Структура та функції, ознаки та загальні принципи законності, характеристика її гарантій. Здійснення законів та нормативно-правових актів у всіх сферах державного і суспільного життя. Ефективність юридичних гарантій законності: до методики її виявлення.
Аннотация к работе
Свобода індивіда в суспільстві означає можливість активних дій особи на основі Конституції і конституційного закону в усіх сферах суспільного життя, захист від будь-якого свавілля і беззаконня, вона забезпечується соціально-економічними, політичними, ідеологічними гарантіями. Законність як гарантія прав і свобод особи включає утвердження в Конституції і законах України передових демократичних цінностей, які повязані з визнанням людини, її прав та свобод найвищою соціальною цінністю; розробку і створення таких механізмів і процедур, які б примушували державні органи діяти в напрямку утвердження і забезпечення прав та свобод людини, дозволяли реалізувати принцип відповідальності держави перед людиною за свою діяльність. Окрім цього, в сфері правореалізації конституційна законність має стати ефективним практичним інструментом регулювання суспільних відносин по забезпеченню прав і свобод особи шляхом створення суворого режиму відповідності Конституції і законам України кожної суспільно-значимої дії (бездіяльності) субєктів конституційно-правових відносин, особливо вищих органів державної влади і посадових осіб, на яких Основний Закон України безпосередньо покладає обовязок по затвердженню і забезпеченню прав і свобод людини та їх гарантій (ч.2 ст.3 Конституції України [6]). Під гарантіями розуміються як обєктивні умови існування суспільства, так і спеціально вироблені державою і громадськістю засоби, що забезпечують точну реалізацію норм права всіма субєктами. Економічними (матеріальними) гарантіями є насамперед матеріальні умови життя суспільства, серцевину яких складають соціально-економічний устрій суспільства, форми власності, їхнє різноманіття, господарська самостійність субєктів.Виходячи з цього, правопорядок можна визначити як засновану на праві й законності організацію суспільного життя, яка відображає якісний стан суспільних відносин на відповідному етапі розвитку суспільства та на вимозі дотримання діючих правових норм. Тому необхідно розрізняти реально існуючий правопорядок (підсумок правового регулювання) і правопорядок, досягнення якого прагнув законодавець на тому чи іншому етапі розвитку суспільства (мета правового регулювання). З одного боку, конституційована правом і функціонуюча в суворо встановлених рамках, держава складає важливу ланку правопорядку, з іншого - вона владний субєкт, який забезпечує й охороняє правопорядок. Правопорядок є складовою частиною, елементом правової реальності, яка утворюється у суспільстві у результаті існування і функціонування у ньому права і правових явиш, суспільно-правових наслідків і процесів, породжуваних правом. Як і право в цілому, правопорядок є загальновизнаним наочним фактом і невідємною частиною існуючого у суспільстві офіційного, державно-публічного і приватноправового життя, яке щоденно виявляється в багатоманітних обставинах життєдіяльності окремих особистостей, спільнот людей та їх обєднань.У результаті цього, кажучи про законність, ми описуємо не дворівневу модель, в якій держава, що знаходиться, так би мовити, «над» законом, контролює виконання правових норм численними субєктами правовідносин, а цілісну систему дотримання норм права державою і суспільством (використовуючи термінологію Р. 30-36], можна стверджувати, що відбувається «трансформація» держави, коли право перетворюється на цивілізуючий феномен, який однаковою мірою впливає як на державу, так і на суспільство). Таким чином, підвищення рівня правопорядку і реалізацію принципу законності можна проінтерпретувати як удосконалення системи нормативного врегулювання тих суспільних відносин, які вимагають свого правового впорядкування, а також створення правової основи для розвязання тих проблем, що можуть виникати між окремими елементами громадянського суспільства та між самим громадянським суспільством (його інститутами) і державою. Тобто, у результаті реалізації законності в суспільстві встановлюється правовий порядок (правопорядок), тобто система суспільних відносин, будь-яких інших дій, що мають правове значення і здійснюються в суспільстві відповідно до вимог норм права. Сприйняття правопорядку як наслідку, результату законності не тільки деформує розуміння соціальної обумовленості та цінності правового впорядкування суспільної життєдіяльності, неадекватно перебільшує значущість законності у співвідношенні «законність і правопорядок», але й поширює етатизм на рівень правових явищ, життєво важливих для суспільства в цілому, занижує масштаб значущості правопорядку як соціальної і особистісної правової цінності.В результаті проробленого дослідження можна зробити висновки, що законність - один з основоположних принципів діяльності державних органів, громадських організацій, роботи посадових осіб і поведінки громадян. Аби практично регулювати діяльність відповідних органів державної влади і управління, організацій, установ і громадян, законів треба точно і неухильно дотримуватись й виконувати їх, а в державі, суспільстві має панувати режим законності. У цьому аспекті законність означає явище, п
План
Зміст
Вступ
Розділ 1. Загальна характеристика законності
1.1 Поняття, ознаки та загальні принципи законності
Список литературы
Вступ
Актуальність вибраної теми полягає в тому, що законність, правопорядок і дисципліна - фундаментальні категорії всієї юридичної науки і практики, їх рівень і стан віддзеркалюють правове життя суспільства і його громадян. Право є великою цінністю і фактором соціального життя. Проте його реальність визначається не тільки тим, що воно знаходить свій вираз у формальних нормативно-правових актах - законах, указах, постановах, кодексах та інших систематизованих актах. Право реальне перш за все тому, що владна воля, яка відображена у законах, втілюється в поведінці людей - громадян, які виконують закон, осіб, які вступають у відносини шляхом укладання договорів, суддів та інших посадових осіб, які застосовують закон. Навіть найдосконаліший закон живе тільки годі, коли він виконується, впливає на суспільні відносини, на свідомість і поведінку людей. Властиво, ця сторона права, яка повязана з життям закону, його дійсністю, і характеризується поняттям «законність».
