Зміна парадигм у становленні та розвитку теорії громадянського суспільства (історико-філософський аспект) - Автореферат

Актуальність теми дослідження обумовлена як внутрішньою специфікою сучасного етапу поступу світової історико-філософської думки, так і пріоритетністю становлення громадянського суспільства як стратегічного напряму в контексті демократичних перетворень України та необхідністю його глибокого теоретичного обґрунтування. Окрім всебічного вивчення творчої спадщини певних мислителів, шкіл, напрямів, течій, країн, епох і періодів, а також загальних закономірностей розгортання історико-філософського процесу, все більшу увагу привертають довготривалі в часі, наскрізні розвідки інтелектуальної історії ідей, які визначили засадничі риси соціокультурного ландшафту сучасної цивілізації. Належність до них громадянського суспільства сьогодні ні в кого не викликає сумнівів. Значний внесок у розвиток теорії громадянського суспільства на сучасному етапі, а також певну актуалізацію і переосмислення надбань своїх ідейних попередників зробили Дж. Разом з тим, доводиться констатувати поки що недостатній рівень комплексного дослідження історико-філософських проблем становлення та розвитку теорії громадянського суспільства та певний брак нових методологічних підходів до нього у вітчизняній літературі.У ході історико-філософського та компаративістського аналізу становлення та розвитку теорії громадянського суспільства знайшла підтвердження доцільність виокремлення у ньому трьох основних парадигм, котрі змінюють одна одну у поступально-послідовному порядку: домодерної парадигми, яка є пануючою за часів Античності, Середньовіччя та Відродження і генерує сукупність необхідних теоретичних передумов; модерної парадигми, яка домінує в епоху Нового часу і робить можливим продукування класичної теорії громадянського суспільства; новітньої парадигми, яка розгортається в сучасну епоху та означена плюралізмом постнекласичних теорій. Тривалий час дослідження генезису сучасних теорій громадянського суспільства в історико-філософському плані носили хронологічно досить обмежений характер, так як повязувалися, переважно, із виникненням та формуванням класичних теорій громадянського суспільства від кінця XVII до першої половини ХІХ ст. За всієї дискусійності питання про початок теоретичного оформлення уявлень про громадянське суспільство та його ролі, як соціального середовища особистості і субєкта взаємодії з державою, можна зробити висновок, що воно було започатковане в епоху Античності. В античну епоху вперше на теоретичному рівні формуються засадничі поняття соціальної філософії, які є атрибутивними корелятами концепту громадянського суспільства, такі як "держава", "право", "закон", "справедливість", "мораль", "доброчесність", "громадянин", "громадянство", "загальне благо", "верховенство закону" тощо. У другому розділі "Модерна парадигма: становлення та розвиток класичної теорії громадянського суспільства" визначено, що модерну парадигму становлення та розвитку теорії громадянського суспільства хронологічно можна окреслити від кінця XVII до кінця ХІХ ст.На основі проведеного у дисертаційній роботі дослідження здійснено історико-філософське теоретичне обґрунтування й практичне вирішення актуального завдання, що виявляється у аналізі процесу становлення та розвитку теорії громадянського суспільства як зміни парадигм. Під парадигмальним підходом щодо теорії громадянського суспільства ми розуміємо історико-філософський та компаративістський аналіз накопичених концепцій громадянського суспільства через віднесення їх до певних парадигм, як систем теоретичних, методологічних й аксіологічних установок, сукупностей фундаментальних знань, цінностей, переконань та технічних прийомів, що слугують зразком для духовно-практичної діяльності. Розгляд становлення та розвитку теорії громадянського суспільства через зміну парадигм дає можливість при дослідженні конкретних історико-філософських концепцій органічно поєднати вплив специфічних рис філософування тієї чи іншої епохи із внутрішніми закономірностями процесу пізнання даної проблематики та її соціокультурним контекстом. У ході історико-філософського аналізу становлення та розвитку теорії громадянського суспільства знайшла підтвердження доцільність виокремлення у ньому трьох основних парадигм, котрі змінюють одна одну у поступально-послідовному порядку: домодерної парадигми, яка є пануючою за часів Античності, Середньовіччя та Відродження і генерує сукупність необхідних теоретичних передумов; модерної парадигми, яка домінує в епоху Модерну і робить можливим продукування класичної теорії громадянського суспільства; новітньої парадигми, яка розгортається в сучасну епоху та означена плюралізмом постнекласичних теорій. В античну епоху вперше на теоретичному рівні формуються засадничі поняття філософії, які є атрибутивними корелятами концепту громадянського суспільства, такі як "держава", "право", "закон", "справедливість", "мораль", "доброчесність&q

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

На основі проведеного у дисертаційній роботі дослідження здійснено історико-філософське теоретичне обґрунтування й практичне вирішення актуального завдання, що виявляється у аналізі процесу становлення та розвитку теорії громадянського суспільства як зміни парадигм. Основні підсумки дослідження в узагальненому вигляді відображають сутнісний зміст та систему обґрунтувань авторської концепції, її новизни.

