Вступ до шумерології та ассиріології - Лекция

Історія археологічного дослідження країни.

Вступ до шумерології та ассиріології

Зміст

1. Характеристика джерельної бази

Джерела з історії Стародавньої Месопотамії поділяються на три основні групи: старомесопотамські писемні памятки, повідомлення античних авторів та Біблії, памятки матеріальної культури. Загалом джерельна база з старомесопотамської історії багата, тому ця цивілізація досліджена вченими найкраще.

Старомесопотамські писемні джерела збереглися порівняно добре, бо виконані на тривкому матеріалі, який не боїться часу,- це висушені на сойці чи випалені на вогні глиняні таблички. Нині відомо вже понад півмільйона таких стародавніх текстів, причому завдяки зусиллям археологів майже щороку колекція їх поповнюється новими знахідками.

Важливе місце у цій групі джерел посідають юридичні памятки, які стосуються буквально всіх етапів старомесопотамської історії. Вони незамінні для реконструкції, насамперед, соціально-економічних процесів, яскраво змальовують господарське життя країни, динаміку суспільних відносин, водночас висвітлюють політичну, культурну та релігійну сторінки історії Стародавньої Месопотамії. Цінним доповненням до юридичних актів є адміністративно-господарські документи, виявлені вченими у великій кількості в стародавніх царсько-храмових та приватних архівах. У них розкривається, передусім, повсякденне життя населення. Важливе значення для дослідження політичної історії держав Месопотамії мають також памятні царські написи та аннали, зміст яких, щоправда, особливо тенденційний і тому потребує ретельної наукової критики. Чимало сторінок політичної історії знайшли відображення й у так зв. "царських списках" і стародавніх хроніках, у дипломатичних актах тощо. На розвиток духовної культури народів Стародавньої Месопотамії проливають світло літературні, релігійно-філософські та наукові тексти, виявлені в царських бібліотеках (ашшурській Тіглатлаласара І та ніневійській Ашшурбанапала).

З античних авторів найбагатший матеріал про Месопотамію залишив "батько історії" Геродот. Він описав природні умови цієї країни, звичаї та побут її населення, забудову Вавилона царем Навуходоносором, розповів про завоювання Вавилонії персами тощо. Цінні історичні повідомлення знаходимо також у працях Діодора Сицилійського, Страбона, Ктесія Кнідського (витяги з його праць збереглися в інших античних авторів), Йосипа Флавія, Помпея Троги, Плутарха та ін. Особливе місце серед античних праць про Месопотамію належить доробці вавилонського жерця Бероса "Вавилонська та халдейська історія", написаній у III ст. до н. е. Берос працював у храмових бібліотеках та архівах і побудував свою історичну розвідку на достовірному матеріалі. На жаль, його праця не збереглася, проте її часто цитували Йосип Флавій, Євсевій, Абіден, Олександр Полігістор, Сінкелл та інші античні автори.

У Старому Заповіті найдавніша історія Месопотамії не відображена. Про Шумер, Аккад і ранній Вавилон у ньому не йдеться жодним словом, хіба що мимохідь згадується імя вавилонського царя Хаммурапі, у старозаповітному прочитанні - Амрафел (І М, 14:9). Зате досить правдиво, хоч і в релігійному обрамленні, в Біблії розповідається про відносини між єврейськими державами й Ассирією та Халдейським царством.

Повідомлення античних авторів про Месопотамію рясніють малодостовірними фактами, тому до них треба ставитись обережно.

2. Дешифрування клинопису

Старомесопотамські писемні джерела "заговорили" з істориками лише в минулому столітті.

Ключ до дешифрування клинописного письма, на якому вони складені, віднайшов на початку XIX ст. вчитель німецького ліцею Георг Гротефенд. Шляхом логічних умовиводів та геніальних здогадок він зумів прочитати короткий напис, зроблений на колоні царського палацу в Персеполі трьома мовами: староперсидською, вавилонською (діалект аркадської) та еламською (копію цього напису доправив у Європу ое в XVII ст. італійський мандрівник Пєтро делла Балле). На персидській частині Персепольського напису Георг Гротефенд прочитав імена царів Дарія і Ксеркса та батька Дарія І - Гістаспа, правильно встановивши значення девяти клинописних знаків. У німецьких наукових колах винаходові Гротефенда не надали значення, навіть не надрукували його працю. Тому староперсидський клинопис був остаточно дешифрований лише в середині XIX ст. норвежцем X. Лассеном, французом . Бюрнуфом та англійцем Г. Роулінсоном. Ці вчені скористалися сенсаційною знахідкою Г. Роулінсона - великим (понад 1300 клинописних рядків) Бехістунським написом, складеним на тих самих системах письма, що й Персе-польський. Бехістунський текст було викарбовано на прямовисній Бехістунській скелі (від давньоперського Бага-стана - "місце бога") в іранській долині Керманшах за наказом царя Дарія І. Б ньому налічувалося понад дві сотні імен та географічних назв - слів, незамінних для дешифрування будь-якого письма. До кінця 50-х років

