Висвітлення основних тенденцій сучасного розвитку теорії внутрішнього монологу в психології та літературознавстві. Аналіз монологу як форми художньої репрезентації внутрішнього мовлення. З"ясування родово-жанрової сфери побутування цього способу викладу.
Аннотация к работе
З-поміж різноманітних оповідних форм внутрішній монолог як спосіб художньої репрезентації внутрішнього мовлення зайняв окрему нішу не лише в літературознавчому дискурсі, а й у психологічному і філософському. Дуже тісним є звязок літературознавчої теорії внутрішнього монологу з розвитком досліджень внутрішнього мовлення у психології (В. Дюжардена, сформульованій ще на початку ХХ ст., згідно з якою, внутрішній монолог - це таке невимовлене висловлювання, позбавлене слухача, котрим персонаж виражає найглибші свої думки, найближчі до несвідомого, без будь-якої логічної організації, тобто в стані їхнього зародження, за допомогою речень прямої мови, синтаксично скорочених до мінімуму, щоби створити враження правдивості ("Внутрішній монолог", 1931 р.). Відтак із часів Дюжардена теорія внутрішнього монологу не зазнала суттєвих змін, а дискусії розгорталися навколо кількох традиційних проблем, як-от: взаємини між внутрішнім монологом і внутрішнім мовленням; невласне-пряме мовлення і потік свідомості як різновиди внутрішнього монологу; внутрішній монолог і потік свідомості як різновиди невласне-прямого мовлення; спроби ототожнення внутрішнього монологу і потоку свідомості і, навпаки - принципового розрізнення цих понять. Некоректне застосування термінів "внутрішній монолог" і "внутрішнє мовлення" спричинило плутанину в літературознавчій термінології: використовуючи термін "внутрішнє мовлення" як родовий, дослідники не сходяться щодо його видових складників.Ретельні спостереження над еволюцією форм внутрішнього монологу в літературі і змінами в теоретичних концепціях поняття "внутрішнє мовлення" спонукали переглянути окремі загальноприйняті положення, зокрема звичні тези про неозвученість внутрішнього монологу й обмеження поля його функціонування лише епічними жанрами. До переосмислення ознаки "внутрішності" підштовхує й чимало літературних зразків монологічних висловлювань, які за своєї структурою та функціями відповідають внутрішньому монологу й водночас є висловленими, тобто постають у формах зовнішнього мовлення, насамперед у текстах із гетеродієгетичним наратором. Притім - фактичним адресатом і реципієнтом, бо формально у внутрішньому монолозі він/вона позірно може "спілкуватися" з іншим і в таких випадках внутрішні монологи набуватимуть зовнішніх ознак діалогу. Виступаючи, таким чином, складною моделлю комунікації, що розгортається одночасно кількома векторами (персонаж - персонаж, персонаж - читач, автор - читач, автор - персонаж), внутрішній монолог не репрезентує автокомунікацію в чистому вигляді, як її визначає Ю. Лотман. Таким чином, переглянувши традиційне трактування внутрішнього монологу як "невимовленого мовлення" й акцентувавши на комунікативній спрямованості цього висловлювання, пропонуємо уточнене визначення внутрішнього монологу як форми літературного викладу: внутрішній монолог - це наративна форма, що безпосередньо репрезентує внутрішнє мовлення персонажа, формально (риторично) адресоване самому персонажеві-мовцеві чи іншим персонажам, предметам, явищам тощо, а також читачеві; однак фактичним реципієнтом і адресатом цього мовлення в тексті є сам персонаж-мовець.Внутрішній монолог розглянуто як міждисциплінарну категорію, що має стосунок до різних галузей гуманітарного знання - філософії, психології, лінгвістики й літературознавства. Такий різновекторний аналіз дає змогу трактувати досліджувану проблему в понятійних і термінологічних системах цих дисциплін і сприяє розкриттю суті внутрішнього монологу як власне літературного прийому. Встановлено, що основними рисами внутрішнього монологу є безпосередність репрезентації вербалізованого мислення, автоадресованість і автокомунікативність, а вирішальним для його типології стає аналіз конситуації - конкретного акту реалізації висловлювання. Внаслідок аналізу здобутків міждисциплінарного гуманітарного дискурсу, присвяченого внутрішньому мовленню, внутрішньому монологу, потоку свідомості, невласне-прямій мові, наголошено на проблемі термінологічної синонімії в межах теорії внутрішнього монологу й накреслено перспективи її подолання. На основі аналізу таксономічних спроб попередників упорядкувати різноманітні види внутрішнього монологу створено уточнену узагальнену типологію наративних видозмін цієї форми викладу, яка посіла особливо важливе місце в українському і світовому письменстві ХХ століття.Внутрішній монолог у ліричному та драматичному дискурсах / Зоряна Лещишин // Гуманітарні проблеми становлення сучасного фахівця: матеріали VII Всеукраїнської науково-практичної конференції (29-31 березня 2006 р.): [в 3 т.] / за заг. ред.
