Дослідження життєвого шляху і літературної спадщини Ніколаса Бретона. Розгляд його прозового доробку під жанровим кутом зору, з’ясовуючи міру традиції та ступінь новаторства автора. Виявлення специфіки діалогічності в античності, Середньовіччі, Ренесансі.
Аннотация к работе
І хоча нині їхні твори не користуються попитом і здебільшого обділені дослідницькою увагою, свого часу вони мали успіх у читацького загалу, і тому їх не варто списувати з рахунку, коли йдеться про розвиток національної літературної традиції. Одним із таких письменників був Ніколас Бретон (1542?-1626?), художня спадщина якого налічує кілька десятків навдивовижу цікавих у жанровому плані прозових та поетичних творів. Твори Н.Бретона, попри оригінальність їхньої жанрової структури і віртуозність мовної організації, залишаються поза увагою як істориків літератури, так і теоретиків. При ознайомленні з роботами західних дослідників творчості Н.Бретона у вічі впадає різка поляризація їхніх оцінок - від нейтрально-байдужого “згадування” його імені й поверхової характеристики творчого доробку до захопленого “відкриття” цього автора. Емоційні оцінки і навіть “ентузіастичне” ставлення до цієї творчої особистості простежуються у працях тих дослідників, які в силу своїх наукових зацікавлень мали змогу ближче підійти, глибше й детальніше ознайомитися з літературною спадщиною єлизаветинців і зокрема Н.Бретона.Дружба з Мері Пембрук, що тривала протягом 1591-1602 років, не тільки сприяла знайомству Н.Бретона з творчою спадщиною Філіпа Сідні, котрий був кумиром єлизаветинських літераторів, але й до певної міри визначила проблемно-тематичний спектр ранньої творчості письменника. Його прозовий спадок представлений двома творами романічно-романної орієнтації та оригінальною есеїстикою, кількома релігійними трактатами і сатиричними памфлетами, епістолярною збіркою та вельми цікавими малими прозовими формами, такими, як епіграматична “гра прислівями” (crossing the proverbs) та характер. Спираючись на традицію, започатковану в англійській літературі “Дослідами” Френсіса Бекона, Бретон наважується на оригінальну новацію і представляє абстрактні категорії (Мудрість, Знання, Терпіння, Любов, Час, Смерть, Страх та ін.) у вигляді алегоричних дійових осіб, що мають певний набір характерних рис і властивостей. Звертаючись до ресурсів жанру характера, пік популярності якого в Англії припадає на добу бароко (Т.Овербері, Дж.Голл), Бретон презентує не тільки есеїстичну стихію роздумів, але й своєрідний каталог власних спостережень, що складається з доволі переконливих портретів. Попри наявність елементів поетики “novel”, домінуючою в цьому творі Н.Бретона постає романічна модальність (“romance”), оскільки численні нещастя не стільки змальовуються, скільки осмислюються та інтерпретуються “високою” героїнею, від чиєї особи й ведеться розповідь.Поетика імені персонажа як змістоформуючий чинник філософських діалогів Ніколаса Бретона // Збірник наукових праць міжнародної конференції “Мова і культура”. Етика англіканського протестантизму та її художня репрезентація у творчості Ніколаса Бретона // Біблія і культура: Збірник наукових статей. Ретроспективний погляд на аксіологічну функцію слова у контексті розвитку humanities // Тези Всеукраїнської наукової філологічної конференції “Проблеми сучасної світової літератури та лінгвістики”.