XIX ст., користуючись методом дешифрування староперсидського клинопису, вчені прочитали також вавилонську та еламську частини Бехістунського напису, а на початку

XX ст. навчилися читати й шумерські тексти. Дешифрування клинописного письма було неймовірно важкою, а на думку ряду авторитетних лінгвістів середини XIX ст.- взагалі неможливою справою. В успіх ассиріологів (так називали себе вчені, які вміли читати клинопис) у Європі повірили не всі. Тому в 1857 р. спеціальна комісія, створена в Лондоні при Академії наук, влаштувала ассиріологам Г. Роулінсону, Ф. Тальботу, Е. Хінксу та Ю. Опперту випробування. їм вручили нещодавно знайдений клинописний текст і запропонували перекласти і встановити його авторство. Жоден з екзаменованих навіть не здогадувався, що над цим текстом працюють також інші вчені. В призначений день усі четверо подали комісії результати своєї праці. Виявилося, що всі переклади збіглися майже дослівно, автором тексту одностайно було названо ассирійського царя Тіглатпаласара І. Відтоді в можливість читати й розуміти клинописні тексти повірили навіть найупертіші скептики, й 1857 р. став роком народження нової історичної науки - ассиріології. З перебігом часу від неї відокремилися як самостійні науки еламістика та шумерологія.

3. Історія археологічного дослідження країни

Історія археологічних пошуків у долині Тігру та Євфрату - це справжня гостросюжетна повість, сповнена пафосу блискучих відкриттів і гіркоти прикрих невдач.

Археологічні розвідки в Месопотамії почалися в першій половині XIX ст. На жаль, вони довго здійснювались хижацьким методом скарбошукацтва, проте саме вони пробудили в Європі неослабний інтерес до месопотамської цивілізації й уможливили її наукове дослідження.

Першим важливим археологічним відкриттям у долині Тігру та Євфрату стало виявлення французьким консулом Ботта у 1843 р. резиденції ассирійського царя Саргона II у Дур-Шаррукіні, руїни якого Ботта помилково вважав останньою ассирійською столицею Ніневією. У Дур-Шаррукіні було розкопано розкішний царський палац (вражений величчю цієї будівлі Ботта назвав її "Версалем ассирійських царів"), стіни якого прикрашали фризи, розписані сценами з придворного життя. На жаль, фризи Дур-Шаррукіна, які мали велике історико-культурне значення, майже відразу загинули, бо вчені тоді ще не вміли реставрувати подібні памятки.

На початку 40-х років англійський офіцер Г. Лейярд виявив під пагорбом (арабською - тел лем) Німруд руїни іншої ассирійської столиці - Калаху (Кальху), де він розкопав кілька царських палаців, входи до яких стерегли десятки алебастрових монстрів - крилатих людино биків шеду. В 1849 р. Г. Лсйярд знайшов нарешті й руїни Ніневії, яка недобрим словом згадується в Біблії. Остання ассирійська столиця лежала під пагорбом (теллем) Куюнджик. У Ніневії заповзятливий англієць устиг розкопати палац царя Сінаххеріба. Невдовзі археолог Рассам, який замінив Г. Лейярда на цих розкопках, відкрив світові руїни палацу царя Ашшурбанапала, стіни якого прикрашали барельєфи величезної історико-художньої цінності. Серед руїн царського палацу було виявлено велику бібліотеку Ашшурбанапала, яка слугувала водночас і державним архівом. У ніневійській бібліотеці, яку спішно доправили в Лондон, налічувалося понад 25 тис. глиняних "книг" і документів. Поблизу Ніневії, у Балаваті, Рассам виявив кілька памяток новоассирійської доби, зокрема бронзові фризи, які колись прикрашали деревяні ворота царського палацу Салманасара 111. На фризах Блаватських воріт були зображені батальні сцени.

На початку 70-х років англієць Джордж Сміт виявив у Лондоні серед "книг" ніневійської бібліотеки пошкоджену табличку з вавилонським сюжетом про потоп. Ця знахідка справила в наукових колах приголомшливе враження, адже вона звинувачувала старозаповітні оповіді в літературній компіляції (месопотамська легенда про всесвітній потоп виникла на багато століть раніше старозаповітної). Смітові запропонували добратися до руїн Ніневії і серед них розшукати втрачені фрагменти таблички з інтригуючим сюжетом, щоб мати повний текст цієї легенди. Вченому ще раз неймовірно пощастило - він швидко знайшов те, що шукав, у цілій горі черепя та будівельного сміття. Так було виявлено одну з 12-ти табличок із текстом месопотамського епосу про Пльгамеша. У долину Тігру та Євфрату відразу ж почалося паломництво археологів.

