Автофікціоналізація як стратегія оповіді в італійському жіночому романі 80–90 рр. ХХ століття - Автореферат

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ ІНСТИТУТ ЛІТЕРАТУРИ ім. Т. Г. ШЕВЧЕНКА УДК 821.131.1-31.-09“198/199” Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук Автофікціоналізація як стратегія оповіді в італійському жіночому романі 80-90 рр. ХХ століття 10.01.04 - література зарубіжних країн Рекут Олександра Василівна Київ-2009 Дисертацією є рукопис. Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор ФЕСЕНКО Валентина Іванівна, Київський національний лінгвістичний університет, завідувач кафедри теорії та історії світової літератури Офіційні опоненти: - доктор філологічних наук, професор МАТВІЇШИН Володимир Григорович, Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника, завідувач кафедри світової літератури; - кандидат філологічних наук РЯЗАНЦЕВА Тетяна Миколаївна, Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, старший науковий співробітник відділу компаративістики. Автореферат розісланий 22 січня 2010 р. Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Г. М. Нога автофікціональний оповідь металепсис моновокальність ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ Оповідь від першої особи є формою опору, особистісною відповіддю на процеси десуб’єктивізації і диктатуру економіки як характеристики глобалізації. Біль і страждання війни, невиліковні хвороби, розірвані сім’ї - і в результаті оповідь про себе стає фрагментарною, парадоксальною; вона розірвана, нехронологічна, втрачає цільність і децентрується. Дослідники італійської літератури та жіночої прози майже одностайно дотримуються думки про появу в Італії з середини 80-их рр. ХХ ст. інших тенденцій і особливостей письма, що дозволяє говорити про початок нового етапу в історії національної літератури. Наприкінці 80-их рр., відмовляючись від яскраво вираженої політичної та соціо-культурної заангажованості, італійський жіночий роман реалізує вже відомі художні форми - фрагментарне письмо як виписування та прислухання до себе (Лалла Романо, Джина Лагоріо, Ельза Моранте, Анна Марія Ортезе), письмо як пошук уявного світу, повязаного із власним походженням, дитинством, пам’яттю тіла (Голіарда Сапієнца, Луче Д’Ерамо, Дачіа Мараіні, Сюзанна Тамаро). Водночас відбувається переосмислення ідентичності у світлі релігійних поглядів, етнічної та національної належності (Франческа Дуранті, Фабріція Рамондіно, Марія Беллончі, Оріана Фаллачі), пожвавлюється інтерес до минулого у контексті явища нового історизму (Марта Мораззоні, Франческа Санвітале, Паола Капріоло). В теорії літератури ХХ століття цей термін закріпив Ж. Женетт (“Палімпсести”, 1982). Асор Роза, М. Занкан, Дж. Ферроні, П. Аззоліні, В. Заккаро, А. Ноццолі, А. Кавареро, Л. Мураро) і потреба у системному багатоаспектному аналізі автофікціональної оповіді у сучасному італійському жіночому письмі на формальному та змістовому рівнях зумовили актуальність реферованого дисертаційного дослідження. З метою вивчення особливостей італійського жіночого роману кінця ХХ століття було сформульовано таку робочу гіпотезу: вагомою стратегією італійського жіночого роману кінця ХХ століття є поєднання референційності і власне художності автофікціональної оповіді, що по-різному проявляється в актуальних для сучасної Італії формах оповіді про себе, а саме в автобіографічному, історичному й епістолярному романах та за умов трансгендерної оповіді. Поставлена мета реалізується через вирішення низки таких завдань: - визначити зміст поняття “автофікціоналізація” у системі вітчизняних та зарубіжних літературознавчих і літературно-критичних наукових досліджень; - окреслити роль і місце автофікціональної оповіді в історії італійської літератури кінця ХХ століття; - розкрити суть концептів металепсису, гомодієгетичної трансформації, награного та фіктивного оповідача у контексті автофікціональної оповіді та особливості їх реалізації в італійському жіночому романі 80-90 рр. ХХ століття; - виявити особливості структури оповіді від першої особи та засоби створення автофікціонального наративу в італійському жіночому письменництві кінця минулого сторіччя; - з’ясувати принципи співіснування моновокальності та діалогу, рефлексивної та транзитивної адресації в італійському жіночому романі; - висвітлити значення і роль трансдієгетизації хронотопу в конструюванні романного дискурсу. Матеріалом дослідження слугували тексти романів: “Багерія” (1993) Дачії Мараіні, “Біль подолано” (1994) Сандри Верди (розділ 2), “Приватне Відродження” (1985) Марії Беллончі, “Барбара” (1998) Паоли Капріоло (розділ 3), “Йди на поклик серця” (1994) Сюзанни Тамаро та “Як брат із сестрою” (1998) Сандри Петріняні (розділ 4). Для реалізації поставленої мети і завдань застосований поліметодологічний підхід, що передбачає дослідження тексту роману загалом (М. Бютор, М. Бахтін, Д. В. Затонський, Д. С. Наливайко) та жанрових різновидів: автобіографічного (Ф. Лежен, О. Аронсон), історичного (А. Теоретичну і методологічну основу дисертації складають інтерпретація концептів “Я” та “Інший” П. Рікера, поняття “Я” у філософії екзистенціалізму (М.Бердяєв, Ж.-П. Сартр