Теоретичні передумови вивчення слова як лексико-семантичної одиниці мови, слово як основна одиниця лексикології. Робота над збагаченням словникового запасу молодших школярів. Система вправ зі збагачення словникового запасу учнів початкових класів.
Аннотация к работе
Міністерство освіти і науки України Тернопільський національний педагогічний університет імені Володимира Гнатюка ДИПЛОМНА РОБОТА Збагачення словникового запасу молодших школярів під час засвоєння граматико-орфографічних знань Тернопіль-2009 ЗМІСТ ВСТУП РОЗДІЛ 1. Теоретичні ПЕРЕДУМОВИ ВИВЧЕННЯ СЛОВА ЯК ЛЕКСИКО-СЕМАНТИЧНОЇ ОДИНИЦІ МОВИ 1.1 Слово як основна одиниця лексикології 1.2 Проблеми класифікації лексики РОЗДІЛ 2. РОБОТА НАД ЗБАГАЧЕННЯМ СЛОВНИКОВОГО ЗАПАСУ МОЛОДШИХ ШКОЛЯРІВ 2.1 Шляхи збагачення словникового запасу молодших школярів 2.2 Система вправ зі збагачення словникового запасу учнів початкових класів ВИСНОВКИ СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ДОДАТКИ ВСТУП Методика викладання української мови як наука прагне віднайти шляхи найбільш результативного навчання, зокрема визначити мету викладання мови, обґрунтувати принципи навчання з урахуванням закономірностей засвоєння фонетики, лексики, граматики, правопису, вмотивувати найекономніші й найефективніші методи й прийоми навчання, вчить виявляти недоліки у викладанні і долати їх. Від успішного розвитку методики, безпосередньо повязаної з життям, зі школою великою мірою залежить ступінь піднесення культури народу. Підвищення наукового рівня шкільного курсу рідної мови сприяє встановленню оптимального співвідношення між теорією і практичним засвоєнням учнями програмового матеріалу, формуванням умінь і навичок усного й писемного мовлення. Вивчення мови, невіддільне від розвитку усного і писемного мовлення учнів, передбачає збагачення їх словникового запасу, оволодіння нормами літературної мови на всіх рівнях, формування в школярів умінь і навичок звязного викладу думок. Саме тому в початковій школі провідним принципом навчання виступає розвиток мовлення молодших школярів, звідки випливає необхідність розвитку їх активного і пасивного словника, активізації й збагачення словникового запасу кожного учня. Розвинене мовлення людини - не тільки форма думки, а й сама думка, супутник мислення, свідомості, джерело памяті. Мовна поведінка, - пише В. Бадер, - як частина загальної поведінки людей свідчить як про рівень розумового розвитку, так і про рівень їх виховання. Ознайомлення із словниковим багатством, своєрідністю звукової та інтонаційної системи, словотворчими властивостями, особливостями граматичної будови, художньо-зображальними засобами мови розкриває учням духовне багатство народу, сприяє вихованню патріотизму. Комунікативна лінія змісту програми [55] передбачає формування у молодших школярів чотирьох видів мовленнєвої діяльності - аудіювання, говоріння, читання, письма. Крім цього, в процесі роботи над формуванням власної мовленнєвої діяльності учні оволодівають і контекстовими уміннями, тобто вчаться висловлюватись на тему, підпорядковуючи висловлювання основній думці вихідного тексту, відбирати матеріал, визначаючи в ньому головне і другорядне, використовувати відібраний матеріал у потрібному порядку. Синиця, Г. Ушакова; Л. Варзацька, М. Львов, В. Мельничайко, Г. Рамзаєва, Г. Фомічева та ін.). Проте ці та інші вчені „досліджували переважно загальнометодичні аспекти активізації та розвитку активного й пасивного словника учнів різного віку і майже не зосереджували уваги на виявленні ролі граматико-орфографічних знань” [32, 31] у збагаченні словникового запасу молодших школярів. Усі інші елементи мови існують або для слова й у слові (фонеми та морфеми), або завдяки йому (речення). Задовільного, логічно бездоганного визначення слова „мовознавча наука ще не має, хоча мовці завжди чітко відчувають і виділяють у мовленні окремі слова” [34, 27]. Це зумовлено тим, що, ло-перше, слова в мові дуже різні за своїм значенням і функціями, а по-друге - визначення, яке підходить для однієї мови, часто не придатне для іншої. Найбільш точно й стисло окреслив слово французький мовознавець А.Мейє (1866-1936): „Слово - це вираження асоціації певного значення з певним комплексом звуків, що піддається певному граматичному використанню” [47, 42]. Проте навіть це визначення далеко не досконале: у ньому чітко не відмежовується слово від морфеми, з одного боку, і від словосполучення, з іншого; не враховано існування в мові багатозначних слів. Певне значення (зміст, поняття) властиве не тільки слову, а й морфемі (наприклад, у слові безхмарний реальне значення мають і префікс без-, що вказує на відсутність чогось, і корінь -хмар-) та фразеологічному словосполученню (пекти раків, передати куті меду, мати олію в голові), яке складається з двох і більше слів. Є багатозначні слова (голова на плечах, голова колони, голова зборів), є слова, зокрема займенники (він, такий, стільки), які не мають самостійного лексичного значення, набувають його тільки в контексті [54]. Отже, значення не є означальним для слова, хоч і обовязковим. Не можна вважати визначальною рисою слова і його цільноооформ-леність (непроникність) [61]. Наприклад, дієслово читати в складеній формі майбутнього часу (буду читати, читати (буду) виступає в розчленованому вигляді. Складена форма вищого ступеня порівняння прикметників