Зовнішня політика країн Балтії в контексті розширення ЄС та НАТО - Автореферат

Концептуальна, домінуюча ідея розвитку країн Балтії полягала в тому, що інтеграція в європейські та трансатлантичні структури була запорукою повернення та відновлення європейської ідентичності, втраченої після приєднання до СРСР. Росія не бажала випустити ці країни зі сфери свого впливу, а країни Балтії повязували своє майбутнє виключно з повноправним членством у НАТО та ЄС. Слід підкреслити, що країни Балтії, проголосивши про свої зовнішньополітичні цілі, не на мить не зійшли з обраного шляху й можуть слугувати прикладом послідовної зовнішньої політики для інших країн, що прагнуть стати членами ЄС і НАТО. Зокрема, досвід країн Балтії може бути використаний Україною як приклад дотримання чіткої, послідовної політики в європейському та євроатлантичному інтеграційному процесах. Проте між Україною й країнами Балтії є багато як спільних рис, серед яких можна виділити спільне історичне минуле (існування в складі Російської імперії, а потім у СРСР), наявність спільного кордону з Росією, значна кількість російськомовного населення, так і відмінних: - країни Балтії за своїми географічними розмірами та кількістю населення є малими країнами на відміну від України, яка є середньою державою;У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено наукове значення роботи, розкрито її звязки з науковими програмами, сформульовано мету та завдання дослідження, визначено його обєкт та предмет, обґрунтовано наукову новизну роботи, її теоретичне та практичне значення, висвітлено методологічні засади та структуру дослідження, наведено інформацію про апробацію та публікацію результатів дослідження. У першому розділі - "Концептуально-теоретичні засади й джерельна база дослідження" - обґрунтовано концептуальні засади дослідження, категорійно-понятійний апарат, наводиться пояснення методологічних засад дослідження та огляд основних джерел, використаних при підготовці дослідження, а також літератури, присвяченої проблематиці зовнішньої політики країн Балтії. зовнішня політика балтія нато Згідно з теорією дій невеликих держав у здійсненні зовнішньої політики такі країни доволі частіше використовують дипломатичні й економічні важелі зовнішньої політики, ніж військові, а також за можливістю приєднуються до багатонаціональних інститутів. В якості джерельної бази дослідження в дисертації використовуються доступні для широкого використання офіційні документи країн Балтії, НАТО та ЄС, виступи, доповіді та статті офіційних осіб, тексти міжнародних, міждержавних угод, учасником яких виступали країни Балтії. Ці документи містять цінний фактичний матеріал, що дає можливість проаналізувати особливості та динаміку політичного розвитку балтійських країн, їхню взаємодію з європейськими та євроатлантичними організаціями, а також відносини із США та Росією, від яких залежала подальша доля як самих країн Балтії, так і розвитку Балтійського регіону надалі.Друга причина, чому ця політика зазнала невдачі, була повязана з історичним досвідом балтійських країн дотримання політики нейтралітету країни в 1930-х роках, коли це не допомогло країні і вона була приєднана до СРСР. І, нарешті, останній аргумент, який зміцнив позицію політичної еліти країн Балтії відмовитися від політики нейтралітету, стосувався Росії: Росія продовжувала розглядати країни Балтії в контексті своїх геополітичних інтересів. У той же час в усіх трьох країнах Балтії сама ідея співробітництва не відкидалася, але йшлося про створення спільних інституцій, а не наднаціональних органів, які мали б дорадчий характер і координували дії цих країн у питанні європейської та євроатлантичної інтеграції. Для країн Балтії було вкрай необхідне подальше залучення США в Європу, так як самі європейські країн проявили меншу зацікавленість ніж США у питанні інтеграції країн Балтії в Європу. Росія розглядає національну проблему в країнах Балтії як один з важелів впливу на ці країни, але ця політика поки що не виправдала себе, а, навпаки, призвела до погіршення відносин з Естонією та Латвією, які вважають втручанням у внутрішні справи будь-які висловлювання та дії російських політиків, спрямовані на так званий захист прав російської меншини цих країн.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

Відповідно до мети та завдань дослідження автор робить такі висновки: 1. Зовнішня політика країн Балтії тісно повязана з особливостями розвитку їхньої політичної ідентичності. Формування основних цілей зовнішньої політики та політики безпеки балтійських держав - зміцнення державного суверенітету та приєднання до європейського інтеграційного процесу - проходило в умовах "інтеграційної дилеми". "Інтеграційна дилема" у сучасній інтерпретації в сучасних визначається як протиріччя між процесами будування держави-нації та процесом європейської інтеграції, що призводить до напруження між зовнішньою та внутрішньою політикою. Проте з точки зору конструктивізму, ця дилема набула іншого характеру: Європа та держава-нація є взаємодоповнюючими категоріями.