Упродовж останньої чверті XIX - перших десятиріч XX ст. археологи розкопали в Південній Месопотамії десятки стародавніх міст, відкрили світові шумерську цивілізацію. Так, у 1877 р. французькі археологи під керівництвом дипломата Е. ДСАРЗЕКА розкопали стародавній Лагаш - місто шумерів, про існування яких уже здогадувалися філологи. Найціннішою знахідкою в Лагаші був храмовий архів, який налічував понад 20 тис. клинописних табличок. У 80-90-х роках американські археологи відкрили руїни шумерського релігійного центру - Ніп-пура й серед них - величезний архів храму бога Енліля

Екура. На початку XX ст. археологи воскресили з мороку забуття стародавні міста Ашшур (нині в ньому завершуються реставраційні роботи), Шуруппак, Адабта ін.

Упродовж 1899-1914 рр. німецькі археологи під керівництвом Р. Кольдевея розкопували столицю Халдейського царства Вавилон. Це найбільше місто стародавнього Близького Сходу лежало за 100 км від сьогоднішнього Багдада під чотирма пагорбами. У Вавилоні Кольдевей розкопав парадний вїзд у місто - Ворота богині Іштар, півкілометрову Проиесійну дорогу, одне з "семи чудес світу" - Висячі сади Семіраміди, два царські палаци Навуходоносора II, храм бога Мардука, залишки знаменитої Вавилонської вежі Й чимало інших споруд і могильників. Нині у Вавилоні здійснюються великомасштабні реставраційні роботи.

Новим етапом в археологічному вивченні Месопотамії стала плідна діяльність у 20-30-х роках обєднаної англо-американської експедиції, керованої Л. Буллі. Ця експедиція вже не ганялася за престижними знахідками, а здійснювала широкомасштабні вичерпні розкопки. У стародавньому Урі було розкопано храм богині Нінгаль, міські вулиці, десятки господарських будівель, понад 1800 могильників, у тому числі 16 "царських". У найбагатших могильниках Ура археологи виявили дуже цінні історико-культурні памятки. Зокрема, в одній із гробниць було знайдено золоту царську печатку, шолом царя Мескаламдуга з електруму, в Іншій - фігурку козла із золота, лазуриту й перламутру, а в могильнику Шубад (Пу-Аббі), ймовірно, верховної жриці - золотий і срібний посуд, двометрову арфу, резонатор якої інкрустований золотом і перламутром, прикрашений золотою голівкою бика. Череп Шубад проломився під тягарем розкішної гірлянди із золотого листя та напівкоштовного каменю. Цей головний убір було реставровано й виставлено на муляжі, виготовленому з черепа іншої шумерянки, а пізніше для його експонування було виготовлено деревяну модель жіночої голови. Найбагатші могильники Ура, в яких виявлено сліди масових людських жертвоприношень, вчені назвали "великими шахтами смерті".

Леонардо Вуллі так уявляв собі похоронний ритуал о Урі: "Яскраво зодягнена процесія урочисто сходила в прикрашену циновками яму. Золото й срібло блищали на тлі червоних тунік: Тут були не бідолашні раби, яких забивали, немов биків, а знатні люди в своїх найкращих, парадних убраннях, і йшли вони на жертву, скоріше всього, добровільно. В їхньому розумінні най моторошний ритуал був усьогонавсього переходом з одного світу в інший. Вони залишали цей світ слідом за своїм володарем, щоб служити Йому в іншому світі так само, як вони робили це на землі".

У 1922 р. Леонардо Вуллі розкопав поблизу Ура стародавнє поселення Ель-Убейд, убогі рештки якого деякі вчені повязують зі слідами до шумерської культури в Південній Месопотамії.

У 30-х роках голландські та французькі археологи відкрили руїни Ешнунни та Марі. Найцікавіші знахідки чекали їх у Марі, де було розкопано храм богині Іштар, просторий царський палац, у якому налічувалося понад 260 помешкань, багато скульптурних памяток, яскраві фрески, виконані в синтезованому шумеро-семітському стилі, й, що найбільше порадувало вчених,- великий царський архів (понад 25 тис. клинописних документів). Розкопки Марі тривають.

