Засади функціонування демократичного режиму - Курсовая работа

ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД «УКРАЇНСЬКА АКАДЕМІЯ БАНКІВСЬКОЇ СПРАВИ НАЦІОНАЛЬНОГО БАНКУ УКРАЇНИ» КАФЕДРА ДЕРЖАВНО-ПРАВОВИХ ДИСЦИПЛІН Курсова робота на тему: «Засади функціонування демократичного режиму» Виконавець: студент групи П-81 Лозовицький Андрій Володимирович Перевірив: кандидат юридичних наук, доцент Завгородня Владислава Миколаївна Суми 2008 ЗМІСТ Вступ Розділ 1. Проблеми утвердження демократії хвилюють сьогоднішнє суспільство як ніколи, адже людство, ставши на шлях тотальної демократизації зіткнулося із значними перешкодами щодо її втілення в життя або через неготовність до неї, або нерозуміння її важливості для забезпечення мирного існування людства. Демократія - форма державно-політичного устрою суспільства, яка ґрунтується на визнанні народу джерелом і носієм влади, на прагненні забезпечити справедливість, рівність, добробут усього населення певної країни. Поняття «демократія» використовується не тільки для характеристики історичних типів державно-політичного режиму, а й на означення політичного процесу з відповідними методами і процедурами, що забезпечують участь народу в управлінні державою, всіма суспільними справами. Вживається воно і стосовно організації та діяльності окремих політичних і соціальних структур у різних сферах суспільного життя. Метою дослідження є вивчення суті демократії та встановлення її основних переваг над іншими політичними режимами. Теоретико-методологічною основою роботи є праці таких дослідників, як Скакун О.Ф., Сухонос В.В., Шляхтун П.П., Ткач О.І. тощо. ПОНЯТТЯ ТА СУТНІСТЬ ДЕМОКРАТИЧНОГО РЕЖИМУ Власне демократичний режим («демократія» від грецького «демос» та «кратос» - народовладдя) - це один з різновидів режиму, заснованого на визнанні принципу рівності та свободи всіх людей, участі народу в управлінні державою. Демократія як влада народу або, більш розгорнуто, - «правління народу, вибране народом і для народу» (визначення американського президента А.Лінкольна) виступає швидше нормативним ідеалом, привабливою утопією, ніж характеристикою реальних демократичних держав. Реальна демократія у кращому випадку - влада більшості над меншістю, у гіршому - панування добре організованої меншості над більшістю, що спирається на економічну й інформаційну влади і яка здійснюється при формальній згоді більшості громадян. Кожен мав право брати участь у законодавчих зібраннях і голосувати. Шумпетер стверджував, що система будь-якої країни в XX ст. визначається як демократична в тій мірі, в якій особи, наділені вищою владою приймати колективні рішення, обираються шляхом чесних, беззастережних, періодичних виборів, в ході яких кандидати вільно змагаються за голоси виборців, а голосувати має право майже все доросле населення. Визначене таким чином поняття демократії включає два аспекти - змагальність та участь, - котрі Роберт Даль вважав життєво важливими для своєї реалістичної демократії або поліархії. Сутнісна характеристика демократичного режиму визначається сукупністю сталих властивостей і якостей громадянського суспільства. Визначаючи ознаки, ми можемо піти іншим шляхом та виділити передумови демократії, по втіленню в життя яких матимемо змогу назвати режим демократичним, як це робить Л. І. Спірідонов: - відсутність єдиної, обов’язкової для всіх державної ідеології, котра однозначно визначає ціль суспільно-історичного розвитку, а іноді й політичні засоби її досягнення; - наявність вільностворюваних недержавних політичних партій, відображаючих соціальну диференціацію громадянського суспільства; - обмеження політичної ролі партії участю у виборах, на котрих вони виступають з розробленою виборчою програмою, відображаючою інтереси запропонованою партією соціальної групи громадянського суспільства; - функціонування політичної системи, передбачаючої боротьбу, конкуренцію політичних партій, погодження між ними, створення коаліції політичних сил, котрі прагнуть до парламентської більшості та отриманню вирішальної ролі в державному управлінні; передбачається, що виникаюча таким чином політична боротьба є відображенням соціально-економічної конкуренції всередині громадянського суспільства; - існування не визначаючої державну політику, а отже не несучої за неї відповідальність меншості, в функцію котрого входить опозиційна політична діяльність, розроблення альтернативних програм суспільного розвитку, позитивна критика державного керівництва, ідеологічна та кадрова підготовка його зміни; - наявність політичних свобод (гласність, свобода слова, друку, вуличної ходи, демонстрацій, протестів і т. д. і т. п.), при допомозі котрих суверенні суб’єкти громадянського суспільства здійснюють свою самодіяльність у сфері політичного життя.