Віддзеркалення церковної кар’єри багатьох європейських католицьких єпископів ХІХ - початку ХХ ст. у житті і богословському мисленні митрополита А. Шептицького. Інтерпретація уривка з Послання до филип’ян як основа особистої трансформації Шептицького.
Аннотация к работе
Для митрополита Андрія Божа любов це величний акт умалення (к^ушої^-кенозис), а тому найвизначніші моменти життєпису митрополита це акти самозречення: він зрікається родинного дому і приймає монашу схиму в Українській Греко-Католицькій Церкві; маючи шляхетське походження, він, проте, як добрий пастир дбайливо опікується всіма людьми; смиренно ставиться до незєдинених і готовий зректися своєї першости в імя святого обєднання; не шукає ні слави, ні політичної влади, а захищає євангельські правди та з братньою любовю ставиться до польського та російського народів. Він ніколи не відступив від своєї позиції, висловленої в 1901 році, що Христос віддав Петрові «у руки повноту всяких своїх дарів, ласк і науки... сказав йому на Своєму місці над усіма стояти і всім правити, бути господарем на всю Церкву на землі». У своєму посланні «Про Церкви» 1936 року митрополит недвозначно представляє позицію, котру треба визнати як ультрамонтаністську: «Церковна влада монархічна, тобто зверхником Церкви є одна особа, що має найвищу владу», і далі: «Христову Церкву називають також Римською, бо римський, Апостольський престол єднає усі єпископські престоли, розсіяні у всьому світі в єдину вселенську Церкву». Отже, хоч цей дар і є даром для Церкви і вперше проявляється в роботі вселенських соборів, однак в певному сенсі вселенський собор є залежним від папи, який затверджує його рішення. Петра сам має той дар непомильности, яким наділив свою Церкву, себто, коли він виступає в Божому імені та як учитель християнського світу проголошує Божу правду, ми віримо, що має таку поміч Святого Духа, яка не дає йому за Божу правду проголосити якусь людську або й просто неправдиву, єретичну науку.