У 40-х роках учені розширити часовий і просторовий ареал археологічного дослідження Месопотамії. Вони почали розкопки на всій території країни та за її межами, виявили там сліди перебування найдавнішої людини. Так, було знайдено ряд палеолітичних, неолітичних та мезолітичних стоянок, серед яких однією з найцікавіших була палеолітична стоянка в печері Шанідар, виявлена американцем Р. С. Сблецькі. Англійці продовжили розкопки Німруда - пагорба, під яким, як уже згадувалося, лежали руїни ассирійської столиці Калах (Кальху). Там вони виявили царський "арсенал" ("Форт Салманасара") та художні шедеври зі слонової кістки. Наприкінці 80-х років у Німруді в одній із царських гробниць знайдено понад 200 речей хатнього вжитку та прикрас, у тому числі із золота й самоцвітів, а на північний схід від сирійського міста Хассаке - руїни Шабат Енліль - столиці ранньоассирійської держави.

Найцікавіші археологічні знахідки за післявоєнний період зроблено на суміжних з Месопотамією територіях - у Північній Сирії та Східній Аравії. Зокрема, в Північній Сирії італійські археологи віднайшли в 70-х роках руїни міста-держави Ебла, й серед них - великий архів (близько 15 тис. клинописних документів, здебільшого шумерського походження). Еблські документи середини III тис. до н. е. настільки важливі, що, за прогнозами вчених, після введення їх у науковий обіг стародавню історію Близького Сходу доведеться переписувати заново. Тоді ж датські археологи розкопали у Східній Аравії та на Бахрейні низку поселень убеїдського типу. Ця знахідка стосується проблеми етногенезу шумерів та виникнення шумерської цивілізації.

Доводиться з жалем констатувати, що великої, часом непоправної шкоди виявленню та збереженню для науки месопотамських старожитностей нині завдають розкрадання їх приватними колекціонерами та прадавня звичка тамтешніх селян удобрювати свої поля "сміттям" зі зруйнованих городищ.. Хронологія та періодизація історії Стародавньої Месопотамії

Надійне датування історичних подій - одна з найскладніших проблем у шумерології та ассиріології. В системі літочислення, яка склалася в Стародавній Месопотамії, не існувало ери. У різних частинах Месопотамії літочислення велося неоднаково. У Південній Месопотамії, зокрема, календарному рокові просто давали назву чогось примітного в житті суспільства, наприклад: "Рік, коли обійняв посаду верховний жрець богині Інанни". У Північній Месопотамії календарний рік називався імям особливого чиновника-епоніма лімму. Списки цих ассирійських чиновників дійшли до нас із пропусками. До того ж тривалість календарного року залежала від того, скільки часу перебував чиновник на цій посаді. Попервах лімму виконував свої службові обовязки впродовж лише шести місяців, тому календарний рік, названий його імям, також тривав півроку, що, звісно, не полегшує вченим датування тогочасних історичних подій. І це ще не все. Месопотамський календар був місячний, рік у ньому на кілька діб відставав від астрономічного. Щоб узгодити свій календарний рік із роком астрономічним, його доповнювали час від часу тринадцятим місяцем, проте до середини І тис. до н. е. робили це безсистемно.

Як вирішують учені в таких умовах проблему датування подій в історії Стародавньої Месопотамії? Для цього вони нерідко повязують ці події з сонячними затемненнями, які нині точно вираховуються. Завдяки такій привязці, а також тій обставині, що північно месопотамські дату вальні списки І тис. до н. е. збереглися відносно непогано, абсолютну хронологію для І тис. до н. е. вдалося скласти досить точно, можливі погрішності при цьому не перевищують кількох років. Гірша ситуація із встановленням дат для II тис. до н. є. Астрономічну привязку тогочасних подій удається зробити лише на основі стародавніх недосконалих записів фаз Венери. Датувальні списки її тис. до н. е. досить фрагментарні. Тому погрішність у датуванні подій історії II тис. до н. е. сягає вже кількох десятків років. Залежно від того, як оцінюють учені можливу помилку стародавніх астрономів, вони склали для II тис. до н. е. кілька хронологічних систем: коротку, середню й довгу. Радянські ассиріологи користувалися середньою системою хронології, яку розробили американські вчені С. Сміт і М. Свідерській. За відправну точку в ній узято роки царювання шостого царя І Вавилонської династії Хаммурапі - 1792-1750 до н. е. Вона довша за коротку й коротша за довгу на 64 роки. Події III тис. до н. е. вчені датують з різницею більш як у 100 років. Для IV тис. до н. е. хронології взагалі не складено, бо вона була б дуже неточною.

Упродовж останніх десятиріч учені використовують для складання хронології досягнення природничих наук - радіо-вуглецевий і дендрохронологічний методи. Проте й ці новітні методи не ідеальні й потребують обережного застосування.

Непросто вирішується також проблема періодизації старомесопотамської історії. Нині існує кілька таких леріодизацій, проте жодна з них не є універсальною. Найчастіше трапляється розбивка історії Стародавньої Месопотамії на такі періоди: Епоха архаїки до 2900 р. до н. е.

