Арабський світ у другій половині ХХ - на початку ХХІ сторіч, його стратегічне положення, нафтові багатства в роки “холодної війни як об’єкти протистояння між Сполученими Штатами та Радянським Союзом. Місце арабських країн в системі міжнародних відносин.
Арабські країни після ІІ світової війни Арабський світ у другій половині ХХ на початку ХХІ ст. опинився в центрі міжнародної політики. Його стратегічне положення, нафтові багатства стали в роки “холодної війни об’єктом протистояння між Сполученими Штатами Америки та Радянським Союзом. Однією із центральних проблем Близького Сходу залишається палестинське питання, яке і стало центром протистояння між Ізраїлем та майже всім арабським світом. У даній роботі зроблена спроба на основі найновішої літератури показати процеси в арабському світі після Другої світової війни в комплексі його місце в системі міжнародних відносин. На території майже всіх арабських країн (за виключенням Сирії, Лівану, Йемену, Саудівської Аравії) знаходилися іноземні війська, багато із цих країн (Алжир, Судан) ще залишалися колоніями, інші - були такими фактично, знаходячись під протекторатом Великобританії або Франції. Червнева революція 1952р. в Єгипті, яка ліквідувала монархію, відкрила шлях до визволення. За зразком „Товариства вільних офіцерів, яке керувало революцією, були створені подібні організації і в інших арабських країнах. У деяких із них (в Іраку в 1958р., в Йемені в 1962р., в Судані і Лівії в 1969р) їм вдалося здійснити революцію за таким же сценарієм. Цей вплив стимулював початок збройної боротьби патріотів Тунісу (1952р), Марокко (1953р) і Алжиру (в 1954р) за визволення, сприяло позитивним зрушенням у Сирії і Йорданії (в 1954 - 1955рр). Лідер Єгипту Г.А. Насер, який добився виведення із країни англійських військ, націоналізував Суецький канал і проголосив своєю метою єдність арабів, отримав звання „чемпіона арабського націоналізму. Лозунг - „Арабська нація єдина, а її місія вічна Партії арабського соціалістичного відродження (ПАСВ) та її філіалів в різних арабських країнах став отримувати все більше поширення і популярність. В США їх не підтримали (розраховуючи в майбутньому на симпатії арабів), а СРСР, придушивши в листопаді 1956р. революцію в Угорщині, в ультимативній формі вимагав виведення англо-французько-ізраїльських військ із Єгипту, що і відбулося у грудні 1950р. Авторитет Єгипту і особисто Насера в арабському світі після цього настільки виріс, що це привело до зближення з ним Марокко, Тунісу і Судану, які добилися незалежності в 1956р. і особливо Сирії, яка утворила разом з Єгиптом у лютому 1958р. єдину державу - ОАР. За приєднання до ОАР виступили також національно-патріотичні сили Лівану та Іраку, які підняли повстання проти своїх прозахідних урядів у травні-червні 1958р. Боячись найгіршого, США висадили свої війська в Лівані („доктрина Ейзенхауера”), а Великобританія в Йорданії. Але в Іраку повстання армії вилилося у „безсмертну революцію 14 липня, яка скинула у країні монархію і при владі став Абд аль-Керім Касем, який очолював „Товариство вільних офіцерів” за зразком єгипетського. Вони разом прагнули підтримувати афро-азіатську солідарність, особливо в 1960р. який був названий „роком Африки” - утворилося 17 незалежних держав на континенті. У самій Франції протести проти війни в Алжирі два рази приводили до серйозних політичних криз, коли до влади прийшли соціалісти (1956р), а через два роки - генерал Шарль де Голль, який змінив характер режиму в країні. Паралельно цим подіям в 1967р. було скинуто колоніальний режим у Південному Йемені, який з 1839р. був під владою Англії. Все це завершилося в 1990р. (після фактичного припинення допомоги СРСР) об’єднанням півдня і півночі Йемену на умовах і при повному пануванні останнього. Ще до цього Насер втратив вірного союзника в особі президента Алжира Бен Белли, який був скинутий в червні 1965р. Хуарі Бумедьен, який очолив країну, взяв курс на повну самостійність Алжиру, прагнув зробити його лідером всього афро-азіатського світу (що особливо проявилося в ООН) і своєрідною „Японією Середземномор’я. Чорна сторінка в арабській історії ХХ ст. на деякий час паралізувала дієздатність арабських держав, уряди і армії яких були дискредитовані. В 1948 р. при утворенні держави Ізраїль із 1350 тис. арабів Палестини 780 тис. стали біженцями, які були розміщені у палаточних таборах ООН на території Йордану, Сирії, Лівану і Єгипту. У 1964р. виникла Організація Визволення Палестини (ОВП), яка прагнула політично об’єднати всіх борців за відродження в Палестинську арабську державу. Велике значення мала і та обставина, що з січня 1968р. на чолі ОВП став Я. Арафат, який займався організацією загонів фидаїв з 1958р. Він отримав освіту в Єгипті, став підприємцем в Кувейті, потім пройшов школу політика-нелегала у багатьох країнах Близького Сходу, нагромадив великий досвід керівництва підпільними організаціями, формуванням збройних сил, організацією фінансової допомоги і потоками інформації, агітації і пропаганди, розвідувальними та диверсійними акціями. Їх ядро склали активісти організації Хамас (Харакат аль-мукавама аль-ісламійя, тобто „Рух ісламського опору”) яку підтримала Лівія і Саудівська Аравія у кінці ХХ ст. У Іраку ж сформувалася авторитарна диктатура С. Хусейна з 1979р. (фактично з
Вы можете ЗАГРУЗИТЬ и ПОВЫСИТЬ уникальность своей работы
