Внутрішня організація прозового тексту (на матеріалі художніх творів Івана Франка) - Автореферат

Усталена думка про принцип прозового дистанціювання (іноді - зрощення) митця та зображуваного персонажа в інстанції наратора має дещо формалістський характер, а тому потребує психологічного вмотивування - з погляду феномену творчості. Одним із перших запропонував його Іван Франко, обґрунтовуючи закони асоціації ідей (“Із секретів поетичної творчості”), а також аналізуючи різницю оповідних малюнків “старої” і “нової” прози - для часу межі ХІХ-ХХ століть. Зауважену новочасну постмодерністську ідею космологічної суті глибинної оповідної структури, в якій головну партію відіграє наратор, янусно ідентифікований зі світом тексту, підтверджують міфологічно абсолютизований синергетичний підхід, властивий більше російському літературознавству (Галина Москальчук “Структурна організація і самоорганізація тексту”, Неллі Мишкіна “Внутрішнє життя тексту: механізми - форми - характеристики”), а також здогадки теоретиків новелістичного жанру про наявність в організації художнього цілого т. зв. Доцільність розвязання проблеми внутрішньої організації прозового тексту правомірно співвіднести з поняттям “інтенційного начала”, яке втаємничується автором і бачиться читачем “між рядками”, тобто становить собою систему символічних знаків ноосфери, прочитання яких сприяє культурному прогресу. Спільне вирішення членами кафедри важливих наукових проблем: вивчення специфіки літературних явищ, дослідження своєрідності художніх пошуків як окремого письменника, так і митців певного покоління чи епохи загалом, заглиблення у творчу лабораторію літератора і дискурсивний лад його текстів, зясування міри естетико-композиційної довершеності художніх зразків, - ймовірно, найбільше посприяло виробленню комплексного підходу до розвязання проблеми внутрішньої організації прозового тексту.Перший розділ - “Трикомпонентність внутрішньої організації прозового тексту” - становить собою концептуальне узагальнення літературознавчих і філософсько-естетичних джерел стосовно законів внутрішнього життя тексту загалом й прозового його різновиду зокрема. У підрозділі “Естетична база дійсності тексту” через діалектику зовнішнього та внутрішнього в художньому феномені вивчаються типи взаємодії субстанціального та власне наративного субєктів прозового тексту: реалістична двоплановість, дидактичність мовленнєвих партій видимого оповідача і модерна “захованість” художнього субєкта перед обличчям новочасної безглуздості та невизначеності. Завдяки психолого-феноменологічному аналізові домінуючої в творах Івана Франка колізії двійництва (з погляду її метафоричної іконічності щодо проблеми вибору провідної культурної теми несформованого українського етносу) стверджується особлива роль карнавалу номінативних дуальностей у “народженні” новітньої техніки showing, а не telling (показу зсередини, а не розповіді збоку), котра володіє лірико-ритмічною сугестивністю художньої матерії. У третьому підрозділі “Композиційний рівень художнього твору” архітектоніка прозового тексту тлумачиться як “ланцюгове кільце звязку між внутрішньою та зовнішньою формою” тексту (Лія Левітан) і “просторова рамка сюжету” (Юрій Лотман), місце явного співіснування наративного та субстанціального субєктів. У цьому контексті аналізуються прийоми передачі екзистенційного жаху: показ антитезної дуальності психічних станів героїв, коли стирається різниця “між добрим та злим” (Анелі, Юльці, Антося), - у формах виснажливого “діалогу з собою” (важливу роль при цьому відіграють стилістичні фігури риторичного запитання, патетичного оклику, ітеративних та змодельованих під “потік свідомості” конструкцій), презентації карнавалу психологічних масок (відтворених невербально і проксемічно), а також передачі патології самопереконання через максимальне зосередження героїв на якихось деталях (їхня наративна паралель - синонімічна когезія метонімій на зразок “трупячої блідості” обличчя особи, яка переживає “безодню зневіри і розпуки”).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

Луцак С.М. Внутрішня організація прозового твору: На матеріалі “Сойчиного крила” Івана Франка // Вісник Прикарпатського університету: Філологія. - Вип. V. - Івано-Франківськ: Плай, 2000. - С. 145-153.

Луцак С.М. Онтологічна домінанта внутрішньої організації “бориславської дилогії” І.Я. Франка: “Boa constrictor” та “Борислав сміється” // Українознавчі студії. - 2000. - №2. - С. 132-142.

Луцак С.М. Особливості внутрішньої організації роману “Лель і Полель” І.Я. Франка: Спроба міфологічного аналізу // Літературознавчі обрії: Праці молодих учених України. - Вип. 2. - К.: Ін-т літ. ім. Т.Г. Шевченка, 2001. - С. 32-39.

Луцак С.М. Шляхи обєктивізації авторського голосу: На матеріалі малої прози Івана Франка // Українознавчі студії. - 2001. - №3. - С. 125 - 132.

Луцак С.М. Ритмічна організація прозового тексту: “Сойчине крило” І.Я. Франка // Поетика художнього тексту: Матеріали доповідей і повідомлень Всеукраїнської науково-теоретичної конференції. - К.: Ін-т українознавства КДУ-Херсон: Херсонський ПІ, 1996. - С. 145-146.