З"ясування основних рис звичаєво-правової культури українців ХІХ - початку ХХ ст. Народно-правові уявлення українського селянина щодо поняття власності та її форм. Причини розвиненості в українців інституту приймацтва. Вивчення специфіки шлюбних угод.
Аннотация к работе
Етнологія, котра в Україні функціонує в системі історичної науки, нині також намагається вийти з прокрустового ложа радянської етнологічної школи. Це не могло не позначитися на вивченні теми, і навіть поява кількох цікавих публікацій з цього питання в радянський час не могла охопити всієї багатовимірності та глибини звичаєво-правової культури українців. Звичаєво-правова культура займає важливе місце в історико-культурній спадщині українського народу, оскільки тривалий час українці не мали своєї держави, а законодавство сусідніх держав не враховувало особливостей традиційного господарювання, етнічної специфіки землеволодіння і землекористування, особливостей народної правосвідомості та ментальності, що створювало ситуацію, за якої право практично не мало сили, і тоді прогалини в законі займав звичай. Тимчасом сучасні етнополітичні та державотворчі процеси в Україні, що супроводжуються активною законодавчою діяльністю, потребують нагального переосмислення звичаєво-правової спадщини українців, особливо у сфері земельних відносин, інституту власності, народної економічної культури, у звязку з потребою адаптації молодого законодавства незалежної України до специфіки української ментальності, до стереотипів господарювання і народно-правових ідеалів. Так, з погляду наукового, актуальність дисертації полягає в переосмисленні історико-культурної спадщини українського народу, зясуванні реальної картини регулювання соціальних відносин на селі в ХІХ-на початку ХХ ст., виявленні механізму взаємодії права і звичаю та причин витіснення другим першого, у зясуванні основних рис української правосвідомості як складової національної ментальності.У підрозділі “Історико-етнографічні, історико-правові та соціо-історичні дослідження” систематизовано наукові праці, повязані з означеною проблематикою, таким чином: 1) дослідження звичаєвого права; 2) наукові праці з соціальної та аграрної історії; 3) історико-правові дослідження. Паралельно з дослідженнями звичаєвого права у цей час зявилися праці з соціальної та аграрної історії українців, проблематика яких значною мірою дотична до економічних та правових народних звичаїв українців того часу. Багатий матеріал з досліджуваної тематики дала наукова спадщина „Комісії для виучування звичаєвого права України” (1918-1934), що існувала при ВУАН (Всеукраїнській Академії наук), і на якій практично закінчився період активного й професійного вивчення звичаєво-правової культури України. Джерельна база виявилася достатньо різноманітною і репрезентативною, вона дала змогу розкрити невідомі й суперечливі моменти соціальної історії українців, специфіки їхньої звичаєво-правової культури і зламати деякі стереотипи, які існували в науці досі, зокрема ототоження української та російської звичаєво-правових культур, бачення соціальної історії лише як класової боротьби між експлуататорами та експлуатованими, вживання терміну “звичай” лише на позначення явищ обрядової культури тощо. Другий розділ „Інститут власності у звичаєво-правовій культурі українців ХІХ - початку ХХ ст.” складається з трьох підрозділів, де аналізуються подвірне й общинне землеволодіння в Україні, народні уявлення про спільну власність, історичні форми земельної власності; сервітутне право.