1. Теорія громадянського суспільства є складовою сучасного філософського дискурсу. Громадянське суспільство як ідеал належить до невідємних компонентів загальноцивілізаційного демократичного ідеалу та слугує нормотворчим орієнтиром для розвитку суспільства. Акумуляція історико-філософського досвіду розгортання складного, суперечливого та нерівномірного процесу здійснення свободи особистості у соціальному просторі та реалізація її засадничих прав дозволила надати системну історико-філософську рефлексію, удосконалити відповідні методологічні підходи. Багатство історико-філософської спадщини щодо проблем становлення та розвитку теорії громадянського суспільства надало можливість виявити стрижневий принцип її структурування та періодизації - це парадигмальний підхід. Парадигма походить від грецького ??????????. Поняття парадигми у сучасній філософії науки - це система теоретичних, методологічних й аксіологічних установок, що беруться за зразок розвязку наукових задач і визнаються всіма членами наукової спільноти.

2. Під парадигмальним підходом щодо теорії громадянського суспільства ми розуміємо історико-філософський та компаративістський аналіз накопичених концепцій громадянського суспільства через віднесення їх до певних парадигм, як систем теоретичних, методологічних й аксіологічних установок, сукупностей фундаментальних знань, цінностей, переконань та технічних прийомів, що слугують зразком для духовно-практичної діяльності. Особливої уваги при цьому заслуговує процес зміни таких парадигм та взаємодії між ними як діалектичного поєднання наступності та новації, взаємовпливу концептуальних елементів всередині парадигм.

3. Розгляд становлення та розвитку теорії громадянського суспільства через зміну парадигм дає можливість при дослідженні конкретних історико-філософських концепцій органічно поєднати вплив специфічних рис філософування тієї чи іншої епохи із внутрішніми закономірностями процесу пізнання даної проблематики та її соціокультурним контекстом. Парадигмальний підхід не претендує на абсолютну роль у пізнавальному процесі. Разом з тим, у поєднанні з іншими підходами та методами дослідження, він демонструє широкі конструктивні можливості у гносеологічному, соціологічному та аксіологічному аспектах. У ході історико-філософського аналізу становлення та розвитку теорії громадянського суспільства знайшла підтвердження доцільність виокремлення у ньому трьох основних парадигм, котрі змінюють одна одну у поступально-послідовному порядку: домодерної парадигми, яка є пануючою за часів Античності, Середньовіччя та Відродження і генерує сукупність необхідних теоретичних передумов; модерної парадигми, яка домінує в епоху Модерну і робить можливим продукування класичної теорії громадянського суспільства; новітньої парадигми, яка розгортається в сучасну епоху та означена плюралізмом постнекласичних теорій. Названі парадигми не існують відокремлено, вони знаходяться у тісному генетичному та змістовному звязку між собою. Кожна наступна парадигма не стільки заперечує системотворчі концепти попередньої, скільки включає їх в себе в "знятому" вигляді, наповнюючи їх новим сенсом та вписуючи у більш широкі епістемні межі. Отже, в історії становлення та розвитку теорії громадянського суспільства одночасно функціонують різні парадигми, які знаходяться у діалектичній єдності.

4. Домодерна парадигма, як хронологічно, так і за своїми структурно-функціональними особливостями охоплює філософську думку Античності, Середньовіччя та Відродження. У її межах започатковано саме поняття "громадянське суспільство" та введено в науковий обіг низку понять, які становлять основу категоріально-понятійного апарату теорії громадянського суспільства. Були започатковані універсальні гносеологічні та методологічні принципи, як раціоналістичного теоретичного мислення взагалі, так і заснованого на ньому соціального пізнання зокрема. Разом з тим, слід зауважити, що більшість мислителів того часу по суті ототожнювали громадянське суспільство з політичною державою. Остання поєднувала у них найважливіші сфери суспільного буття: сімю, релігію, освіту, культуру, мистецтво тощо. Вказані сфери були тісно повязані з державою, з якою вони становили єдине ціле. В античну епоху вперше на теоретичному рівні формуються засадничі поняття філософії, які є атрибутивними корелятами концепту громадянського суспільства, такі як "держава", "право", "закон", "справедливість", "мораль", "доброчесність", "громадянин", "громадянство", "загальне благо", "верховенство закону" (Платона, Аристотеля, Цицерона). Смислові межі застосування основоположних понять протягом історичного часу пережили значну теоретичну еволюцію, внаслідок якої семантичне поле їх застосування у сучасному філософському дискурсі суттєво відрізняється від їхнього початкового функціонального навантаження в античну епоху. Звідси випливає необхідність жорсткої методологічної перестороги проти спроб штучного осучаснення поняттєвого апарату античних мислителів та механічного перенесення його складових на сучасні теоретичні конструкції. Разом з тим, не варто впадати і в протилежну крайність та заперечувати будь-яку контентну конгруентність між ними.

