Коротка біографічна довідка з життя Винниченко. Становлення майбутнього громадського і політичного діяча. Розквіт політичної кар’єри: керівник уряду Центральної Ради 1917-1918 рр., на посаді голови Директорії. Науково-видавнича діяльність Винниченко.
Аннотация к работе
Через сто тридцять років після народження і шістдесят років після смерті, В.Винниченко залишається однією з найбільш знакових і популярних постатей в історії вітчизняної літератури, культури та філософсько-політичної думки, а його спадщина продовжує викликати величезний інтерес. Особистість В.Винниченка - блискуче свідчення досить масштабної і виразної тенденції своєї доби - справжні інтелектуали, особистості з найкращими людськими якостями, у своїй переважній більшості повязували своє життя з революційним рухом; принаймні сприяли або співчували йому. Винниченка, сповнена карколомними поворотами, перемогами і поразками, ідейно-художніми пошуками, спробами урівноважити контрастні філософсько-світоглядні та естетичні домінанти доби, могла б бути вдячним матеріалом не для одного пригодницького чи філософсько-психологічного роману. Поміж плеяди діячів Української революції у В.Винниченка вирізняла особлива, вроджена здатність до розуміння поведінки кожного індивідуума, психологічної мотивації його вчинків і водночас природний дар «схоплювати» глибинну й масштабну сутність процесів на макрорівні, передбачати обєктивний напрям її перспективного розвитку. З початку 1930-х рр. і до кінця 1980-х рр. творча спадщина Володимира Винниченка була вилучена з нормального культурного обігу: твори його не друкувалися в УРСР і не вивчалися.Винниченко зазначає: «Родився 1880 році в місті Єлисаветграді на Херсонщині в селянсько-робітничій родині. Але гімназію закінчив не в Єлисаветграді, бо вийшов з неї (чи змушений був вийти) через «бунтарський дух». За іншими джерелами В.Вінниченко народився 26 липня 1880 р. у селі Веселий Кут Єлисаветградського повіту на Херсонщині (нині с.Григорівка Новоукраїнського району Кіровоградської області) у робітничо-селянській родині [10, с. Його українська вимова, бідна одежа та інші ознаки пролетарського походження викликали до нього серед його товаришів у гімназії, дітей російської або зрусифікованої буржуазії, ворожість. Не зважаючи на виразну нехіть учителів видати учневі «атестат зрілості», під натиском директора гімназії, національно-свідомого українця, Володимир одержує диплом [9, с.28].У 1917 р. повертається до Києва, стає одним з організаторів і керівників Центральної Ради, згодом головою першого українського уряду - Генерального Секретаріату, генеральним секретарем внутрішніх справ, очолює українську делегацію, яка у травні 1917 р. передала Тимчасовому урядові вимоги Центральної Ради про надання Україні автономії [18, с.38]. Винниченка, який водночас був і генеральним секретарем внутрішніх справ, до складу уряду входили Б. У Декларації Генерального секретаріату передбачалося: організувати перебудову місцевої і загальнокрайової адміністративної влади з їх органічним звязком із ЦР; розробити основи фінансової політики; забезпечити українізацію та демократизацію судових органів, розробити законопроекти, які б відповідали автономному устрою в Україні; зосередити у своїх руках управління шкільною освітою, видання підручників, підготовку вчителів; здійснювати відповідну діяльність з обєднання всіх національностей, що проживали в Україні; проводити необхідну роботу з українізації війська як в тилу, так і на фронті; підготувати проект земельного закону та забезпечити автономію України в продовольчій справі. Тимчасовий уряд відхилив його, замінивши новим документом під назвою: «Тимчасова інструкція Генеральному секретаріатові Тимчасового уряду на Україні». Винниченко, йшлося про те, що Генеральний секретаріат, визнаючи разом зі всією демократією Російської держави право кожної нації на повне самовизначення, тим самим визнає і за українським народом право виявити свою волю на Українських установчих зборах.Винниченка було розставлено найрельєфніші віхи прогресивного поступу українства. Таланти В.Винниченка, здатність поєднувати холодний науковий розрахунок із тонким, оперативним реагуванням на злами політичної ситуації, метаморфози конюнктури досить наочно виявлялися і в межах обох згаданих періодів. Звісно, позначилася й пропаганда планів федеративного переустрою республіки Росія з широкою національно-територіальною автономією таких регіонів, як Україна, що її посилено вів той-таки В.Винниченко. Це були не епатуючі дивацтва непрогнозованої особистості чи вузькокорисливе пристосуванство, а уособлення досить потужної, обєктивної тенденції: вичленення із найвпливовіших партій Української революції - УПСР і УСДРП - достатньо численних і авторитетних течій та груп - «боротьбистів» і «незалежників», які тяжіли до комуністичної, радянської платформи, оформлення Української Комуністичної партії (боротьбистів) і Української Комуністичної партії, тенденції до зближення і злиття з КП(б)У. Винниченком, відкрило б досить конструктивну перспективу для реалізації українського національного інтересу, вкорінення демократичних засад державного будівництва й формування застережних чинників щодо катастроф, які спіткали Україну в майбутньому.Документи ЦК РКП(б) про В.