Ранньодинастична епоха: Перший ранньодинастичний період, на який припадає посилення міста-держави Кіш XXVIII-XXVII ст. до н. e

Другий ранньодинастичний період, на який припадає посилення міста-держави Урук (біблійний Ерех) XXVII -XXVI ст. до н е

Третій ранньодимастичний період, на який припадає посилення міста-держави Ур XXV -XXIVCT. до н.е

Аккадське царство XXIV-XXIII ст. до н е

Шумеро-Аккадське царство ХХІІ-ХХІ ст. до н -

Старовавилонське царство ХІХ-ХІІ ст. до н е

Середньовавилопське царство (Касситеька Вавилонія) XVI-XII ст. до н е

Політичний ЗАНЕПАД Вавилона XII-VII ст. до н. е.

Нововавилонське царство VII-VI ст. до н. е.

Староассирійське царство ХХ-XVI ст. до н. е.

Середньоассирійське царство XV-XI ст. до н. е.

Новоассирійське царство X-VII ст. до н. е.

4. Природнокліматичні умови

Топонім "Месопотамія" перекладається як "Межиріччя", Його залишили нам у спадок стародавні греки, які так називали спільну заболочену долину річок-близнюків - Тігру і Євфрату. Територія Месопотамії географічно окреслена на півночі Вірменським нагірям, на сході - горами Загроса, на півдні - Перською затокою, на заході - горбистою Аравійською пустелею. Існує гіпотеза, що в сиву давнину Месопотамська долина була на 120-150 км коротша, ніж у наш час, оскільки через наноси мулу південна окраїна теперішньої алювіальної рівнини була з тих пір відвойована в моря, тобто затока поступово відступила, залишивши людям на згадку про свою колишню присутність малозаселену територію озер і боліт. Однак не всі геологи погоджуються з таким висновком. Деякі з них вважають, що відкладення наносів у дельті врівноважувалося просіданням корінної породи і що берегова лінія, таким чином, за історичний період істотно не змінилася.

Територія Месопотамії, яку Біблія називає "рівниною Санаар", поділяється на дві географічні зони - Північну (Верхню) й Південну (Нижню) Месопотамію, географічний кордон між якими проходить приблизно по 43-му меридіану.

Південна Месопотамія, яку вчені ще називають Вавилонією, лежить у зоні пустельного клімату. З середини березня до кінця листопада, особливо в липні - серпні, там стояла пекельна спека, температура повітря в тіні не опускалася нижче 30 *С, часом перевищуючи 50 "С. Нерідко шаленіли пилові й піщані бурі, які вмить укривали поля і гаї мертвим піщаним саваном. Дощу не бувало впродовж восьми місяців. Узимку нерідко налітали ураганні зливи, які перетворювали долину на суцільну трясовину. Під час такої зливи люди боялися виходити за поріг будинку, бо можна було прямо біля порога потонути. Сонячний диск, який кидав на землю не промені - розпечений свинець, швидко висушував землю, однак після цього на ґрунті залишався шар солі. Засолюваність полів була справжнім бичем месопотамських хліборобів, наслідком їхнього недбалого господарювання. Солончакові болота зявилися спершу на крайньому півдні долини й згодом поширились у північному напрямку до самого Вавилона. Через них упродовж другої половини III тис. до н. е. у Вавилонії істотно скоротилися посіви пшениці, став гірше родити ячмінь. Шумери, таким чином, подали перший приклад нерозумного поводження з природою. Картина природнокліматичних умов Вавилонії була б неповною, якби ми не згадали про міріади комарів у тамтешніх очеретах річок та озер і про болотяну пропасницю.

Люди змогли поселитися у Вавилонії й перетворити її негостинну територію на квітучий оазис лише завдяки Тігру та Євфрату, які витікали з гір Вірменії (неподалік від озера Ван). Нині річища Тігру і Євфрату на широті Багдада розходяться у південному напрямку врізнобіч, а потім знову зближуються і зливаються в одну річку (Шатт ель-Араб), що впадає в Перську затоку. У давнину ж обидві ріки текли майже паралельно, кожна з них мала своє гирло, тому їх називали ріками-близнюками. Мілкуватий Євфрат (Його середні глибини не перевищували 2-3 м) менш повноводний, ніж Тигр, спокійно ніс свої голубуваті води й був придатніший для судноплавства. Тігр же, скутий на території Вавилонії високими берегами, мав бурхливу течію; для регулювання Його каламутних вод потребувалися водоналивні пристрої, які зявилися в Месопотамії лише в І тис. до н. е. Тому люди селилися у Вавилонії вздовж Євфрату та його рукавів, а також у долині Діяли, за Тигром.