Теоретичною базою дослідження стала теорія малих держав в аспекті здійснення малими державами зовнішньої політики. Автор використовував цю теорію, тому що вона найкраще описує парадигму поведінки малих держав в міжнародних відносинах. Країни Балтії є малими державами з точки зору географічних розмірів, кількості населення та ступеня впливу на міжнародні справи. Концепція складної взаємозалежності використовується як доповнення до теорії малих держав в трактуванні міждержавного співробітництва, уразливості при взаємозалежності і вибору варіанту політики безпеки балтійських країн. В даному дослідженні автор підкреслює, що країни Балтії бажали приєднатися до НАТО для отримання гарантій своєї "жорсткої" безпеки, а до ЄС - для отримання гарантій "мякої" безпеки.

2. Після відновлення незалежності країни Балтії зіткнулися з проблемою вибору подальшого напряму розвитку. Автор в дослідженні приділив увагу трьом основним, на його думку, варіантам, що могли вплинути на формування зовнішньої політики країн Балтії.

Першим розглядався варіант нейтралітету. Ідея нейтралітету не пішла далі дискусій серед політичної еліти через такі причини: По-перше, нейтралітет був альтернативою членству в Союзі під час біполярної системи міжнародних відносин. Він ґрунтувався на концепціях суверенітету і незалежності політики та на ідеї обєктивно існуючих загроз. У результаті зміни міжнародної ситуації ідея нейтралітету втратила свою життєздатність як засіб забезпечення безпеки. Багато дослідників в країнах Балтії стверджували, що нейтралітет існує лише під час війни або якщо війна є цілком ймовірною. Ситуація ж в Європі не передбачала виникнення війни, тому необхідність дотримуватися нейтралітету, на їхню думку, втратила свою актуальність. Друга причина, чому ця політика зазнала невдачі, була повязана з історичним досвідом балтійських країн дотримання політики нейтралітету країни в 1930-х роках, коли це не допомогло країні і вона була приєднана до СРСР. По-третє, нейтралітет розглядався як перешкода майбутній інтеграції країн Балтії у західні структури безпеки. І, нарешті, останній аргумент, який зміцнив позицію політичної еліти країн Балтії відмовитися від політики нейтралітету, стосувався Росії: Росія продовжувала розглядати країни Балтії в контексті своїх геополітичних інтересів.

Другий варіант стосувався ідеї створення військового альянсу трьох країн Балтії. Проте балтійські держави не підтримали цю ідею через його слабкість і неможливість самостійно протистояти зовнішнім загрозам. У той же час в усіх трьох країнах Балтії сама ідея співробітництва не відкидалася, але йшлося про створення спільних інституцій, а не наднаціональних органів, які мали б дорадчий характер і координували дії цих країн у питанні європейської та євроатлантичної інтеграції.

Третій найбільш привабливий і прийнятний варіант для країн Балтії стосувався інтеграції в західні інституції безпеки. В цьому питанні всі три країни Балтії були одностайними. Прагнення країн Балтії вступити до ЄС і НАТО було зумовлено бажанням позбутися впливу Росії та перейти відповідно до протилежного табору, табору демократичної Європи, що забезпечує власну безпеку та добробут за допомогою НАТО та ЄС. Для країн Балтії ці дві організації - уособлення стабільності європейського континенту як єдина альтернатива Росії та її прагненням всеохоплюючого впливу на території колишнього СРСР. Тому членство в НАТО та ЄС, закріплене в концепціях національної безпеки, висувалася як головна мета зовнішньої політики країн Балтії. Геополітичне розташування, кількість населення, територіальні розміри, нездатність самостійно впоратися з викликами безпеки залишали за країнами Балтії невеликий простір для маневрування: або членство в євроатлантичних структурах, або визнання себе частиною геополітичного простору Росії, що могло статися у разі закріплення за цими країнами нейтрального статусу. Дивлячись на ставлення країн Балтії до Росії, членство в НАТО та ЄС слід розглядати як єдиний прийнятний варіант подальшого існування балтійських держав.