У Середньовіччі отримали свій подальший розвиток ідейні передумови формування античної теорії громадянського суспільства. Зокрема, уявлення про органічну природу суспільства зі складною і взаємозалежною структурою та відповідною ієрархією; християнське, за своїм походженням, коло ідей про свободу волі та особисту відповідальність; аксіологічне обґрунтування необхідності морального вибору, зачатки уявлень про природжений характер прав людини (Тома Аквінський, Аврелій Августин).

В епоху Відродження антропоцентричність філософсько-світоглядних установок викликала до життя необхідність критичного переосмислення становища людини у світі та зокрема її соціального положення. Культ людини призвів до гуманістичного індивідуалізму. Етичні принципи виводяться із правомірності насолоди та особистої користі. Поступово втрачає сенс поняття зобовязання особистості перед державою. Це надає нового поштовху зясуванню ролі та функцій держави, її оптимальних форм та взаємин із суспільством.

5. Домінування модерної парадигми становлення та розвитку теорії громадянського суспільства хронологічно можна визначити від XVII до кінця ХІХ ст. Саме перехід до Модерну був ознаменований визріванням власне громадянського суспільства та відокремленням його від держави у різних сферах суспільного життя. У цей період поступово формувалося та оволодівало громадською думкою переконання у тому, що надмірно розширена у своїх повноваженнях держава стримує розвиток особистості та заважає її вільному волевиявленню, що знайшло адекватне вимогам часу осмислення на рівні філософської рефлексії. Саме в цю епоху формується класична теорія громадянського суспільства в її основних постулатах. Її основні положення були сформульовані такими видатними філософами як Т. Гоббс, Дж. Локк, Ш. Монтескє, Ж.Ж. Руссо, А. де Токвіль, Т. Пейн, І. Кант, Г.В. Ф. Гегель та іншими відомими мислителями того часу. З їхнім теоретичним доробком повязано формулювання засад, властивих і сучасним концепціям громадянського суспільства та характеру і механізмам його взаємовідносин з правовою державою. Ключова роль у ньому належить договірній концепції громадянського суспільства, що є складовим елементом пояснення походження держави через теорію суспільного договору та розробці питань діалектики взаємодії між правовою державою та громадянським суспільством. Ареалом дослідження стають національні держави. Зміцнюється звязок теорії громадянського суспільства з соціальною практикою.

6. Новітня парадигма розвитку теорії громадянського суспільства почала формуватися приблизно з середини ХХ ст. у звязку з актуальністю протистояння у світовому масштабі демократичного співтовариства тоталітарним режимам, через розгортання процесів глобалізації та переходу до постіндустріального суспільства. Новітня парадигма набула рис певної визначеності у 70-80-ті рр. ХХ ст. під впливом "третьої хвилі демократизації", тобто демократичного транзиту у низці країн, які раніше управлялись диктаторськими режимами та у посткомуністичних країнах. Продовжується її розвиток і зараз - на початку ХХІ ст., зокрема, коригуються надмірно оптимістичні прогнози щодо темпів і глибини перетворень у країнах "нової демократії", посилюється інтерес до антикризового потенціалу громадянського суспільства та можливості його використання у протидії міжнародному тероризму.

7. Новітня парадигма розвитку теорії громадянського суспільства вбирає в себе та переосмислює творчу спадщину напрацьовану в межах домодерної та модерної парадигм, насамперед, класичної теорії громадянського суспільства. Значний ідейно-теоретичний вплив на її формування справили найвпливовіші течії сучасної філософської думки: неопозитивізм, екзистенціалізм, неофройдизм, неотомізм та різні школи, що склалися у руслі постмодернізму. Особливе значення у цьому плані мало коло певних ідей постмодернізму, зокрема, таких як відсутність загальновизнаних критеріїв верифікації, визнання обмеженості класичного раціоналізму, наростання ентропії (у тому числі і соціальної), перегляд фундаментальних відносин: панування - підкорення, центру - периферії; декодування соціально-владних відносин як певних наративних практик, плюралізація типів політичної поведінки та соціального життя, релятивізація ціннісних та етичних норм. Разом з тим, слід принципово застерегти від ототожнення новітньої парадигми із постмодернізмом, як через світоглядно-концептуальну гетерогенність останнього, так і через більш всеохоплюючий характер ідейно-теоретичних засад новітньої парадигми. Адже породжені нею концепції громадянського суспільства, у більшості своїй, міцно спираються на здобутки домодерної та модерної парадигм. У них використовуються, як окремі ідеї постмодернізму, так і ідеї альтернативні посмодерністським установкам, а також ідеї концепцій, що позиціонують себе як заперечення, або ж подолання постмодерністського дискурсу (прикладом останніх може слугувати "модерн, як незавершений проект" Ю. Габермаса). Все це дає підстави стверджувати, що новітня парадигма є набагато ширшою, ніж горизонти постмодернізму, і тому не може бути зведена до останнього.