Тігр і Євфрат не тільки несли в пустелю життєдайну вологу, а й щороку відкладали в долині близько 3 млн. т. мулу, створюючи дуже родючі алювіальні ґрунти Месопотамії. Месопотамський алювій, на думку одних дослідників, був менш родючий, ніж нільський, на думку інших - давав найщедріші врожаї на Близькому Сході. Так чи інакше, середні врожаї у Вавилонії становили для зернових "сам = 36 - 50", а в урожайні роки досягали "сам = 80". Про такі фантастичні врожаї нинішньому населенню Іраку годі й мріяти.

Розлив Євфрату припадав на квітень - червень, Тігру - на березень - квітень, причому він іноді відбувався й узимку внаслідок випадання дощів у басейні Тігру та його при токів. Розливи обох річок залежали від танення снігів у горах Вірменії, тому були нестабільні. На відміну від паводку в Нільській долині, найбільший розлив Тігру і Євфрату наставав ще до визрівання хлібів, тому землеробам Месопотамії доводилося, перш ніж приступати до посіву, спочатку відводити надлишки води в канали й басейни, звідки потім її використовували для поливу озимини. Русла обох річок поступово замулювались і піднімалися, тому ці ріки блукали час від часу по алювіальній рівнині, змінюючи свої русла й розгалужуючись на рукави. Через це деякі стародавні міста Месопотамії, що раніше стояли на берегах річок-близнюків, нині, за словами археолога, являють собою "гігантські руїни на високих полях, загублені в безводній пустині". До того ж весняні повені іноді були катастрофічними. їхні масштаби можна краще уявити собі, якщо згадати, що нині, коли населення Іраку вже навчилося приборкувати Тігр і Євфрат, води цих річок часом піднімаються на 10-12 м вище ординара. Отож немає нічого дивного в тому, що саме в Месопотамії виникла моторошна легенда про "всесвітній потоп".

Щоб перетворити південно месопотамські болота на райський куточок, тамтешньому населенню довелося голими руками будувати складну іригаційну систему, здатну забезпечити поля потрібною кількістю вологи й рятувати країну від катастрофічних повеней. Початок іригаційного землеробства був повязаний у Вавилонії з дренажними роботами. Родючий мул погано доходив до полів, натомість постійно замулював канали і водоймища, тому населенню доводилося регулярно здійснювати каторжні роботи по ремонту дамб і очищенню каналів. Досить було іригаційній системі через напад чужинців чи недбалість у зрошенні полів вийти з ладу, як цілі області між Тігром і Євфратом перетворювалися на пустелю.

Природа в Південній Месопотамії не розщедрилась на сировинні ресурси. Там не було ані промислової деревини, ані будівельного каменю, ані металевих руд. Населенню Вавилонії доводилося обходитись у господарських роботах майже виключно річковою глиною та очеретом. Про величезне промислове значення глини у Вавилонії свідчить уже той факт, що в уяві тамтешнього населення боги зліпили з глини и саму людину.

Знайомство з природнокліматичними умовами Південної Месопотамії завершимо характеристикою, яку дав їм американський учений Т. Якобсон: "Тут, у Месопотамії, природа не стримує себе; всією своєю могутністю вона ламає й топче поривання людини, дає ЇЙ відчути з усією повнотою свою немічність".

Природнокліматичні умови на Півночі Месопотамії істотно відрізнялися від південно месопотамських. Якщо Вавилонія являла собою ідеально випрасувану наносами долину, то північніше лінії Хіт - Самара починалося голе вапнякове плато ель-Джезіра ("острів"), яке затисло Євфрат у вузькій долині, а Тігру з його притоками дало можливість плинути по широкому нагірю. Типовий ландшафт Ассирії - це нагористий, камянистий степ з родючими (особливо в долинах Верхнього і Нижнього Забів), краще зволоженими, ніж у Вавилонії, землями. Втім, орних земель в Ассирії було небагато, бо гори майже впритул примикали до берегів річок. Опадів і струмків вистачало для того, щоб не будувати складну систему дамб та каналів і обходитись простою колодязною системою поливу землі. В Ассирії було вдосталь будівельного каменю, залізних руд. Радувала своїм багатством місцева фауна: в країні водилися леви, слони, леопарди, дикі осли і поні, кабани, ведмеді, лані (нині майже всі ці види тварин там зникли). Територію Ассирії перетинали прадавні караванні шляхи, що звязували Елам і Аккад із торговими містами Східного Середземноморя та Єгиптом, а Вірменію - з країнами Малої Азії. Тому місцеве населення мало всі можливості для того, щоб займатися міжнародною торгівлею, головно посередництвом. В економічному й демографічному відношеннях більш розвиненою була територія, розташована північніше Верхнього Забу, а територія між обома Забами була заселена гірше й відставала у своєму господарському розвитку.