Вывод
Увірвавшись в українську літературу, ставши володарем дум свого покоління, юнак дуже швидко зайняв керівні позиції і в українській соціал-демократії. Один із найяскравіших ідеологів соціального і національного визволення, він дуже ефективно сприяв гуртуванню українства на платформі національно-демократичної революції. Маючи незаперечний моральний авторитет, В.Винниченко у квітні 1917 року був обраний заступником Голови Центральної Ради М. Грушевського, очоливши вже у червні її виконавчий орган - Генеральний Секретаріат. Саме рукою В. Винниченка було розставлено найрельєфніші віхи прогресивного поступу українства. Мова про перші три Універсали ЦР. Зокрема третім було зафіксовано реалізацію віковічного прагнення багатьох поколінь українців до власного державного буття. Такі документи, такі акції - це предмет законної гордості кожної нації, кожного народу. І як тут з гіркотою та болем не згадати, що одна з останніх книжок про В.Винниченка має промовисту назву «Пророк не своєї Вітчизни».
Як відомо, ефективна політика є мистецтвом можливого. Двічі (з весни 1917 р. і майже до його кінця, і з осені 1918 р. та на початку 1919 р.) політичні платформи, основним глашатаєм яких виступав В.Винниченко, знаходили наймогутніший відгук у нації, згуртовували політично активну її частину. Нічого подібного не спостерігалося у будь-яку іншу добу Української революції. Таланти В.Винниченка, здатність поєднувати холодний науковий розрахунок із тонким, оперативним реагуванням на злами політичної ситуації, метаморфози конюнктури досить наочно виявлялися і в межах обох згаданих періодів. На початку Української революції автономістсько-федералістський курс М. Грушевського і В.Винниченка отримав практично абсолютну підтримку українства не в останню чергу тому, що загалом історично справедливі й абстрактно привабливі гасла самостійності М. Міхновського практично не поділялися масами.
Звісно, позначилася й пропаганда планів федеративного переустрою республіки Росія з широкою національно-територіальною автономією таких регіонів, як Україна, що її посилено вів той-таки В.Винниченко. Але навязати масам те, чого вони не бажають, до чого не дозріли, неможливо. Тож слід визнати реалістичність тогочасної позиції В. Винниченка. І в цьому дедалі більше переконує те, що в умовах конфлікту Центральної Ради з РНК, коли по планах федералізації Росії було завдано нищівного удару, В. Винниченко першим із діячів, які до того дотримувались автономістсько-федералістських орієнтацій, закликав до нової національної стратегії - самостійності; гасла, реалізованого в IV Універсалі ЦР.
З цієї позиції В. Винниченко не сходив ніколи, висував її наріжною вимогою і в умовах пошуку шляхів замирення з радянською Росією на початку 1919 р., і в процесі переговорів із партійно-радянським керівництвом РСФРР та УСРР в 1920 р., і в передсмертному «Заповіті борцям за визволення». З такою ж послідовністю він відстоював ідеї рівноправного союзу суверенних радянських республік.
