Фізіологія будови голосового апарату, її роль у формуванні дикції. Логопедичні методи виправлення мовленнєвих дефектів. Роль дикції у сценічній мові. Формування голосних і приголосних та їх артикуляція в мові. Вокально-методичні аспекти формування дикції.
Аннотация к работе
В великій мірі ця проблема завжди існувала також в співі, мистецтві, в якому нерозривно повязані музика і слово. Вона реєструє і закріплює в словах, словосполученнях, реченнях, результати нашої думки і є невідємним фактором мистецтва співу, засобом розкриття ідейного та художнього змісту музично-вокального твору сценічного образу, засобом активного впливу на слухача. Мета даної роботи полягає в конкретизації особливостей формування дикції та виправлення мовних дефектів, а також в напрацюванні необхідних наукових, практичних, методичних настанов для придбання певних знань та навичок студента, вчителя, учня. Розвивається мова у людини як друга сигнальна система в тісному звязку з першою сигнальною системою. Для виникнення мови у людини основне значення має слух, який в період розвитку мови формується саме під впливом звукової системи мови.Аналіз літератури стосовно проблем формування дикції та виправлення мовних дефектів охоплює певний діапазон джерел різних галузей науки, мистецтва, медицини, педагогіки тощо. Питанню дикції в співі Дмитрієв приділяє велику увагу, про це свідчить той факт, що проблемі дикції він відводить окремий розділ у своїй роботі [25; 674]. В працях “Теоретичні основи процесу постановки голосу в вокальній педагогіці” і “Професійно-технічна підготовка в мистецтві співу” чітко і ттти-роко розкриваються питання постановки голосу, як процесу і вокальної науки (стиль БЕІГЕАПЇО), визначаються сучасні вимоги вокальної педагогіки, простежуються основні закономірності в постановці голосу [107; 43]. В основі теоретичної концепції перетворення вокально-виконавських стилів в оперному мистецтві - взаємозвязок регістрового механізму співацького голосу та акустики голосового апарату, що обумовлює його (апарату) діяльність в процесі фонації, а також використання природи співацького голосу в композиторській творчості, оперному виконавстві та вокальній педагогіці [106; 272]. В посібнику ретельно розглядаються проблеми будови голосового апарату, наукові концепції стосовно діяльності голосового апарату в співі, аналізуються найпоширеніші теорії співацького голосу у вокальній педагогіці [108; 92].Вивчення його роботи краще починати з опису загальних законів звукоутворення, а потім вивчення фізіолого-акустичних особливостей голосового апарату. Г олосовий апарат звичайно відносять до язичкових духових інструментів, у яких звук виходить завдяки комбінації коливань пружного твердого тіла - язичка і повітря; прикладами є: кларнет, фагот, гобой, язичкова органна трубка. Роль міхура у ній грають легені; мембра-ноподібний язичок - голосові звязки, а функцію надставної трубки (резонатора) виконує верхній відрізок дихальних шляхів, що складається з порожнин рота і носа. У людському ж голосовому апараті висота звуку установлюється винятково голосовими звязуваннями, а вищерозміщені резонаторні порожнини, як їх звичайно називають, на висоту звуку не впливають. На їхню думку, голос завдяки резонуванню звуку в носовій порожнині здобуває силу, соковитість, звучність і здатність просування вперед (польотність); і, навпаки, при відсутності цього резонансу звук є тьмяним, „мертвим", позбавленим фарб.Одним з найголовніших факторів вокально-сценічного мистецтва є художній звук, який будується не на індивідуальній, субєктивній, стихійній пристосованості співака, а на основі засвоєння і закріплення ним обєктивних законів науки співу. В основі вокально-художнього звуку в співі, лежать вокальні голосні А, Е, І, О, У, И і носові М, Н, Р, Л, Еи французької вимови, які сприяють виробленню техніки звучання носо-зубного резонансу (маски). Зовсім інше можна спостерігати в співаків, що погано володіють голосом: голосні в співі в них або звучать вяло, невиразно, неясно або виявляються більш чи менш перекрученими. Не тільки спів „білим” звуком, але, навіть, одне застосування в співі чисто мовних голосних без специфічно-співочих властивостей позбавляє звук співака необхідної „вокальності”. Часто у артистів оперети, які добре володіють голосом у співі і взагалі висувають на перше місце „вокал”, якість мови (проза) стоїть, звичайно на незначній висоті і, навпаки, ті, що добре володіють прозою, недостатньо уміло володіють голосом у співі.Знання з логопедії допоможуть педагогу успішно вирішити дві важливі задачі: профілактичну, направлену на формування у людей вірної мови, корекційну - передбачення своєчасного виявлення порушень мови та допомога їх усунення. Для розвитку мови велике значення має ступінь формування таких психологічних процесів, як увага, сприйняття, память, мислення, а також активна поведінка, вивченням яких займається загальна і вікова психологія, педагогіка, соціологія. Розрізняють зовнішню і внутрішню мови. Із зовнішньої мови розвивається внутрішня (мова “мислення”), котра дозволяє людині мислити на базі мовного матеріалу. Інтонація - це сукупність звукових засобів мови, які фонетично організовують мову, встановлюють змістовні відношення між частинами фраз (розповідного, питального або окличного значення фраз).Якщо в дитин
План
ЗМІСТ
ВСТУП
РОЗДІЛ 1. ДИКЦІЯ, ЯК ЗАСІБ ВИПРАВЛЕННЯ МОВНИХ ДЕФЕКТІВ
1.1 Аналіз літератури
1.2 Фізіологія будови голосового апарату та її роль у формуванні дикції
РОЗДІЛ 2. ВОКАЛЬНО-МЕТОДИЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ ДИКЦІЇ ТА ВИПРАВЛЕННЯ МОВНИХ ДЕФЕКТІВ
2.1 Вокально-методичні аспекти формування дикції
2.2 Логопедичні методи виправлення мовленнєвих дефектів
2.3 Роль дикції у сценічній мові
РОЗДІЛ 3. МЕТОДИЧНІ ЗАСАДИ ВИПРАЦЮВАННЯ ДИКЦІЇ
3.1 Формування голосних і приголосних та їх артикуляція в мові
3.2 Виправлення мовленнєвих дефектів у процесі постановки голосу
3.3 Методика роботи над дикцією для напрацювання сценічної та дикторської мови