Дослідження літературно-критичної рецепції розвитку неоромантизму в літературі. Аналіз феєрій: драми Лесі Українки "Лісова пісня" та казки Г. Гауптмана "Затоплений дзвін". Визначення спільних та відмінних рис жанрово-стильової та структурної специфіки.
Аннотация к работе
Неврлий, - було соціальне і національне визволення України у 1917 році, видимі перспективи нових культурних і політичних можливостей та масовий приплив творчих сил, що шукали свого динамічного вияву». Творчість Лесі Українки поєднує у собі дві, на перший погляд, протилежні риси: твори письменниці є новаторськими, не зважаючи на те, що вона застосовує мотиви, теми, запозичені з античної міфології. Віднаходимо спільні елементи, мотиви, ідеї у творі Лесі Українки «Лісова пісня» і у творчості німецького письменника, а саме у феєрії-казці «Затоплений дзвін». Малодослідженим аспектом залишається розгляд мотивів, тем, образів, жанрових, стильових та структурних особливостей, які притаманні творчості цих двох митців доби неоромантизму. Реалізація поставленої мети передбачає розвязання таких завдань: - дослідити й обґрунтувати теоретичну літературно-критичну рецепцію з розвитку неоромантизму в українській та європейській літературах;Звернення до питання про дискусійний простір, у якому перебуває проблема походження та інтерпретації неоромантизму, зумовлений актуальними у наш час проблемами його категоріальної присутності: від генезису до способу функціонування у художньому тексті, є вихідним моментом у розробці проблем, функцій, ознак, призначення та значення неоромантизму у світовій літературі. Метою наших аналітичних досліджень став пошук витоків досліджуваного поняття та кодифікація його семантики, оскільки це явище вже більше століття простежується у літературних процесах багатьох народів і репрезентувало себе як глибокий, поліаспектний феномен мистецько-культурного поступу людства. Запозичене, очевидно, у французьких критиків, це слово набуло популярності, але використовувалось на відміну від них зі стверджувальним, а не заперечним сенсом, указувало на необхідність подолання провінціалізму німецького побутописання 1870-1880 рр., а також впливу французької літератури і ширше - романської основи в мистецтві. Наприклад, російський письменник-символіст Андрій Білий у статтях 1907-1909 рр., що ввійшли у книгу «Арабески» (1911), трактує неоромантизм як спосіб диференціації символізму як епохи в культурі: «Символізм сучасного мистецтва... підкреслює, що реалізм, романтизм і класицизм - потрійний вияв єдиного принципу мистецтва» [1, с. Бодлера - «неоромантик», «законодавець символізму германської раси», моніст, що мріє про нову людину, рухається від образу до почуття: «...форма образу вільно змінюється, самі образи вільно комбінуються (фантазія): така романтика символізму; такі підстави називати символізм неоромантизмом» [1, с.Таким чином, можна зробити висновок, що про неоромантизм уперше згадується на межі 1880-1890 рр. у берлінському артистичному середовищі. Білий трактує неоромантизм як спосіб диференціації символізму; Д. Мережковський у своїх статтях, зокрема «Неоромантизм у драмі», «Новітня лірика», розширює тлумачення неоромантизму і розглядає творчість таких неоромантиків Франції і Бельгії, як П.Покоління Лесі Українки, Михайла Коцюбинського, Володимира Винниченка, Василя Стефаника, Ольги Кобилянської, Богдана Лепкого, Олександра Олеся, Миколи Вороного різко спрямувало українську літературу на загальноєвропейський рівень, при цьому не втрачаючи питомих національних ознак. В атмосфері гострого літературного протистояння (ідейного, естетичного, філософського) старих народницьких течій з їх етнографізмом та позитивізмом і нових різноманітних стильових течій та напрямків, які радикально переоцінювали і змінювали саму національну традицію, неоромантизм поєднував українську літературу із західноєвропейськими, а також сприяв подоланню у ній консервативних, вузько-патріотичних, побутово-українофільських тенденцій. Будуючи свою концепцію неоромантизму, Леся Українка порушувала актуальні суспільні проблеми, зокрема співвідношення особистості і середовища, індивіда й соціуму, героя і маси (юрби, народу) («Європейська соціальна драма кінця ХІХ століття», 1901; «Міхаель Крамер. По-перше, вона пояснює «неоромантизм» як стиль, як певне лексико-синтаксичне оформлення художнього тексту; по-друге, як певну техніку «ліплення» характерів, що включає різкий поділ персонажів на головних і другорядних; по-третє, як певний мистецький «синтез», як створення демократичного образу ідеалу людини майбутнього [4, с. Одним із представників неоромантичного напряму та його «літературно-суспільного настрою», яким започаткувалося, на думку Лесі Українки, нове літературне піднесення в Україні, була О. Кобилянська.Доходимо висновку, що неоромантизм широко ввійшов у мистецький обіг у кінці ХІХ століття і дав корінні зміни у розвиток художньої свідомості, представниками якого є Л. Українка, М. Саме Леся Українка стала теоретиком неоромантизму, визначивши три аспекти тлумачення «неоромантизму» і ,таким чином, зробивши великий внесок у розвиток української літератури. Важливе значення для аналізу явища «неоромантизм» становлять дослідження І. Франка.Літературознавці (Микола Зеров, Михайло Драй-Хмара, Борис Якубський, Віктор Петров, Абрам Гозенпуд, Іда
Вывод
Таким чином, можна зробити висновок, що про неоромантизм уперше згадується на межі 1880-1890 рр. у берлінському артистичному середовищі. Проблема походження і розвитку неоромантизму в європейській літературі різнобічно досліджується такими науковцями та літературознавцями усього світу. Наприклад, А. Білий трактує неоромантизм як спосіб диференціації символізму; Д. Мережковський у своїх статтях, зокрема «Неоромантизм у драмі», «Новітня лірика», розширює тлумачення неоромантизму і розглядає творчість таких неоромантиків Франції і Бельгії, як П. Верлен, С. Малларме, А. Рембо, М. Метерлінк. Особливе значення у світлі нових завдань набуває розробка питання про генезис неоромантизму німецьких літературознавців та дослідників: неоромантизм тлумачиться як прояв «декаденсу». Тож, неоромантизм як стильова течія європейського модернізму через свою оригінальність і неоднорідність досліджується, його розгляд є актуальним і зараз.Доходимо висновку, що неоромантизм широко ввійшов у мистецький обіг у кінці ХІХ століття і дав корінні зміни у розвиток художньої свідомості, представниками якого є Л. Українка, М. Коцюбинський, В. Винниченко, В. Стефаник, О. Кобилянська, О. Олесь, М. Вороний та інші. Саме Леся Українка стала теоретиком неоромантизму, визначивши три аспекти тлумачення «неоромантизму» і ,таким чином, зробивши великий внесок у розвиток української літератури. Важливе значення для аналізу явища «неоромантизм» становлять дослідження І. Франка. Цілком корисними для нас виявилися результати досліджень М. Сріблянського, М. Євшана, Д. Донцова, М. Грушевського, які розглядали проблему індивідуальності особистості у своїх критичних статтях. Незважаючи на велику кількість різних досліджень неоромантизму, у сучасному літературознавстві зміст поняття «неоромантизм» остаточно не визначений і це дає підстави для подальших досліджень цього явища української літератури.