Новітня парадигма розвитку теорії громадянського суспільства має принципово плюралістичний та діалогічний характер. На відміну від попередніх епох, сформовані в її межах концепції громадянського суспільства не претендують на монопольне володіння істиною, вони, як правило, відкриті до полеміки та взаємозбагачення з іншими концепціями. Новітня парадигма помітно відрізняється від попередніх зростанням методологічної та ідеологічної варіативності та підвищенням швидкості продукування та поширення концепцій, їх взаємодії (завдяки засобам масової інформації, перш за все, телекомунікаційним і особливо Інтернету) із масовою свідомістю та соціальною практикою. Про це свідчить, зокрема, поява надзвичайно різноманітних за своєю світоглядно-філософською спрямованістю концепцій (Дж. Александер, Е. Арато і Дж. Коен, Г. Арендт, П. Бурдьє, М. Вольцер, Ю. Габермас, Е. Геллнер, Дж. Кін, Т. Парсонс, Р. Патнем, Н. Розенблюм, Е. Тофлер, Е. Фромм, Ф. Фукуяма, Е. Шилз та багатьох інших). Хоча сучасні концепції, як і раніше, мають, переважно, авторський характер, при їх підготовці зростає роль праці наукових та творчих колективів, інтерактивного спілкування із науковим та експертно-аналітичним середовищем - це є їх характерна риса.

8. Якісною відмінністю новітньої парадигми від попередніх є і те, що обєктом дослідження стає не лише громадянське суспільство в межах окремої країни, але й загальносвітові тенденції його розвитку, діяльність міжнародних неурядових організацій та становлення глобального громадянського суспільства. Характерною особливістю більшості з них є прагнення конструктивно поєднати загальносвітові тенденції розвитку громадянського суспільства з елементами національної специфіки утвореними внаслідок особливостей історичного та соціокультурного поступу.

Особливістю умов становлення громадянського суспільства в Україні є побудови нової національної держави, яка спирається як на засади демократії, так і етнокультурні підстави суверенізації. Оскільки утвердження громадянського суспільства в Україні збігається зі становленням самої державності, процесом самоусвідомлення населенням власної приналежності до цілісної спільноти, то й розбудова української демократичної держави має базуватись на засадах української культурної традиції.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЙНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ ВИКЛАДЕНІ У ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ АВТОРА

1. Боднар К.А. Концепт громадянського суспільства за часів античності / К.А. Боднар // Науковий часопис НПУ імені М.П. Драгоманова. Серія № 7. - Випуск 21 (34). - 2009. - С. 87-93.

2. Боднар К.А. Поняття "нація" у визначенні політичної ідентичності громадянина / К.А. Боднар // Нова парадигма: Журнал наукових праць / [гол. ред. В.П. Бех]. - К.: Вид-во НПУ імені М.П. Драгоманова, 2009. - Вип. 90. - С. 22-29.

3. Боднар К.А. Вплив Платона на становлення громадянського суспільства у контексті сучасного історико-філософського дискурсу / К.А. Боднар // Гілея (науковий вісник): [зб. наук. праць]/ [гол. ред. В.М. Вашкевич]. - К., 2010. - Вип. 30. - С. 316-322.

4. Боднар К.А. Громадянське суспільство і детермінанти оптимізації його розвитку в Україні / К.А. Боднар // Гілея (науковий вісник): [зб. наук. праць]/ [гол. ред. В.М. Вашкевич]. - К., 2010. - Вип. 32. - С. 213-219.

5. Боднар К.А. Ступінь громадянства та громадянської активності у соціально-політичному вченні Арістотеля / К.А. Боднар // Матеріали доповідей звітно-наукової конференції викладачів університету за 2009 рік ["Єдність навчання і наукових досліджень - головний принцип університету] за заг. ред. В.П. Андрущенка. - К.:НПУ імені М.П. Драгоманова, 2010. - С. 13-15.