3. Для країн Балтії головне місце у відносинах з США посідала проблема отримання повної підтримки з боку останньої в питанні забезпечення їхньої безпеки. Для країн Балтії було вкрай необхідне подальше залучення США в Європу, так як самі європейські країн проявили меншу зацікавленість ніж США у питанні інтеграції країн Балтії в Європу. Країни Балтії, бажаючи вступити до НАТО, сприяли впровадженню американської політики в регіоні, намагаючись своєю беззаперечною підтримкою підштовхнути США до прискорення залучення цих країн до трансатлантичних структур.

Проамериканська політика країн Балтії пояснюється кількома причинами. По-перше, одразу після відновлення незалежності саме американці запевнили країни Балтії в тому, що сприятимуть швидкому виводу російських військ з їхньої території та перспективі їхнього членства в НАТО. По-друге, США ніколи не визнавали законним акт приєднання балтійських країн до СРСР. По-третє, це звичайний прагматизм: США залишилися єдиною наддержавою у світі, й ігнорувати їх не в змозі ані Росія, ані будь-яка інша держава.

Проте під час президентства Б. Клінтона балтійським державам не вдалося заручитися цілковитою підтримкою США. Дійсно, США були зацікавлені у подальшому посиленні та зміцненні свого впливу в регіоні Балтійського моря, але одночасно США не були зацікавлені у погіршенні відносин з Росією, що могло призвести до виникнення нового витка напруження між ними. Адміністрація Б. Клінтона у своїй політиці стосовно країн Балтії відштовхувалася від так званої ідеї "логіки розширення". Зміст її полягав в тому, що розширення євроатлантичних інституцій було цілком природним процесом, і майбутні члени відповідно мають стати частиною Європи, якої вони були позбавлені під час "холодної війни". Бажання стати членами ЄС та НАТО розглядалося як необхідний елемент повноцінної європейської країни. Це означало, що США не виключали країни Балтії з процесу розширення НАТО. Але конкретного сценарію розвитку не було, а отже, не було відомо, коли ці країни зможуть приєднатися до євроатлантичного простору безпеки. Під час президентства Б. Клінтона питання про членство країн Балтії в НАТО не стояло на порядку денному, і відповідно майбутнє країн Балтії залежало від політики нового президента та його адміністрації.

Лише під час президентства Дж. Буша-молодшого став можливим вступ країн Балтії до НАТО. До цього призвели такі події: по-перше, прихід до влади в Росії В. Путіна, що призвів до відходу від застарілих принципів зовнішньої політики Росії, особливо стосовно питання щодо розширення НАТО на Схід. Фактично це означало, що Росія, хоча і не в захваті від ідеї наближення НАТО до її кордонів, проте не буде перешкоджати вступу країн Балтії, тобто це не призведе до ескалації напруження в регіоні Балтійського моря. По-друге, після подій 11 вересня 2001 р. перемогли політичні критерії розширення НАТО. Ситуація, яка склалася у внутрішньоатлантичних відносинах після 11 вересня, проблема "неадекватності" НАТО новим викликам та загрозам змусили і сам альянс наполягати на розширенні за максимально можливим варіантом і не відкладати питання на майбутнє. Саме розширення НАТО як у кількісному відношенні, так і в плані поширення сфери його активності на нові регіони стає одним з важливих шляхів подолання кризи ідентичності Альянсу.

США були зацікавлені в розширенні Альянсу на Схід так само, як і країни Балтії, отже, розширення було ініціативою, що мало взаємний інтерес. Підтримавши розширення Альянсу, США максимізували свою власну міць і силу в уніполярному світі. США були зацікавлені продовжувати мати вплив в європейській зовнішній політиці та політиці безпеки, особливо коли ЄС рухається в бік відокремлення. США були потрібні надійні союзники, які б беззаперечно підтримували політику США у світі й були б надійними захисниками американських інтересів в ЄС. У свою чергу країни Балтії шукали і отримали в особі США надійного союзника, що сприяв їх вступу до НАТО, а отже, виконанню основної зовнішньополітичної мети - отримання надійних гарантій безпеки, загрозу якій балтійські держави вбачали в Росії, в її намаганнях залишити ці країни в зоні свого впливу.

