Базисні характеристики знання крізь призму соціальної природи людського відношення до дійсності, найперші характеристики соціального та його когнітивні інваріанти. Особливості органічного зв’язку вихідних компонентів знання із підвалинами культури.
Аннотация к работе
За реальних умов сучасного цивілізаційного процесу людина все більше починає мати справу не із деякою реальністю «самою по собі», а лише із реальністю когнітивно (через знання) сприйнятою та засвоєною. Все сказане свідчить про актуалізацію філософських досліджень знання, бо саме знання постає тою сферою, в якій перехрещують та знаходять своє виявлення чисельні фундаментальні філософські проблеми, такі, як співвідношення онтології та гносеології, мислення та буття, інтелектуального та реального, наданого та спродукованого, суспільного та індивідуального, спонтанного та регламентованого, виявленого та прихованого, людського та нелюдського та ін. Досить гострою в ХХ ст. постала проблема співвідношення знання й моралі, знання й почуття, знання, віри та переконання; в зазначених співвідношеннях знання інколи розглядається як дещо спрощене, обмежене, таке, що не може задовольняти найперших життєвих запитів людини. замкненість когнітивної ситуації приводить до необхідності визнати, що саме знання постає для актуальної свідомості першим, що їй надане, тобто знання є першою реальністю свідомості, носієм її предметного змісту, формою репрезентації (представництва) буття для свідомості; а звідси випливає й те, що епістемологія відрізняється від гносеології саме тим, що вона визнає і прояснює той момент, згідно якому пізнаюча людина завжди перебуває у замкненій когнітивній ситуації, що епістемологізм полягає в усвідомленні неможливості виходу за межі такої ситуації і що, нарешті, епістемологія досліджує знання з позиції його внутрішнього саморозкриття і самопрояснення; заперечення останнього моменту передбачало би визнання того, що у нас існують якість інші форми свідомого входження у відношення до дійсності, окрім знання; смислоутворюючий компонент знання (гранично широкі людські орієнтири у бутті) формується на основі вихідних ціннісних орієнтацій культури; останні в когнітивному плані представлені низкою її найперших та найважливіших символів, тому знання постає органічним елементом культури; у єдності культури та знання проявляються водночас когнітивні характеристики культури (культура передбачає існування знання як свого контінуального поля) та культурні характеристики знання; культурні чинники входять у знання через смисловий компонент останнього, а оскільки цей компонент не може бути повністю та остаточно раціонально визначеним чи поясненим, то, у кінцевому підсумку, певна сукупність знання інтерпретується, прояснюється, виправдовується історичним досвідом певної культури; у свою чергу, знання певних епох, культур, цивілізацій - це знання, що може сформуватися саме у їх рамках;В дисертації стверджується, що весь зміст пізнавального відношення постає початково когнітивно (знаттєво) навантаженим, а тому знання є не результатом пізнання, а його результуючою якістю: в процесі пізнання ми і починаємо, і завершуємо знанням, а, більш точно, ми перебуваємо весь час в межах когнітивної ситуації. В дисертації стверджується: оскільки в людському способі відношення до дійсності ми ніколи не виходимо за межі когнітивного відношення, тобто відношення до будь-чого із знанням та через знання (хоча б у елементарній формі свідчення «це є»), остільки когнітивна складова не може бути вилученою із будь-яких актів, що відбуваються через звязок із свідомістю. Оскільки людина не перебуває у безпосередньому відношенні до дійсності, саме наші знання про знання і постають тим, що відрізняє людське відношення від будь-яких інших. Маркса в його «Економічно-філософських рукописах 1844 року», де знання подавалось як «спосіб, яким існує свідомість і яким дещо існує для нього»; ця теза, прийнята в марксистській традиції, породила численні трактування знання через підкреслювання його принципової двовекторності: 1) знання є формою входження реальності у зміст свідомості та - 2) знання є внутрішня фіксація факту такого входження в самій свідомості. Аналіз відношення дозволяє характеризувати знання як універсальну міру виявлення всеєдності буття, оскільки саме у свідомій саморефлексії думки все пізнане набуває якісної єдності (як те, що прийняте у свідомість), а також зрозуміти, чому саме знання постає універсальною формою представлення буття для свідомості: адже здатність вимірювати будь-що внутрішньою саморефлексією лишається притаманною у явному вигляді лише знанню.Необхідність епістемології як самостійного напряму філософських досліджень викликана: а) сучасними тенденціями в розвитку історико-філософського процесу, коли в центрі уваги опиняються не зовнішні у відношенні до людини явища та чинники, а пізнавальний, когнітивний процес, що розглядається із середини себе самого; б) центральним місцем знання у проблематиці сучасної філософії; в) особливостями сучасного стану вітчизняної філософії, потребами в осмисленні та переосмисленні провідних філософських питань у відповідності із культурними та філософськими традиціями, що сформувались у східноєвропейському регіоні. Оскільки філософський аналіз знання передбачає доведення його розгляду до грани