Загальнотеоретичні основи формування законодавства про надання послуг у сфері освіти - Монография

Рівень освіти населення в будь-якому суспільстві суттєво впливає на формування ціннісних орієнтирів молоді, її законослухняності та внутрішньої потреби виконувати громадські обовязки, без чого не можна сформувати громадянське суспільство, неможливий розвиток сучасного малого та середнього бізнесу [528, с. 273]. Але сам розвиток освіти потребує якісного правового забезпечення. Постійне реформування усіх сфер та галузей економіки автоматично тягне за собою зміни в організації надання послуг у сфері освіти. Щоб ці зміни були ефективними необхідно визначитися із тим, що саме слід розуміти під освітою, НЗ та наданням послуг у сфері освіти. Такі визначення також повинні надати можливість визначити особливості освітньої діяльності та правовий статус субєктів, які надають освітні та інші послуги у сфері освіти. Слід сказати, що питанням правового регулювання освітньої діяльності із позицій цивільного, господарського та адміністративного права, так само як і визначенню природи послуг взагалі як правової категорії присвячувала увагу велика кількість вітчизняних і зарубіжних вчених. Проте правовому регулюванню надання саме послуг у сфері освіти приділялося менше уваги вчених. Не дивлячись на комплексність досліджуваних правовідносин, видається більш ефективним регулювання адміністративними методами, як такими, що у максимально короткі строки приводять до досягнення результату. При цьому вірним є саме адміністративне регулювання, а не управління. Друге передбачає застосування лише жорстких імперативних методів без альтернативи, координації та рекомендацій. Можливо тому цей термін останнім часом з адміністративного права поступово переходить до науки державного управління. А термін «регулювання» поступово втрачає свої позиції в економіці та господарському праві на користь посилення в адміністративному праві. Нами вирішено досліджувати саме адміністративно-правове регулювання надання послуг у сфері освіти, оскільки суспільні відносини, які виникають при наданні послуг у сфері освіти, вимагають застосування до себе не лише владних приписів, але і вказівок та рекомендацій у межах адміністративно-правового методу. Проте регулювання та управління сферою освіти тісно повязані між собою у процесі досягнення приватних і публічних інтересів за рахунок застосування до НЗ засобів регулюючого впливу держави різних видів. Останні у науковій літературі пропонується умовно розділити на три групи: І) засоби адміністративного характеру, що встановлюють умови та обмеження на здійснення господарської діяльності, до яких передусім можна віднести ліцензування, патентування та квотування; сертифікацію та стандартизацію; застосування нормативів та лімітів; регулювання цін і тарифів; ІІ) економічні засоби, спрямовані на стимулювання господарської діяльності - державне замовлення; надання інвестиційних, податкових та інших пільг, дотацій, компенсацій, цільових інновацій, субсидій тощо; ІІІ) організаційні засоби, до яких належать особливі способи розпорядження державними коштами, закупівлі за державні кошти, організаційні засоби в рамках антимонопольно-конкурентного законодавства [89, с. 157]. Зрозуміло, що максимального ефекту у регулюванні надання послуг у сфері освіти можна досягнути шляхом комплексного застосування усіх груп наведених засобів регулюючого впливу держави. І на це має спрямовуватися майбутнє дослідження. освіта послуга законодавство правовий

Однією з останніх ґрунтовному правовому аналізу концепцій сутності категорії «послуга» піддавала В.В. Рєзнікова. Нею були систематизовані 9 груп концепцій: 1) концепція, прибічники якої (С. Ємельянчик, Ю.Х. Калмиков, Д. Степанов) визначають сутність послуги через діяльність (дію); 2) концепція, прибічники якої (С.С. Алексєєв, Н.П. Індюков, О. Красавчиков, М.В. Кротова, Е.Н. Романова та ін.), підтримуючи у цілому першу концепцію, визначають послугу як результат діяльності або ж розкривають її сутність через результат діяльності; 3) концепція, за якою сутність послуги виводиться через сукупність (нерозривну єдність) діяльності та її результату (Т.Л. Левшина, Ю.В. Романець та ін.); 4) концепція, за якою послуга визначається як діяльність, що не має уречевленого результату (О.С. Іоффе, Є.Д. Шешенін та ін.); 5) концепція, за якою послуги протиставляються роботам за критерієм відсутності уречевленого результату; 6) концепція, що визначає сутність послуги через аналіз сутності потреби та блага; 7) концепція, за якою послуги визначаються як будь-які функції, повязані безпосередньо або опосередковано із задоволенням особистісних потреб, але безпосередньо не спрямовані на виробництво будь-яких предметів; 8) концепція, за якою сутність послуги розкривається через поняття економічних відносин та/або правовідносин; 9) концепція, за якою сутність послуги розглядається через тлумачення її як зміни у стані інституціональної одиниці [482].