Масштабність і головні закономірності переселенського руху в регіоні, що досліджується, його значення у формуванні повстанських загонів. Ідеологічні прагнення та методи боротьби учасників повстань. Особливості соціальних рухів на різних етапах розвитку.
Аннотация к работе
За роки незалежності Української держави у вітчизняній історіографії вивчення соціальних рухів доби середньовіччя та нового часу набуло великого етапного імпульсу порівняно з радянським періодом. В нашій країні почали виходити спеціальні фахові часописи на кшталт „Соціуму” (Інститут історії України НАН України), виникли і нині функціонують відповідні центри (підрозділи) в академічних гуманітарних установах, вищих навчальних закладах. повстанський боротьба загін соціальний Через її комплексне вивчення можна виявити особливості соціального протистояння окремих груп населення на різних етапах історичного розвитку, зясувати першопричини загострення локальних конфліктів і джерела поповнення повстанських загонів, показати роль і наслідки боротьби в формуванні свідомості українців тощо. Отже, наведені вище міркування визначають науково-практичнута суспільно-політичну актуальність теми, що і зумовило звернення автора до її вивчення. Дисертацію виконано у межах комплексної програми кафедри історії України Черкаського державного технологічного університету, вона є складовою держбюджетної науково-дослідної теми „Історія української державності” (номер державної реєстрації 0103U003693).За панування марксистсько-ленінської ідеології в СРСР, теоретичні студіювання фактично замінювалися широким цитуванням робіт „класиків” з того чи іншого приводу, до якого часто-густо досить „штучно” долучалися приклади з історії й в результаті доводилася „істина”, достовірність оцінок тощо. Коли ж говорити загалом про перші великі праці з історії Гетьманщини, т. зв. дворянських представників, то слід зазначити, що в них означені нами для дослідження аспекти практично не розглядалися. Історик набагато більше приділив уваги ролі народних мас у минулих суспільних процесах, зокрема, стосовно до населення України другої половини XVII ст., показавши соціальні й політичні інтереси різних груп. Принциповою думкою вченого стало те, що „звільнення” селян від гніту „державців” він убачав не у зміні загальної системи, яка існувала у взаємовідносинах між станами в Гетьманщині, а у необхідності уникати утисків безпосереднім виробникам. За ним, щоб селянам позбавитися „чрезмерного послушания”, „притязаний” і „насилий” слід було діяти трьома лише мирними способами: 1) переписатися з „поспільства” в „козацьке товариство”; 2) залишивши свої власні землі, переселитися „на слободи”; 3) перейти на статус „підсусідків”, які не мали своїх угідь, а жили здебільшого по дворах заможних господарів.У результаті проведеного наукового дослідження, автор виносить на захист такі висновки та положення: Вже на початок XVIII ст. змінився сам характер селянсько-козацьких рухів: вони втратили одну з свої традиційних функцій - національно-визвольну. В ході збройної боротьби протягом усього XVIII ст. відбувалася помітна трансформація поглядів її учасників: від віри у можливість відстояти свої соціальні права законним шляхом - через органи влади, судові інстанції (перша половина століття), до значної зневіри у справедливість рішень старшинської адміністрації й, зокрема, вищого посадовця Української держави - гетьмана (50-60-ті роки XVIII ст.). Поступово до них прийшло й усвідомлення того, що в межах окремих населених пунктів успіху в протистоянні представникам правління та каральним командам можна досягти лише спільними зусиллями, згуртувавшись громадою і при вирішенні найважливіших стратегічних завдань на загальних зборах, як це мало місце в селах Фоєвичах, Кулагах і Суботовичах. Важливим моментом час від часу ставало те, що на зміну владі (керівництву) пана приходили, хоча і дещо спрощені (порівняно, скажімо, з добре організованими турбаївцями на Полтавщині в 1789-1793 рр.), форми селянсько-козацького самоуправління. Одночасно все чіткіше вимальовувалися завдання і мета учасників: стати вільними виробниками і власниками, а не лише користувачами своїх земельних ділянок і угідь, жити за внутрішніми нормами громади, а в разі необхідності - застосувати радикальні заходи: вбити пана, знищити каральну команду тощо.Специфіка соціальних рухів у Гетьманщині в першій половині XVIII ст. (на матеріалах Стародубщини та Чернігівщини) // Сторінки воєнної історії України (збірник наукових статей). К.: Інститут історії України НАН України, 2005. // Сумська старовина (науковий журнал з історії та культури України). Переселенський рух на півночі Гетьманщини XVIII ст. у контексті формування повстанських загонів // Український селянин (збірник наукових праць).
План
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНО У ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ АВТОРА:
Вывод
У результаті проведеного наукового дослідження, автор виносить на захист такі висновки та положення: Вже на початок XVIII ст. змінився сам характер селянсько-козацьких рухів: вони втратили одну з свої традиційних функцій - національно-визвольну. Правда, часом у ході війн вони набували не лише антифеодального, а й патріотичного спрямування.
Схарактеризовані нами в роботі практично всі найбільш значимі збройні повстання та локальні конфлікти на території північного регіону Лівобережної України свідчать про те, що більшість із них почалася, так би мовити, з легальної форми соціального протесту - „шукання козацтва”. Офіційно останнє було санкціоновано указом Петра І від 16 квітня 1723 р., а також іншими законодавчими актами царського уряду і гетьманського правління. Це явище повязане з прагненням багатьох тисяч посполитих здобути (або відновити) статус вільної людини - землероба та воїна.