4. Відносини між країнами Балтії та Росією можна охарактеризувати як стабільно недружні. Прозахідна, а точніше, проамериканська політика країн Балтії протягом всього періоду після поновлення незалежності не залишала сумнівів, що це призведе до погіршення відносин з Росією. Росія, зі свого боку, не могла не зважати на позицію США, НАТО та ЄС стосовно цих країн. Її розрахунки на те, що цей регіон залишиться після "холодної війни" в зоні її впливу не виправдалися: США не збиралися втрачати можливість закріпитися в регіоні, спираючись на зацікавленість самих країн Балтії у посиленні їх присутності та впливу. Балтійські країни розуміли, що лише підтримка з боку США стане гарантією їх інтеграції у західне співтовариство. У той же час жодна з цих країн не досягла б успіху, якби із самого початку не провадила чітку зовнішню політику, спрямовану на повноправний вступ до євроатлантичних структур. Росія стратегічно програла цей регіон, що чітко простежується провалом її ініціатив у середині 1990-х рр. Звісно, в програші політики Росії в регіоні не останню роль відіграли США, які з успіхом втілили свою політику стосовно країн Балтії - домоглися вступу цих країн до НАТО. Росія вже наприкінці 1990-х рр. зрозуміла, що вплинути на перебіг подій не в змозі, а варіант конфронтації, що виник під час загострення Косовської кризи, коли відносини між НАТО і Росією заморозилися на рік, продемонструвавши свою неефективність передусім для Росії. Росія мала вибір: або залишатися і далі осторонь всіх інтеграційних процесів на Європейському континенті, або визнати неефективність цього процесу і пристосуватися до нього, максимально використовуючи можливості, що відкривалися в разі партнерського розвитку відносин передусім із США, а також з НАТО та ЄС. Нове керівництво Росії обрало другий варіант, поступившись невиправданими амбіціями, що також і стосувалися країн Балтії, які російське керівництво протягом 1990-х рр. відмовлялося визнавати поза зоною свого впливу. Але визнавши факт незворотності процесу вступу країн Балтії до НАТО та ЄС, Росія не збиралася повністю втрачати важелі впливу на балтійські країни.

Росія продовжує розігрувати карту проблем із становищем російської меншини в Латвії та Естонії сьогодні, що триває з початку 1990-х рр. Росія розглядає національну проблему в країнах Балтії як один з важелів впливу на ці країни, але ця політика поки що не виправдала себе, а, навпаки, призвела до погіршення відносин з Естонією та Латвією, які вважають втручанням у внутрішні справи будь-які висловлювання та дії російських політиків, спрямовані на так званий захист прав російської меншини цих країн. На сьогодні проблеми, повязані з національними меншинами, а також територіальне питання є ключовими у відносинах між Росією та Балтією.

Методи вирішення етнічної ситуації в Латвії та Естонії цілком влаштували західні країни та інституції, тому претензії Росії щодо дискримінаційної етнічної політики в цих країнах не мали наслідків. Росія досі не відмовилася від подібної риторики, хоча її безперспективність очевидна. Вступ до НАТО та ЄС остаточно вирішив питання приналежності країн Балтії до західного світу. Доки Росія цього не визнає, відносини між нею та країнами Балтії залишатимуться стабільно недружніми. На сьогодні всі три балтійські країни здійснюють проамериканську політику. У США вони вбачають основного гаранта безпеки, що підтверджується членством країн Балтії в НАТО.

5. Відносини між країнами Балтії і НАТО мали кілька етапів розвитку. Перший етап (1991-1994 рр.) встановив початок розвитку відносин між НАТО та країнами Балтії. Цей етап характеризувався налагодженням діалогу між сторонами, участі країн Балтії в новостворених програмах та інституціях НАТО. Другий етап (1994-1999 рр.) охоплює період з часу подання заявки країнами Балтії на членство в НАТО і до розширення Альянсу в 1999 р. на три країни ЦСЄ. Під час цього періоду взаємовідносини між НАТО та країнами Балтії розвивалися в напрямі поліпшення стосунків, проте про можливе членство країн Балтії в Альянсі не йшлося. Це було повязано передусім з небажанням керівників НАТО остаточно погіршити відносини з Росією, що могло призвести до зміни політичної ситуації в Росії, приходу до влади націоналістичних сил і в майбутньому погіршення відносин з НАТО. Відносини між НАТО і Росією і так наприкінці 1990-х рр. погіршилися і були зведені до мінімуму через бомбардування Югославії натовськими силами. До того ж членство країн Балтії в НАТО не розглядалося як життєво важливий елемент безпеки Західної Європи. Країнам Балтії також не вистачало підтримки з боку найбільш впливових європейських країн альянсу, які на той час не бажали бути гарантом безпеки країн Балтії і, таким чином, погіршувати свої відносини з Росією.

