Американський персоналізм у сучасному історико-філософському дискурсі: актуальні проблеми вивчення - Статья

Дніпропетровський національний університет ім. Олеся Гончара (Україна, Дніпропетровськ) Американський персоналізм у сучасному історико-філософському дискурсі: Актуальні проблеми вивчення Пацан В. О. (єпископ Євлогій) кандидат богословя, старший викладач кафедри філософії Розглядаються основні форми рецепції персоналістського напряму філософської думки США в новітній історії філософії; аналізуються способи історико-філософської реконструкції, застосовані у сучасних дослідженнях доктрини американського персоналізму. На основі попереднього узагальнення типологічних характеристик і шляхів становлення філософії особистості, а також уточнення динаміки постнекласичної філософської рефлексії доводиться, що при її переорієнтації з критики раціоналізму на обгрунтування етики комунікації в епіцентрі особистісного самовизначення опиняється його персоналістський критерій. На цих підставах стверджується необхідність розкриття потенціалу визначення ідентичності, накопиченого персоналізмом, і встановлюється першочерговість звернення до його версії, створеної у США, при реалізації поставленого завдання. Такі тенденції пов’язуються із тривалістю домінування внутрішнього бачення ґенези та типології персоналістської філософії у США, визначеністю зовнішнього погляду на неї, сформованого її польськими католицькими інтерпретаторами, ідеєю універсалістичного персоналізму, а також обмеженістю джерельної бази вивчення філософської творчості американських персоналістів у вітчизняній науці, все ще не збагаченій російськими та українськими перекладами їх праць. Критерії особистісного, встановлені атеїзмом, заперечують не тільки суть, але і саму логіку персоналістичної ідентифікації Я, що ґрунтується на етичному сприйнятті Іншого, яке визначається у безпосередньому зверненні до Бога. Персоналістська перспектива розв’язання проблеми особистості асоціюється з відомою “геометричною притчею”, викладеною в “Дущекорисних повчаннях і посланнях” преподобного Авви Дорофея (VI ст.): “Уявіть собі коло, середину його - центр і радіуси- промені, що виходять із центру. Тож в історико-філософській думці стверджується визначення персоналізму як теїстичної філософської течії, яка виникає наприкінці ХІХ ст. “як реакція на очевидні елементи деперсоналізації у просвітницькому раціоналізмі, пантеїзмі, гегелівському абсолютному ідеалізмі, а також в індивідуалізмі та колективізмі у політиці й у матеріалістичному, психологічному та еволюційному детермінізмі” [27]. американський персоналізм філософський персоналістський Засади персоналістської філософії заклали американські, західноєвропейські та російські мислителі кінця ХІХ - першої половини ХХ ст., насамперед такі, як Б. П. Боун, Дж. Ройс, Дж. Х. Хауісон, Е. Ш. Брайтмен, Р.Т. Флюеллінг, У. Е. Хокінг, Е. Мунье, Ж. Лакруа, с. Але як окремий напрям філософської рефлексії персоналізм утворився у двох варіантах - американському, що традиційно пов’язується з протестантизмом, хоча і не уникнув впливу католицизму (зокрема П. А. Берточчі), та європейському, який спирається на католицьку доктрину. Європі персоналізм виник у 1930-х рр., зародившись у Франції, згодом - у 1950-х рр. - отримав розвиток у Польщі, де набув неотомістського забарвлення, а вже у 1980-х рр. втратив і динаміку, і вплив, про що переконливо свідчить заява чи не найвідомішого інтерпретатора європейської філософії особистості П. Рікера: “Персоналізм зійшов зі сцени. У цій ситуації провідні французькі персоналісти - Е. Муньє, Ж. Лакруа - так і не змогли досягнути системності філософського мислення, а основоположники польської персоналістської школи і, насамперед, К. Войтила (Папа Римський Іоанн Павло ІІ), намагалися зміцнити її позиції шляхом синтезу концептів неотомістської метафізики та антропології із феноменологічною редукцією.