Слід погодитися, що за життя В.Винниченка історичною детермінантою, якій не було надійної альтернативи, виявився варіант радянської федерації. А відтак небезпідставними, принаймні зрозумілими, були плани В.Винниченка щодо забезпечення максимальних можливостей для національної самореалізації українства у тісному поєднанні з прогресивними соціальними перетвореннями в СРСР.
Логічними й до певної міри виправданими можна кваліфікувати і кроки В.Винниченка-політика щодо створення закордонних груп українських комуністів, як і його зусилля щодо повернення в Україну. Це були не епатуючі дивацтва непрогнозованої особистості чи вузькокорисливе пристосуванство, а уособлення досить потужної, обєктивної тенденції: вичленення із найвпливовіших партій Української революції - УПСР і УСДРП - достатньо численних і авторитетних течій та груп - «боротьбистів» і «незалежників», які тяжіли до комуністичної, радянської платформи, оформлення Української Комуністичної партії (боротьбистів) і Української Комуністичної партії, тенденції до зближення і злиття з КП(б)У. Можна висловити припущення, що прийняття умов співпраці, висунутих у 1920 р. В. Винниченком, відкрило б досить конструктивну перспективу для реалізації українського національного інтересу, вкорінення демократичних засад державного будівництва й формування застережних чинників щодо катастроф, які спіткали Україну в майбутньому.
Мабуть, до певної міри останнє розуміли чи принаймні інтуїтивно уловлювали тогочасні лідери УСРР - Х. Раковський і Д. Мануїльський, які, всупереч позиції Політбюро ЦК РКП(б), все ж таки спробували знайти варіант використання талантів В.Винниченка-політика на користь нації. Однак нігілістичне ставлення керівництва РКП(б) до національних особливостей розвитку України і брак необхідних важелів для проведення незалежної політики у лідерів КП(б)У завадили втіленню в життя обопільних розрахунків.
Не можна виключити й того, що саме принципова українізаторська позиція В. Винниченка вплинула на настрої керівництва КП(б)У й УСРР, зокрема на М. Скрипника, який у 1920 р. написав відому працю «Україна і Донбас» - по суті, розгорнуту програму українізації, що значно випередило прийняття РКП(б) офіційного курсу на коренізацію. Та й розробка останнього, його сутність, цілком вірогідно, враховували настрої, принаймні частини українства, висловлені В. Винниченком. Він не лише відчував політичний пульс нації, глибоко розумів потреби державного розвитку, а й змушував прислухатися до своїх пропозицій, враховувати їх навіть табором, із яким його шляхи, зрештою, розійшлися.
Винниченко-політик ніколи не прагнув власного вивищення, намагався себе підкорити суспільним потребам (звісно, як він їх розумів і оцінював). Тому-то В.Винниченко з презирством відкидає пропозицію П. Скоропадського очолити Раду Міністрів, не згоджується на прохання політичних сил УНР взяти на себе диктаторські повноваження у січні 1919 р. І без будь-яких зволікань він залишає посаду голови Директорії в лютому 1919 р., відхиляє можливість потрапити на вищі щаблі влади в УСРР у 1920 р., зрікається першості в закордонному українському національному фронті, створеному власними зусиллями. Не змогли затягти його у свої тенета дипломати і спецслужби Антанти, запропонувавши в 1921 р. перебрати від С. Петлюри владу в екзильному проводі УНР. Він відмовляє і нацистському керівництву стати на чолі маріонеткового уряду окупованої України. Основний мотив патріота, гуманіста і демократа незмінний - він не може бути причетним до інститутів влади, якщо вони не відповідають національним інтересам.
На жаль, не змогли справити впливу на розвиток ситуації в Україні й численні застереження В. Винниченка щодо наростання тоталітарних тенденцій в радянському суспільстві, посилення під флером інтернаціоналістських гасел великодержавних, шовіністичних тенденцій. І сьогодні доводиться дивуватися, як в умовах вкрай обмеженого доступу до інформації В.Винниченко-емігрант добре розумів стан справ в Україні, як філігранно точно оцінював події, повязані з репресіями проти національної інтелігенції, української культури в цілому, як гірко переживав («сиротів») із приводу самогубства М. Хвильового та М. Скрипника, прозрівав трагічні наслідки такої політики більшовиків.