5. Етногенез і ментальність населення

У давні часи мали місце часті міграції скотарських племен, які вели напівкочовий спосіб життя. Досить було збідніти чи вигоріти убогим степовим та гірським пасовиськам, як тамтешні кочівники-скотарі легко знімалися з насиджених місць і брели на пошуки корму для своїх кіз та овець. До міграцій спонукали також потреби продуктообміну. Не раз навідувалися кочівники непрошеними гостями й у географічно незахищену Месопотамію. Тому в утворенні її населення брало участь чимало етнічних груп. Проблема етногенезу стародавніх народів цього регіону Ойкумени, таким чином, дуже складна й залишається предметом гострих наукових дискусій.

Писемні джерела називають найдавнішими мешканцями долини річок-близнюків шумерів, мовну спорідненість яких з іншими народами ще не вдалося встановити. Навколо проблеми походження шумерів між філологами й археологами відбуваються справжні наукові баталії. Філологи впевнені, що назви деяких найдавніших південно месопотамських міст (Ур, Ніппур, Кіш тощо), а також чимало інших слів із лексикону шумерів (пастух, рибалка, хлібороб, тесля, гончар, ткач та ін.) виникли ще в дописемний період і в когось запозичені шумерами. Звідси філологи роблять висновок, що шумери - не автохтони, а пришельці. На користь цієї гіпотези свідчить і той факт, що освоєння людиною месопотамської долини почалося в напрямі з півночі на південь, тим часом найдавніші месопотамські міста виникали у зворотному напрямі - з півдня на північ.

Якщо шумери дійсно зайди, то відкіля вони прийшли в Месопотамію? У шумерських текстах згадується країна Мелухха та "рай перших людей" -Дільмун. Надійно локалізувати ці топоніми на історичній карті не вдається, сліди Мелуххи та Дільмуна шукають в Індокитаї, Закавказзі, Ефіопії... Якщо ж визнати шумерів, як це роблять польські дослідники, тібето-бірманцями, то напрошуватиметься висновок, що прибули вони в Месопотамію морем, адже тібето-бірманці, найімовірніше, переправилися в Азію з островів південних морів. месопотамія староперсидський археологічний тигр

Археологи, навпаки, вважають шумерів тубільним населенням Месопотамії. На їхню думку, культура, виявлена в Ель-Убейді й названа убеїдською чи протошумерською, належала ніяким не попередникам шумерів, а самим шумерам. Нові археологічні відкриття датських археологів на сході Аравії та на о-ві Бахрейн (цей острів найчастіше ототожнюють із шумерським Дільмуном) підтверджують гіпотезу прихильників концепції про автохтонність шумерів. Датчани розкопали там ряд поселень III тис. до н. е. убеїдського типу й виявили в них предмети, виготовлені в шумерських містах. Виходить, що не шумери запозичили культуру убеїдців, а убеїдці південного узбережжя Перської затоки користувалися плодами шумерської цивілізації, отож вони були, найімовірніше, шумерськими колоністами.

Зовні шумери були невисокими, кремезними, з масивним горбатим носом, короткою шиєю, довгим волоссям, безвусі, але бородаті. За формою черепа вони поділялися на два типи: вірменоїдів і середземноморців.

По сусідству з шумерами (північніше лінії Шуруппак - Ніппур) поселилися східно семітські племена аккадців, які відрізнялися від шумерів і мовою, й зовнішнім виглядом. Це були люди, схожі на нинішніх арабів: високі, атлетичної статури, з довгим волоссям, чорними кучерявими бородами й продовгуватим обличчям. Вчені припускають, що аккадці були тубільним населенням Південної Месопотамії, принаймні мешкали там ще в неоліті. В першій половині II тис. до н. е., а можливо ще наприкінці III тис. до н. е., шумери злилися з ними в єдиний аккадський народ, семітизувалися.

Ядром найдавнішого населення Північної Месопотамії у другій половині III тис. до н. е. були субарейські племена, етнічно споріднені з хурритами держави Мітанні, урартами Закавказзя, хеттами Східної Анатолії. На початку II тис. до н. е. вони розчинилися серед сонму семітських племен, які наводнили собою Передню Азію і взяли назву своїх основних центрів - аккадці, вавилонці, ассирійці тощо. Були семіти пришельцями чи аборигенами Сирійсько-Месопотамського степу - це питання залишається дискусійним.

Якою була ментальність стародавнього населення Месопотамії?

На думку істориків, жителі Месопотамії були закоренілими індивідуалістами. Вони обмежувались турботами про свою сімю, інших родичів, близьких сусідів, громадськими ж справами цікавилися мало, перекладали їх на плечі царя, жерців, інших чиновників.

Неминущими життєвими цінностями в Месопотамії вважалися довголіття, здоровя, наявність дітей (особливо синів), заможність. Шанувалися також багатий життєвий досвід і знання, вірність своєму слову, співчуття й милосердя. Соціальним злом вважалися беззаконня й безладдя, несправедливість і гноблення, жорстокість і невблаганність.