Третій етап (1999-2004 рр.) характеризується різкою зміною позиції Альянсу щодо можливості балтійського членства в НАТО. Так, якщо після завершення процедури прийому в Альянс Польщі, Чехії та Угорщини, ставлення більшості західних держав, і насамперед США, до планів подальшого розширення альянсу було вкрай обережним, то вже в наприкінці 2001 р. ситуація докорінно змінилася. Це було повязано з подіями 11 вересня 2001 р., що змусило керівництво США переглянути багато критеріїв членства в Альянсі. Так США стали більш приділяти уваги країнам, які здійснюють проамериканську політику, що і вплинуло на прийняття рішення про включення країн Балтії в наступне коло розширення Альянсу. Саме рішення Білого дому визначило вступ країн Балтії до НАТО.

Членство в Альянсі лише формально закріпило прозахідну тенденцію у зовнішній політиці країн Балтії. Фактично військове співробітництво йшло вже з середини 1990-х рр., в рамках програми "ПЗМ" і двосторонніх відносин Латвії, Естонії і Литви з країнами НАТО. Балтійська хартія остаточно закріпила цей курс. Розширення не обмежує сферу військово-політичного впливу Росії, але практично робить неможливим її повернення до країн Балтії.

Вступ країн Балтії до НАТО порушив питання про створення можливості присутності військових сил та баз на території країн Балтії, а відповідно і можливе зростання військового напруження або навіть зіткнень з Росією. Для НАТО розміщення невеликого контингенту (чотири літака, персонал авіабаз) важливе як факт, що підтверджує рівність принципів і цінностей Альянсу для всіх його членів. Зокрема це принцип неподільності безпеки. До того ж необхідно враховувати і прийняту в НАТО військову спеціалізацію країн-учасниць: на території країн Балтії розміщені саме ті сили і засоби, які ці країни не мають. У Росії це не викликає захоплення, але поки що незначна присутність натовських сил не розглядається як загроза військовій безпеці Росії. Проте як істотну загрозу в Москві сприйматимуть подальше відновлення і розширення військових обєктів НАТО в країнах Балтії. До того ж Росію хвилює питання відносно ратифікації країнами Балтії Адаптованого договору ЗЗСЄ. Режим контролю над озброєнням та обмеження присутності військових означає для Росії додаткові гарантії, що в разі кризи високий рівень військового потенціалу не буде сконцентровано в країнах Балтії. Але в цій ситуації країни Балтії посіли безпрограшну позицію - зобовязалися приєднатися до нього лише після набрання чинності адаптованим договором, перекинувши, таким чином, конфлікт в площину відносин Росія - НАТО.

6. Першочергова роль в питанні можливого членства країн Балтії в ЄС приділялася готовності самого Співтовариства прийняти нових членів, внутрішньому становищу в країнах Балтії, процесу проведення реформ, виконання критеріїв ЄС, необхідних для членства в організації. Країни Балтії зявилися на порядку денному ЄС в той момент, коли воно зіткнулося з величезними змінами та безпрецедентними викликами. Завершення "холодної війни" та кінець біполярної системи міжнародних відносин поставили перед Співтовариством нові завдання: переглянути роль ЄС як одного з гарантів забезпечення безпеки та процвітання в Європі та заповнити вакуум безпеки, що зявився в ЦСЄ. Для ЄС було важливим було побудувати такі відносини з країнами ЦСЄ, в тому числі й з країнами Балтії, що забезпечували б ефективне співробітництво між ЄС та державами ЦСЄ, але одночасно зберігали більшість досягнутих результатів у межах самого Співтовариства. Усі ці події вплинули на формування позиції ЄС щодо можливого розширення на Схід. ЄС ввів так званий принцип обумовленості, що означав можливість членства в ЄС країн ЦСЄ, якщо ці країни досягнуть успіху в проведенні політичних та економічних реформ. Принцип обумовленості став основою політики ЄС щодо країн ЦСЄ та балтійський держав тощо.

