Визначення проблем щодо законодавчої регламентації незначної державної допомоги в Україні, аналіз та особливості її надання. Основні умови для визначення компенсації як справедливої винагороди за додаткові витрати, пов’язані із суспільними послугами.
Аннотация к работе
Прийняття Закону України «Про державну допомогу субєктам господарювання» (далі - Закон) [1] як прямого наслідку реформування має вагоме значення в становленні інституту державної допомоги, адже сприяє введенню в національне законодавство «нових» європейських правил, які з моменту підписання Угоди про асоціацію між Україною та ЄС (далі - Угода) [2] розпочинають своє функціонування. 1 Закону «незначна державна допомога - це державна допомога одному субєкту господарювання, сукупний розмір якої незалежно від її форми та джерел не перевищує за будь-який трирічний період суму, еквівалентну 200 тисячам євро, визначену за офіційним валютним курсом, встановленим Національним банком України, що діяв на останній день фінансового року». 9 Закону містить ще положення стосовно подання повідомлення, а саме: надавачі незначної державної допомоги не подають повідомлення про нову державну допомогу, якщо вона не стосується безпосередньо підтримки експортних операцій або переважного використання продукції вітчизняного виробництва порівняно з імпортованою продукцією. Суб’єкт господарювання, який має намір отримати незначну державну допомогу, зобов"язаний подати її надавачеві відомості про господарську діяльність, а також про всю незначну державну допомогу, отриману ним протягом останніх трьох років, її форму та мету. Однак таке правило не розповсюджувалося на допомогу із субсидування експорту для інших держав-членів, адже вона підпадала під дію статті 92 (1) Договору про заснування європейського економічного співтовариства (Римський договір), якщо ж заходи з надання допомоги були орієнтовані на внутрішнє споживання, вони не підпадали під дію цієї статті та відносилися до de minimis, тому що вважалося, що така допомога не впливає на конкуренцію та торгівлю [8].