зимова сесія) (Львів, 10-11 лютого 2006р.); Міжнародна конференція міжуніверситетського центру „Філософія, наука і духовність” (Дубровник, Хорватія, 19-26 березня 2006р.); сесія Міжнародної східноєвропейської гуманістичної школи „Мультикультуралізм і міжкультурний діалог” (Торунь-Гнєздно, 26 березня 8 квітня 2006р.); Конференція „Декартова антропологія: чого не можна вимагати від людини” (Львів, 7-8 квітня 2006р.); ІХ Міжнародна конференція Польського Товариства Універсалізму „Інтелектуал і проблеми сучасності.Методологічну основу дисертаційного дослідження склали ідеї представників „філософії діалогу”, котрі в першу чергу наголосили на онто-гносеологічному та субєктно-субєктному аспекті емпатії (Г.Коген, М.Бубер, Е.Левінас) та внутрішній відповідальності „Я” у ставленні до Іншого, глибоко екзистенційному наближенні до істини через діалог із „Вічним Ти”. І хоча тема дисертаційного дослідження певною мірою представлена в українській та зарубіжній науковій літературі, однак широкий діапазон предметного поля проблематики філософського діалогу саме як методу пошуку істини та його сучасного екзистенційно-персоналістичного значення в українській культурно-філософській спадщині ще не був безпосереднім обєктом вивчення. „Історія формування філософського діалогу” наголошено на тому, що вже в античності усний і письмовий жанр філософського діалогу як пошуку істинного знання являв собою не просто особливий спосіб викладу, тлумачення філософських проблем та ідей, а був, передусім, важливим інструментом духовного, мислимого творення пізнавальної інформації, гносеологічного матеріалу і, врешті-решт, усієї сукупності філософського знання. По-перше, найвагомішою ознакою цього періоду було запропоноване християнством лінійне прямування історії до кінцевої мети, Царства Божого, визнання присутності істини в божественному, позаземному началі, поступове розкриття якої вимагало від окремого індивіда глибокого духовного переосмислення власного призначення, тоді як космоцентричне світосприйняття виходило з принципу загальності, синкретичності, де, з одного боку, людина є частиною універсуму, а з іншого, - групової, етнічної спільноти. Крім того, розмірковування давньоруських любомудрів (митрополит Іларіон, Клим Смолятич, Кирило Турівський) над смислом буття людини у світі та пошуки ними істини в Божій Премудрості передбачали не лише ранньопатристичну екзистенційність (Григорій Богослов, Григорій Нісський, Йоанн Золотоуст, Йоанн Дамаскін, Псевдо-Дионісій Ареопаґіт), а й активну пізнавальну позицію, особисте переосмислення і народну світоглядно-оптимістичну константу, традиційну образність.Визначальний для християнства діалог „людина-Бог” був принесеним у язичницьку традицію і зазнав вторинної християнської мітологізації, латентної взаємодії „нового” і „старого” та ідейно обєднав давньоукраїнську народну спільноту. Принципи апофатичного богословя та філософії ісихазму із моральними настановами аскетизму і книжної мудрості вилились в активно-громадянську, подвижницьку позицію й софійно-оптимістичний життєво-практичний шлях пошуку божественної істини давньоруських любомудрів. · Діалог західної та схі

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