Приєднання країн Балтії до ЄС було обумовлене не лише вдалим впровадженням політичних, економічних, правових реформ, але і через отримання значної підтримки з боку деяких членів ЄС, а саме Німеччини, Фінляндії, Швеції і Данії. До того ж отримання підтримки з боку США в питанні європейської інтеграції вплинули на рішення ЄС розпочати переговори спочатку з Естонією, а потім і з Литвою і Латвією.

Вступ країн Балтії до ЄС означав отримання балтійськими державами "мяких" гарантій безпеки. Водночас порівняно з процесом їх інтеграції в НАТО можна помітити відносну легкість їхнього вступу до ЄС. На противагу негативному сприйнятті та реакції російського керівництва по відношенню до вступу цих країн до НАТО, розширення ЄС не викликало у Москви жодних протиріч. Тому, розглядаючи особливості приєднання балтійських країн до ЄС, автор зазначає, що російський фактор не відігравав ключової ролі.

7. Досвід країн Балтії в питаннях європейської та євроатлантичної інтеграції може бути використаний Україною для досягнення свої зовнішньополітичних цілей. Адже поглиблення інтеграційних процесів на європейському континенті безпосередньо відповідає національним інтересам України. Політична стратегія реалізації Україною наміру стати повноправним членом НАТО та набути статусу асоційованого, а згодом і повноправного членства в Євросоюзі, має ґрунтуватися на детальному аналізі та оцінці досвіду країн ЦСЄ, особливо країн Балтії, оскільки вони єдині з країн колишнього СРСР досягли повного успіху у реалізації свої інтеграційних планів. Між Україною та країнами Балтії є багато відмінностей, особливо геополітичних, проте існує і багато спільних рис, таких як спільне минуле, наявність спільного кордону з Росією, значна російськомовна меншина. До того ж і країни Балтії, і Україна після здобуття незалежності зіткнулися зі схожими економічним, соціальними, політичними проблемами, тому вдалий досвід балтійських країн, що базується на поєднанні ефективного політичного діалогу та взаємовигідного економічного співробітництва з ЄС і НАТО, може бути запозичений Україною, але з огляду на свої геополітичні специфіку і реалії. Звичайно, членство в НАТО та досягнення рівня відповідності критеріям членства в ЄС є складним трансформаційним процесом. Опанування європейськими критеріями сприятиме становленню України як політично виваженого та економічно стабільного партнера у світовій політиці.

Країни Балтії у свою чергу виступають за інтеграцію України в європейські та євроатлантичні інституції, отже Україна може розраховувати на їхню підтримку. Лідери балтійських країн неодноразово про це заявляли і зі свого боку обіцяли всіляко сприяти Україні на її шляху до ЄС і НАТО. Зацікавленість балтійських держав в інтеграційних прагненнях Києва є додатковими аргументом на користь України, що в майбутньому може бути використано як один із засобів досягнення мети.

1. Аракелян Д.В. Основні положення концепцій національної безпеки країн Балтії // Актуальні проблеми міжнародних відносин. - № 53, част. ІІ. - К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Інститут міжнародних відносин, 2005. - С. 70-78.

2. Аракелян Д.В. Взаємовідносини країн Балтії і Росії (територіальний та національний аспекти) // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Міжнародні відносини. - № 33-34. - К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, 2006. - С. 72-76.

3. Аракелян Д.В. США - країни Балтії: становлення і розвиток відносин // Актуальні проблеми міжнародних відносин. - № 61, част. ІІ. - К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Інститут міжнародних відносин, 2006. - С. 75-83.

4. Аракелян Д.В. Особливості вступу країн Балтії в ЄС // Актуальні проблеми міжнародних відносин. - № 65, част. І. - К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Інститут міжнародних відносин, 2006. - С. 83-90.

5. Аракелян Д.В. Формування основ національної безпеки країн Балтії // Шевченківська весна: Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції студентів, аспірантів та молодих вчених, присвяченої 60-річчю Великої Перемоги. - Вип.ІІІ:Ч.1. - К.:Логос, 2005. - С. 168-169.