З сумом доводиться констатувати: на сьогодні вітчизняна суспільствознавча наука погано освоїла великий обсягом сегмент творчості В.Винниченка, який торкається глобалістських проблем, його умовиводів щодо переустрою післявоєнного світу. Однак і спорадичних знань у цій галузі достатньо, щоб дійти висновку: Винниченкові моделі суспільства колектократії, його концепція конкордизму - не лише істотна віха, яскрава, оригінальна сторінка історії національної суспільно-політичної думки, яка в низці позицій випереджала досягнення світової філософської, політологічної науки, зокрема в оформленні екзистенціального світобачення, обґрунтуванні теорії конвергенції різних систем, а й потужне джерело ідей, які не втратили своєї актуальності. Вони містять фундаментальні думки справді талановитого мислителя, який усе життя поклав на пізнання сутності несправедливо влаштованого світу й шукав шляхи до його вдосконалення.
Навіть не ставлячи завдання аналізу велетенської художньої творчості В.Винниченка (14 романів, кілька повістей, ціла низка пєс, понад 100 оповідань, понад 200 публіцистичних праць; у 1926-1930 рр. українське видавництво «Рух» видало «Твори» митця у 24-х томах!), що, безперечно, становить предмет окремої, масштабної, цікавої розмови, гадається, можна наполягати на аксіоматичній констатації. Щедро обдарований письменник не міг підкорити свою творчість пропаганді мистецькими засобами ідейно-політичних доктрин і уподобань. А відтак не варто шукати в його художньому спадку абсолютної адекватності його суспільним поглядам, позиції, поведінці. В.Винниченко - художник надзвичайно багатоплановий і барвистий.
Усе вищевикладене можна сконцентрувати в коротких тезах-висновках: - громадсько-політична діяльність В. Винниченка розвивалася в напрямі радикальних, загалом прогресивних процесів перших десятиліть ХХ ст.;
- світоглядні позиції В. Винниченка виявилися суголосними демократичному спрямуванню суспільно-політичних доктрин свого часу;
- усе своє життя В. Винниченко прагнув поєднати проблеми соціального і національного визволення українства, що й зумовило сутність теоретичних шукань і еволюцію (поступове полівіння) його поглядів;
- політичні позиції В. Винниченка слід визнати за переважно реалістичні, хоч і небездоганні, не позбавлені певних прорахунків та недоліків;
- практична реалізація революційної стратегії і планів державотворення, - мабуть, найслабше місце В. Винниченка-політика, однак саме він виявився причетним до найважливіших, початкових, визначальних, доленосних рішень і кроків у повномасштабному відродженні нації, справляв визначальний вплив на процеси прогресивного поступу народу України на переломному історичному рубежі. І якщо йому насправді не поталанило довершити бодай якогось масштабного задуму (виняток - повалення режиму П.Скоропадського), розпочаті з його ініціативи і його власними організаційними зусиллями справи мали логічне продовження й сутнісне втілення у діях наступників та нащадків;
- особисті якості й потенції (різнобічні таланти та здібності) В.Винниченка виділили його в середовищі політичної еліти перших десятиліть ХХ століття, а вся його практична діяльність, реальний персональний внесок у розвиток суспільних процесів зумовили провідне місце серед покоління тогочасних революціонерів, політичних та державних діячів.
Найкращою даниною Великому Українцеві було б творче наслідування його подвижницького життєвого прикладу, наближення часу торжества ідеалів, про які він мріяв, до яких прагнув.
Список литературы
1. УДАВО України, ф. 3901: Українська Громада у Франції, м. Париж (1928-1938), оп. 1, спр. 3: Листування Президії Громади, Париж-Діжон, арк. 7 об.
2. Українська суспільно-політична думка в 20 столітті. - Том. 1. - Мюнхен: 1983. - С. 463-464.
3. Винниченко В. Біографічні дані // Винниченко В. Публіцистика [упоряд. В. А. Бурбела]. - Нью-Йорк - Київ, 2002. - 391с.
4. Винниченко В. Відродження нації (Історія української революції: марець 1917 р. - грудень 1919 р.) / В. Винниченко. - К.: Вид-во політичної літератури України, 1990. - 215 с.