В ході збройної боротьби протягом усього XVIII ст. відбувалася помітна трансформація поглядів її учасників: від віри у можливість відстояти свої соціальні права законним шляхом - через органи влади, судові інстанції (перша половина століття), до значної зневіри у справедливість рішень старшинської адміністрації й, зокрема, вищого посадовця Української держави - гетьмана (50-60-ті роки XVIII ст.). На регіональному матеріалові нам не вдалося виявити жодного документа, де б йшлося про втрату селянами ілюзії в „доброго царя (царицю)”. Поступово до них прийшло й усвідомлення того, що в межах окремих населених пунктів успіху в протистоянні представникам правління та каральним командам можна досягти лише спільними зусиллями, згуртувавшись громадою і при вирішенні найважливіших стратегічних завдань на загальних зборах, як це мало місце в селах Фоєвичах, Кулагах і Суботовичах.
При цьому застосовувалися як умовляння, так і безпосередній примус окремих односельчан чи „пришлих” людей до невиконання на користь місцевого землевласника панщини і всіляких повинностей, несплати надмірних податків.
Важливим моментом час від часу ставало те, що на зміну владі (керівництву) пана приходили, хоча і дещо спрощені (порівняно, скажімо, з добре організованими турбаївцями на Полтавщині в 1789-1793 рр.), форми селянсько-козацького самоуправління. При чому, чим більшої активності набував протест із зброєю в руках, тим рішучішим і згуртованішим ставало керівництво ним: зростав вплив ватажків при вирішенні питань самооборони, виборі форм боротьби, веденні господарства тощо.
Одночасно все чіткіше вимальовувалися завдання і мета учасників: стати вільними виробниками і власниками, а не лише користувачами своїх земельних ділянок і угідь, жити за внутрішніми нормами громади, а в разі необхідності - застосувати радикальні заходи: вбити пана, знищити каральну команду тощо.
Пограбування майна державці найчастіше виправдовувалося повстанцями тим, що воно нажите нечесним шляхом, а за рахунок зловживань владою і здирств із посполитих. Своє ж господарство чи реманент, худобу вони вважали особистою власністю, а тому в разі їх насильного відчуження, зокрема паном, намагалися через судові інстанції повернути втрачене, або ж одержати грошову компенсацію, яка інколи в окремих селах мала становити декілька тисяч карбованців.
Однозначно мав місце неабиякий вплив найбільших повстань на найближчі населені пункти. Так, події в Фоєвичах знайшли відгук ще у 14 навколишніх селах і належну підтримку їх жителів.
Характерною особливістю масових рухів на півночі Гетьманщини було те, що переважну частину учасників представляли селяни. Щодо козацтва (окрім його „шукачів”) маємо в джерелах лише поодинокі згадки, порівняно слабі прояви соціального протесту спостерігалися в містах (в основному на початку XVIII ст. у Мглині, Почепі, Стародубі). Очевидно, це можна пояснити дещо кращим юридичним статусом і майновим становищем козаків і міщан, ніж селян, які часто-густо майже повністю залежали від наявності в них землі, що офіційно вважалася власністю якогось можновладця чи держави в цілому.
Селянське збройне протистояння соціальним утискам на Стародубщині й Чернігівщині помітно різнилося від дій гайдамаків, які часом мали відверто злочинний характер (випадковий добір обєктів нападів, нічим невиправдана жорстокість у заходах, навіть убивства людей), не були розраховані на тривалий період і, як правило, вони не передбачали позитивних результатів у справі поліпшення соціального становища їх учасників.
Хоча фактор зовнішнього впливу (війни, вторгнення іноземного ворога і т.д.) не досить чітко простежується в тогочасних документах, але незаперечним є те, що міжнародна ситуація, в якій перебувала Російська держава, зокрема Гетьманщина, позначалася на розгортанні масових соціальних рухів. За таких обставин заходи уряду щодо них ставали менш певними, ускладнювалися локалізація й придушення народних повстань.
Безперечно, результативності сприяли наполегливість і порівняна одностайність учасників збройної боротьби проти антифеодального гніту, їх відмови видавати владі призвідників супротиву, а у випадках арешту ватажків - категоричні вимоги їх звільнення. Характерно, що представники повсталого люду, одночасно із застосуванням активних форм протесту, намагалися вирішити свої наболілі проблеми через суд, що розташовувався досить далеко від їхніх поселень (у Стародубі, Чернігові й т.д.).
Попередники, котрі так чи інакше вивчали означену нами тему, як правило, базуючи свої висновки на положеннях класиків марксизму-ленінізму, доводили безперспективність селянських повстань. Однак, враховуючи наведений у роботі фактичний матеріал, наприклад, щодо подій у Фоєвичах, Кулагах і Суботовичах, апріорно можна припустити, що селяни змогли б виграти свою справу, коли б довели через суд власне „козацьке походження”. Нанівець звели їхні старання зловживання владою, нехтування чинним законодавством, корпоративна зацікавленість адміністрації й окремих землевласників.
У всіх досліджених нами повстаннях, які у першій половині XVIII ст. відбулися в 24 населених пунктах, а в другій половині - також у 24, їх учасники не висували кардинальних етнічних чи політичних вимог, тобто зміни загальнодержавних порядків. Вони були невдало підготовлені, без конкретних стратегічних планів і далекоглядних завдань: події розвивалися відповідно до того, як складалися обставини.
Основними методами реалізації прагнень повстанців стали фізичний вплив на можновладців через ушкодження на тілі та вбивства, а також руйнація їхнього господарства і пограбування. Найбільшими проявами народного гніву були, зрозуміло, вбивства та замахи, коли існував „абсолютний” антагонізм і робилося все для знищення його обєктів. Кари на тілі свідчили про наявність „релятивного” антагонізму, коли учасники збройної боротьби прагнули, як правило, не знищити свого ворога - можновладця, а у такий спосіб лише застерегти його від порушення вже встановлених традицією чи писаним законом норм взаємин.