Визначення місця запорозької спадщини в системі управління та адміністративному устрої південного краю. Аналіз традиціоналізму у розвитку сільського господарства, зокрема скотарства. Розкриття специфіки розвитку традиційних запорозьких промислів.
Аннотация к работе
Починаючи з останньої чверті XVIII століття, історичний розвиток Південної України характеризувався постійними змаганнями місцевого населення за збереження традиційного укладу свого життя та намірами російської влади його уніфікувати. Без розуміння цих змагань та визначення запорозької спадщини, як одного з головних чинників процесів, які відбувалися на півдні України, неможливе повне уявлення про історичний розвиток як південного регіону, так і усієї України. Мета дослідження полягає у визначенні місця та ролі запорозької спадщини в адміністративному устрої, господарському та соціальному розвиткові Південної України останньої чверті XVIII - початку XIX століття. висвітлити особливості трансформації господарської традиції запорозького козацтва в процесі колонізації Південної України останньої чверті XVIII - початку XIX століття; Проведена реконструкція запорозької спадщини дала можливість: а) скорегувати питання співвідношення колонізації, заселення та освоєння південного регіону; б) визначити місце запорозької спадщини у соціальній та економічній історії Південної України; в) визначити причини переважання скотарства у сільському господарстві південного краю; г) зрозуміти роль таких традиційних запорозьких промислів як рибальство та чумацтво у збереженні козацьких традицій після зруйнування Запорозької Січі; д) визначити принципи державної політики щодо поземельного устрою; е) визначити становлення общинних відносин на півдні України як фактору боротьби уряду з запорозькою традицією.Він наголосив на тому, що запорозькі козаки не здатні до продуктивної праці, а тому їх слід розглядати виключно як мало зорганізоване військове утворення, яке надавало свої землі для занять скотарством та землеробством усіляким втікачам. Традиція сприймання південного краю “диким полем”, відмова визнавати за запорожцями будь-яку продуктивну діяльність була занадто сильною. Втім, саме цей фактор посилив інтерес до запорозької спадщини, а тому створені на півдні наукові товариства та комісії, як-от: Катеринославське наукове товариство, Катеринославська учена архівна комісія, Таврійська учена архівна комісія значну частину своїх пошуків присвятили саме дослідженню Запоріжжя та його спадщині. Поява значної кількості таких розвідок певною мірою відривала запорозьку спадщину від південного краю. Це, перш за все, матеріали Центрального історичного архіву України у Києві (ЦДІАУ м.Київ), Державного архіву Дніпропетровської області (ДАДО), Державного архіву Херсонської області (ДАХО), Державного архіву Запорізької області (ДАЗО), Російського державного архіву давніх актів (РДАДА), Російського державного військово-історичного архіву (РДВІА), Російського державного архіву військово-морського флоту (РДА ВМФ), Рукописного відділу Російської національної бібліотеки (РНБ) ім.М.Є.Салтикова-Щедріна, Дніпропетровського історичного музею ім.Д.І.Яворницького (ДІМ), а також матеріали археографічно-етнографічної експедиції до південного краю Запорізького наукового товариства ім.Я.Новицького та збірки, які були опубліковані державними установами і окремими дослідниками.Головні риси релігійності запорозького козацтва періоду Нової Січі визначаються: а) особливо чуттєвим ставленням до питань віри; б) певною толерантністю до інших конфесій та б) існуванням особливостей православного віросприймання. Водночас запорозька церква закріплювала та освячувала традиційний уклад життя Запорозьких Вольностей, чим перешкоджала намірам російської державної уніфікації. Керівництво створеної ще у березні 1775 року Словянської та Херсонської єпархії розпочало поширення на територію колишніх Запорозьких Вольностей принципи московського православя, яке за своїм войовничим догматизмом приховувало намагання втручатися у всі галузі народного життя. З початком широкомасштабної поміщицької колонізації Південної України нові власники запорозьких земель воліли використати традицію чутливого ставлення до віри колишнього населення Запоріжжя. Відтепер на церкву було покладено фіскальні функції, а на місцеву адміністрацію покладено обовязковий контроль за виконанням у слободах державних узаконень стосовно “благочиння церковного”.В основі специфіки дослідження запорозької спадщини на півдні України лежить історіографічний традиціоналізм. В радянській історіографії відбувається повернення до офіційної традиції ХІХ століття, коли південний край і впродовж XVIII століття вважався “диким полем”, а запорожці майже нічого не робили для його освоєння. Толерантність уряду до адміністративно-територіальної запорозької спадщини у перші роки після зруйнування Січі була вимушеним компромісом, в основі якого лежали: а) острах Російського уряду перед збройним виступом колишнього запорозького населення; б) невпевненість свого становища у південному краї; в) присутністю Кримського ханства на південних кордонах; г) наявністю великої кількості розпорошених південним степом запорозьких зимівників; д) необхідністю залюднення південного краю. Цей компроміс спричинився закріпленню уявлення у населення про