5. Винниченко В. Щоденники (упорядник Г.Сиваченко) // Київська старовина. - 2000. - № 4. - С. 63.
6. Винниченко В. Щоденники (упорядник Г.Сиваченко) // Київська старовина. - 2000. - № 5. - С. 50-75.
7. Винниченко В. Заповіт борцям за визволення. - К.: Криниця, 1991. - 128 с.
8. Винниченко В. Одвертий лист до М. Горького // Володимир Винниченко. Публіцистика. - С. 191-198.
9. Винниченко Р. Володимир Винниченко // Українське слово. - Т. 1. - К., 1994 - 198 с.
10. Гнідан О.Д., Демянівська Л.С. Володимир Винниченко: Життя, Діяльність, Творчість. (Навч. посіб. для студ.-філол.). - К.: Четверта хвиля, 1996. - 256 с.
11. Гречанюк С. Володимир Винниченко: доба і доля // Гречанюк. С. На тлі ХІХ століття. - К 1990. - 293с.
12. Дзеверін І. Про В. Винниченка та його ранню прозу // Винниченко В. Краса і сила. Повісті та оповідання. - К., 1989. - 254 с.
13. Дорошенко С.І. Володимир Винниченко у Франції: останні штрихи до політичного портрету [Електронний ресурс] // сайт Міжнародного інституту освіти, культури та звязків з діаспорою НУ "Львівська політехніка" - Режим доступу: http://miok.lviv.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=202:2010-03-11-12-25-21&catid=24:2010-03-10-15-53-58&Itemid=46 - 11.03.2010
14. Дюпон-Мельниченко Ж.-Б. Громадська діяльність міжвоєнної української еміграції у Франції // Українська діаспора. - Київ - Чикаго. - 1995. - № 7. - С. 96-102.
15. Жулинський М. Із забуття - в безсмертя // Володимир Винниченко. Заповіт борцям за визволення. - К.: Видавниче товариство „Криниця” книголюбів України, 1991. - С. 122-127.
17. Жулинський М. Володимир Винниченко//Слово і доля. - К., 2002.
18. Касян Л. Володимир Винниченко - ренесансна особистість на тлі епохи: (до 130-річчя з дня народження) / Людмила Касян // Українознавство: науковий громадсько-політичний, культурно-мистецький, релігійно-філософський, педагогічний журнал. - 2010. - № 3. - С.37-42.
19. Мороз Л. Сто рівноцінних правд. Парадокси драматургії В.Винниченка” - К., 1994 - 208 с.
20. Урядовий портал. Діяльність органів влади. Історія Урядів України. Уряди Центральної Ради. Керівники урядів Центральної Ради http://www.kmu.gov.ua/control/uk/publish/article?art_id=1213133&cat_id=661174.
21. Жулинський М. Володимир Винниченко // Слово і доля: Навч. посібник. - К.: А. С. К., 2006. - 640 с.
22. Історія української літератури XX століття. У 2 кн. Кн. І / за ред. В.Г.Дончика. - К., 1993. - 312 с.
23. Панченко В. Повернення Винниченка // Віче. - 1993. - № 2 (11). - С.131-140.
24. Панченко В. „Ми - подорожні у власному домі, у серці світу...” (Драма Винниченкового „Закутка”) // Хроніка 2000. - 1995. - № 2-3. - С. 309-318.
25. Панченко В.Є. Володимир Винниченко: парадокси долі і творчості: книга розвідок та мандрівок / В.Є Панченко; худож. Д.В. Мазуренко. - К.: Твім інтер, 2004. - 288 с.
26. Проблеми історії України ХІХ - початку ХХ ст. - Київ: Інститут історії України, 2009 р. - Випуск ХДVІ. - 475 с.
27. Солдатенко Валерій. Політик Винниченко і його ювілей: кілька неконюнктурних міркувань // Дзеркало тижня. - № 27 (555) 16 - 29 липня 2005 року. - С. 3.
28. Франко І. Новини нашої літератури: Володимир Винниченко. Краса і сила // Дивослово. - 2005. - № 7. - С. 20 - 21.