Проблема співвідношення законності і дисципліни - одна з центральних в теорії держави і права. Актуальність її очевидна як в теоретичному, так і практичному плані. Актуальність та необхідність аналізу співвідношення понять законності та правопорядку зумовлюється не лише тим, що вони входить до системи базових або фундаментальних понять конституційно-правової теорії, а й тим, що практична реалізація принципів правової держави в Україні безпосередньо повязана з процесом забезпечення законності та правопорядку як одних з необхідних умов постання правової держави та громадянського суспільства.
Свого часу ціла когорта вчених (їх імена добре знайомі всім, це М.Г. Александров, В.В. Борисов, В.В. Варчук, П.С. Граціанський, В.В. Кайназаров, С.Ф. Кечекьян, Г.С. Котляревський, П.М. Рабінович, І.С. Самощенко, Б.В. Саванели, Л.С. Явич і ін.) впродовж 60-80-х pp. XX ст. присвятила себе дослідженням правопорядку. їхніми зусиллями накопичена значна література по даній темі і у результаті сформована достатньо цілісна теорія правопорядку, багато висновків і положень якої залишаються актуальними і у наш час, а інші, хоч і виглядають несучасними, можуть служити відправною точкою відліку, тому що в науці будь-який результат - це результат.
В юридичній науці склалася традиційна концепція законності, суть якої полягає в суворому й неухильному дотриманні й виконанні чинного законодавства усіма субєктами права. А з точки зору функціональної ролі законність розглядається як принцип, як метод здійснення влади, як режим суспільного життя, як система вимог, які висуваються до особи. Як стійке явище суспільного життя, законність виникає і формується в умовах цивілізованого суспільства, що спроможне забезпечити реальну рівність громадян перед законом. Такі умови значною мірою створюються ринковими відносинами, за яких свобода приватної власності є рівною можливістю для всіх. Забезпечити рівність у сфері виробництва матеріальних та нематеріальних благ, поставити виробників в однакові умови - головне завдання правової держави. Майнова ж нерівність створюється не юридичними законами, а природними можливостями кожної людини. А тому до тих пір, поки в суспільстві існує нерівне становище людей у сфері виробництва матеріальних, духовних цінностей, не можна говорити про їх рівність перед законом і, відповідно, про законність [4, с. 206].
Обєктом дослідження курсової роботи є суспільні відносини у сфері законності та правопорядку.
Предметом роботи є правове регулювання та вдосконалення інституту законності та правопорядку.
Методами дослідження є система пізнавальних принципів, методів та підходів концептуального та ідейного характеру. Автор виходить з необхідності комплексного поєднання філософських, загальнонаукових та спеціальних методів дослідження: діалектичний метод (дозволив дослідити поставлені у роботі завдання в їх взаємозвязку, єдності та розвитку); формально-логічний метод (дозволив послідовно проаналізувати теоретико-правові проблеми визначення поняття законності та правопорядку); метод аналізу та синтезу (сприяв здійсненню класифікації принципів, функцій, ознак законності та правопорядку) та ін.
Мета курсової роботи полягає у комплексному та всебічному дослідженні законності і правопорядку.
Перед нами поставлені наступні завдання: - визначити поняття, ознаки та загальні принципи законності;
- навести характеристику гарантій законності;
- дослідити поняття, ознаки та принципи правопорядку;
- обґрунтувати структуру та функції правопорядку;
- проаналізувати співвідношення законності і правопорядку.
Результати дослідження можуть бути використані в науково-дослідницькій роботі для подальших теоретичних розробок проблем інституту законності і правопорядку. Проведене дослідження дозволило обґрунтувати ряд положень в теоретичному аспекті та важливих стосовно практики інституту законності і правопорядку в правовій системі.
Структура курсової роботи відповідає меті та завданням дослідження і складається із вступу, трьох розділів, чотирьох підрозділів, висновків, списку використаних джерел.