План
2. Основний зміст роботи
Вывод
У Висновках узагальнено основні теоретичні положення дисертації, присвяченої різноаспектному теоретичному дослідженню внутрішнього монологу як форми літературного викладу. Внутрішній монолог розглянуто як міждисциплінарну категорію, що має стосунок до різних галузей гуманітарного знання - філософії, психології, лінгвістики й літературознавства. Такий різновекторний аналіз дає змогу трактувати досліджувану проблему в понятійних і термінологічних системах цих дисциплін і сприяє розкриттю суті внутрішнього монологу як власне літературного прийому. Запропоноване в дисертації оновлене концептуальне трактування цієї форми викладу розставило нові акценти в характеристиці внутрішнього монологу як літературної моделі внутрішнього мовлення, уточнило його дефініцію й типологію, впорядкувало відповідний термінологічний апарат.
Встановлено, що основними рисами внутрішнього монологу є безпосередність репрезентації вербалізованого мислення, автоадресованість і автокомунікативність, а вирішальним для його типології стає аналіз конситуації - конкретного акту реалізації висловлювання. Внаслідок аналізу здобутків міждисциплінарного гуманітарного дискурсу, присвяченого внутрішньому мовленню, внутрішньому монологу, потоку свідомості, невласне-прямій мові, наголошено на проблемі термінологічної синонімії в межах теорії внутрішнього монологу й накреслено перспективи її подолання. Висвітлено основні й допоміжні функції цього способу викладу, з акцентом на розширенні жанрово-родової сфери його функціонування. На основі аналізу таксономічних спроб попередників упорядкувати різноманітні види внутрішнього монологу створено уточнену узагальнену типологію наративних видозмін цієї форми викладу, яка посіла особливо важливе місце в українському і світовому письменстві ХХ століття.
Основні положення дисертації викладено в таких публікаціях
1. Лещишин З. Жанротворча функція внутрішнього монологу / Зоряна Лещишин // Гуманітарна освіта в технічних вищих навчальних закладах: збірник наукових праць факультету лінгвістики Гуманітарного інституту Національного авіаційного університету. - К.: ІВЦ Держкомстату України, 2005. - Вип. 11. - С. 341-354.
2. Лещишин З. На пограниччі літературних родів: внутрішній монолог як комунікативна модель / Зоряна Лещишин // Сучасний погляд на літературу: збірник наукових праць / Редкол.: В.Ф. Погребник, С.С. Кіраль, І.В. Савченко та ін. -К.: ІВЦ Держкомстату України, 2006. - Вип. 10. - С. 17-26.
3. Лещишин З. Психологічний портрет самогубця у новелістиці Валеряна Підмогильного (роль внутрішнього монологу у психологічному портретуванні) / Зоряна Лещишин // Літературознавчі обрії: праці молодих учених / наук. ред.: д. філол. н. Сулима М.М. -К.: Інститут літератури ім. Т.Шевченка НАН України, 2006. - Вип. 12. - С. 52-56.
4. Лещишин З. Невласне-прямий внутрішній монолог і ліричний відступ: проблема диференціації / Зоряна Лещишин // Теорія літератури, компаративістика україніка: збірник наукових праць з нагоди 70-річчя доктора філологічних наук, проф.; акад. Академії вищої школи України Романа Громяка / упоряд. М. Лановик, З. Лановик, І. Папуша та ін. // Studia methodologica. - Тернопіль: Підручники і посібники, 2007. - Вип. 19. - С. 110-116.
5. Лещишин З. Внутрішній монолог: до питання дефініції / Зоряна Лещишин // Парадигма: збірник наукових праць. - Львів: Інститут українознавства ім. І. Крипякевича НАН України, 2008. - Вип. 3. - С. 360-367.