Осмислення генези і специфіки необарокових знаків культури у творчості В.Шевчука. Виявлення образів, які набувають знакових характеристик у прозі поета порівняно із західними версіями. Опис ключових принципів семіозису Бароко та особливості їх заломлення.
Аннотация к работе
Це не зводиться лише до опису якісно нових культурно-художніх феноменів, але й до вияву їх залежності від певного базису, яким є культура. Кінець ХХ століття засвідчив значне зростання інтересу літературознавців, культурологів, філософів до категорії “мова культури” і, зокрема, до проблеми мови культури Бароко, що стає надзвичайно актуальним у контексті необарокових тенденцій, які виразно окреслюються в сучасному постмодернізмі і вимагають свого осмислення та інтерпретації. Вибір теми дослідження зумовлений необхідністю розглянути творчість відомого українського письменника Валерія Шевчука у контексті сучасної “прози культури”, і зокрема необарокового напрямку, що дозволяє найбільш плідно виявити та проаналізувати специфіку його художньої прози, а самого митця порівняти з Х.Л.Борхесом, У.Еко, М.Павичем. Художня і наукова творчість Шевчука постає двобічною сутністю одного явища - прагнення дослідити витоки і спадковість нашої культури, це ніби два аспекти аналізу роботи Духу, його взаємодоповнювальні ланки. Серед визначальних рис поетики В.Шевчука, що дозволяють віднести його художню творчість до “прози культури” (термін В.Кругликова) акцентуємо увагу на таких: вільне оперування знаками культури, установка на текст як вищу реальність (світ як текст), поетика палімпсесту, необароковість як стратегія постмодернізму, що і ріднить українського письменника з класиками світового постмодернізму (Борхесом, Еко, Павичем) як і те, що всі вони належать до одного письменницького типу - митця-культуролога зі спільним колом наукових інтересів, куди входять семіотика культури, історія літератури, і, зокрема, доба Бароко.Таким чином, мова культури - це складна система знаків, які відсилають до уявлення цієї культури про саму себе, світ і людину у парадигмі цієї культури, формальним вираженням чого є культурно-художній феномен - “проза культури”, тобто література, у якій постає не людина у бутті, а її буття у культурі. “Бароко: ознаки мови культури” аналізуються ключові принципи семіотики Бароко на рівні відношень “знак - текст - людина” та їх вплив на формування мови культури українців. У Другому розділі “Знаки необарокової культури та їх художні кореляти” розглядаються образи, які стають знаковими у межах необарокової парадигми у творчості Валерія Шевчука у порівнянні із західними версіями: слово, книга, сад, бібліотека. Проте семіопростір латинського слова у Шевчука включає в себе не лише окремі вирази чи слова латинською мовою, а й цитати українських латиномовних авторів, перекладені українською, а також факти, які на перший погляд можуть видатися поза мовою, але не поза мовою культури, як, скажімо, неодноразова вказівка на римо-католицьке віросповідання героя-оповідача у романі “Кросворд” та його внутрішній звязок з культурним феноменом “латинської русі” - українцями-католиками, для яких мовою літературної творчості була латина.Отже, латинське слово у Шевчука набуває коннотативного значення “свого чужого”, поєднуючи дві семіотичні функції - “ефект присутності” та “ефект відчуженості”, що випливає з досліджень Шевчука-науковця, зокрема із зацікавлення ним творчістю українців-латинників та інтерпретації її як доказу поліцентризму і багатомовності української культури, невідємного складника її розвитку та чинника культурної ідентичності української нації (“Муза роксоланська”). У підрозділі 2.2 “Книга: ключові аспекти семіозису” здійснено порівняльний аналіз знакових характеристик образу книги у творах Вал.Шевчука, новелах Х.Л.Борхеса, романах “Імя рози” У.Еко та “Хозарський словник” М.Павича, де з усією виразністю постає центральний мотив - мотив Книги, яку треба віднайти, відтворити чи створити, тобто прочитати (або написати), щоб пізнати істину і самовизначитися, дістати для себе своєрідний онтологічний гарант, перепустку на буття у культурі і соціальне безсмертя.