Існуюче суспільство не здавалося жителям Месопотамії ідеальним. Зростаюча майнова і соціальна нерівність, поява особливо жорстоких форм рабства бентежили багатьох, у тому числі непоодиноких представників соціальної еліти, розцінювалися ними як аморальні явища. Не випадково звільнення раба сприймалося у Вавилонії як акт милосердя. Нерідко приклад такого гуманного ставлення до ближнього показували вавилонські та ассирійські царі. Проте населення не допускало й думки про радикальні зміни в суспільстві. Набутий життєвий досвід підказував йому, що соціальна стабільність варта більшого, аніж химера суспільної перебудови. На думку І. С. Клочкова, нормальним суспільним становищем населення Месопотамії вважало таке, за якого кожен задовольнявся своїм місцем у соціальній ієрархії й керувався загальновизнаними нормами моралі. Рабство не сприймалося громадською думкою як щось неприродне, засуджувалися лише його найбільш жорстокі прояви. Самого поняття "воля" у Месопотамії, як і повсюдно на Стародавньому Сході, скоріше всього, не існувало.

Людину в Стародавній Месопотамії вважали гріховною від природи, здатною своєю негідною поведінкою розгнівити наймилосердніших із богів. Будь-яке лихо, що звалилося на людей, це божа кара за їхні гріхи. Людина - всього лише сліпий виконавець божого промислу. Ясна річ, така життєва філософія не сприяла громадській активності населення. Шумери і вавилонці (та почасти й ассирійці) багато плакалися на свою гірку долю, проте нічого не робили для того, щоб її поліпшити.

Набожність, похмура життєва філософія не перешкоджали жителям Месопотамії бути людьми практичними, відданими земним проблемам.

Цікаво, що хоча жителі Месопотамії були людьми працьовитими, ставилися вони до фізичної праці без пієтету. Історики звернули увагу на той факт, що в жодному творі шумеро-вавилонців праця не прославлялась як доброчесність, а неробство не засуджувалось як порок. Не менш цікаво, що в шумеро-вавилонських текстах відсутній осуд пияцтва та проституції. І. С. Клочков вважає, що населення просто-напросто змирилося з існуванням цих пороків, вважало їх неминучим соціальним злом.

На відміну від стародавніх єгиптян, для яких смерть означала перехід у справжнє, вічне життя, населення Месопотамії сприймало її як велике зло, бо, в його уяві, безсмертя не існувало, смерть несла в собі цілковите небуття. Моральним кредо мешканців країни було не приготування до смерті, а користування втіхами земного життя.

Вдача у шумерів та вавилонців була мяка. їх не захоплювала груба фізична сила, вони не оспівували войовничість (хоча й цінували звитяжність), навпаки, вихваляли стриманість, розважливість, незлостивість, миролюбство. В цьому відношенні від них дещо відрізнялися ассирійці, які мали більш круту вдачу, хоча при нагоді могли продемонструвати й сентиментальність. У повсякденному житті ассирійці, за висловом І. М. Дьяконова, керувалися "лютою строгістю моралі", щоправда, менш лютою, аніж пізніше ісламські фундаменталісти. Вони любили похвалитися своїми кривавими подвигами на війні, захоплювалися полюванням. Ця особливість їхньої етнопсихології значною мірою була наслідком того, що вони стали цивілізованим народом пізніше, аніж шумери чи вавилонці, довго зберігали рудименти первісності. Цивілізація, можна сказати, не встигла їх розманіжити. Ассирійці, вочевидь, менше обтяжували себе науками й освіченістю. їхні царі, за винятком Ашшурба шпала, були неписьменні.

Ассирійці вельми любили випити й закусити, особливо на званих бенкетах, що влаштовувалися після завершення якоїсь важливої роботи.

Таким у загальних рисах виглядає з історичних джерел психологічний портрет населення Стародавньої Месопотамії.

Список використаної літератури

1. Аркас М. М. Історія України-Руси. - К, 2010.

2. Бойко О. Д Історія України. - К, 2011

3. Борисенко В. Й. Курс української історії. З найдавніших часів до XX ст.: Навч. посіб. -К, 2014.

4. Верша В. Нариси з історії України (кінець XVIII - початок XX ст.). -Львів, 2012.

5. Верстюк В. Українська Центральна Рада. - К, 2013.

6. Грушевський М. Історія України-Руси: У 11 т., 12 кн. - К., 1991-1998.

7. Дорошенко Д. Нариси історії України. - К, 2012. - Т. 1-2.

8. Залізняк Л Нариси стародавньої історії України. - К., 2011.

9. Запорізьке козацтво в українській історії, культурі та національній самосвідом