Внутрішні, регіональні та міжнародні фактори в еволюції Косовського конфлікту - Автореферат

Ці ознаки присутні в багатьох конфліктах останнього часу, включаючи конфлікт у краї Косово та інших подібних конфліктах на території колишньої Югославії. Однак згодом, коли Росія почала повертати собі вплив на міжнародній арені, який був втрачений впродовж 1990-х років, суперечки довкола статусу та способів розвязання конфлікту в Косово знову спливли на поверхню. На підставі перебігу конфлікту в Косово можна констатувати, що загострення суперечностей між Заходом та новою, більш впевненою в собі Росією створило химерну ситуацію співіснування в Косові декількох політико-правових форматів внутрішнього та зовнішнього управління, або конфліктуючих "юридичних реалій". До таких "чутливих" з точки зору національної безпеки України конфліктів слід віднести й ті, що виникли на території колишньої Югославії і були позначені найбільш серйозними гуманітарними втратами (конфлікти в Боснії та Герцеговині, Косово). Актуальність обраної теми безпосередньо повязана з застосуванням комплексного аналізу конфлікту в Косово в сенсі оцінки та обґрунтування міжнародно-політичних наслідків проголошення та визнання односторонньо проголошеної незалежності цієї території з боку групи держав, що дозволить відповідним органам державного управління визначити позитивні та негативні аспекти ситуації довкола Косово з точки зору інтересів зовнішньої політики України.Джерельна база дослідження включає декілька груп, що включають офіційно-документальні матеріали (документи ООН та її спеціалізованих установ, документи НАТО, документи зовнішньої політики США, ЄС, Росії), доповіді комісій, що досліджували ситуацію в Косово після закінчення військових дій, документи адміністративних структур Косово, заяви та коментарі політичних лідерів, а також інформаційні матеріали, повязані з процесом переговорів та внутрішньою та зовнішньою реакцією на проголошення незалежності краю. Основні документи, що стосуються конфлікту в Косово, можна віднести до декількох груп, включаючи: - документи ООН та її спеціалізованих установ, включаючи резолюції Ради Безпеки ООН; документи Генерального секретаря ООН, офісу спеціального представника Генерального секретаря ООН по Косово, Місії ООН у справах тимчасової адміністрації в Косово; Після припинення супротиву з боку СРЮ та введення військ НАТО і Росії до Косово нова ситуація в краї була закріплена шляхом підписання "Військово-технічної угоди між Міжнародними силами безпеки ("КФОР") та Урядом Союзної республіки Югославія і Республіки Сербія" (Угода Куманово, 9 червня 1999 р.), а також ухвалення Резолюції РБ ООН 1244 від 10 червня 1999 р. Серед перших документів, які пропонували визначення шляхів постконфліктного врегулювання в Косово, варто згадати проект "Угоди про принципи для сприяння врегулюванню кризи в Косово (план мирного врегулювання)", представлений М.Ахтісаарі та В.Черномирдіним (S/1999/649). Основні документи, які віддзеркалюють процес переговорів та пошук адекватних політичних рішень стосовно Косово, включають: - документ МООНК "Конституційні рамки для тимчасового самоврядування" (15 травня 2001 р.), - лист Генерального секретаря ООН до президента Ради безпеки S/2004/932 (17 листопада 2004 р.), - лист Генерального секретаря ООН до президента Ради безпеки S/2005/635 (7 жовтня 2005 р.), - "Керівні принципи Контактної групи з питання визначення статусу Косово" (7 жовтня 2005 р.) та інші заяви і рішення Контактної групи, документи офісу спеціального представника Генерального секретаря ООН по Косово (UNOSEK), розроблені протягом лютого 2006 - березня 2007 рр. "Основні пропозиції щодо Всеохоплюючого врегулювання статусу Косово" (S/2007/168), або "План Ахтіссарі", що включає два додатки: "Збалансовані пропозиції для врегулювання статусу Косово" та "Доповідь Спеціального представника Генерального секретаря ООН щодо статусу Косово".Конфлікт в Косово має потужний етнічний та ідеологічний підтекст, який відчутно вплинув на політику держав субрегіону Західних Балкан, розвиток їх політичних систем та економічні процеси. Аналіз фактичного матеріалу дозволяє стверджувати, що як елемент політичної дійсності в сенсі своєї практичної реалізації націоналізм прагне набути державних форм для окремої групи - "нації". Таким чином, теоретично, поки націоналісти превалюють в обох таборах, Косово має бути або незалежним, або частиною Сербії, але не може бути одночасно і тим, і іншим. Політичні лідери обох сторін намагалася впливати на суспільну думку, аргументуючи приналежність Косово своїй нації та стверджуючи про необхідність володіння конфліктною територією для забезпечення виживання нації або збереження її "історичності". Інша відмінність між Косовським та іншими конфліктами в колишній Югославії стосується сфери економіки: в той час, як Хорватія та Словенія намагалися відокремитися від Сербії через те, що їх економічний розвиток був вищим (Хорватія), або значно вищим (Словенія), в Косові рівень економі

Основний зміст дисертації

1. Конфлікт в Косово має потужний етнічний та ідеологічний підтекст, який відчутно вплинув на політику держав субрегіону Західних Балкан, розвиток їх політичних систем та економічні процеси. На переконання автора, жодна з існуючих теорій етнополітичного конфлікту та побудовані на їх основі підходи до їх врегулювання не дають переконливої універсальної відповіді, чому відбуваються етнічні конфлікти. Існуючі теорії корисні для пояснення окремих причин, однак не можуть бути застосовані до розробки та моделювання зниження інтенсивності конфліктів у цілому. Більшість існуючих теорій конкурують між собою та містять положення, які взаємно виключають одна одного. В сенсі теоретичного підходу концепція автора побудована зі значним урахуванням положень теорії етнічних конфліктів проф. Д. Горовіца з університету Дюк (Канада) та розвиває її положення.

Базовий концептуальний підхід дисертації ґрунтується на тлумаченні безпосередніх сторін Косовського конфлікту як політичних представників конкуруючих націоналізмів. Аналіз фактичного матеріалу дозволяє стверджувати, що як елемент політичної дійсності в сенсі своєї практичної реалізації націоналізм прагне набути державних форм для окремої групи - "нації". Для досягнення цього пропонується поєднання громадянства з етнічністю та територією. Метою націоналізму є створення характерної етнополітичної групи, якій пропонується самореалізація через створення власної держави. Територія вважається джерелом виживання, і через це відтворюється в міфах нації з метою її "гомогенізації". Для цього можуть використовуватись будь-які засоби, включаючи застосування насильства. Під час Косовського конфлікту насильство застосовувалось як засіб створення протилежних та несумісних етнічних груп з населення, доволі різнорідного за походженням, яке за мирних умов не мало сильного потягу до широкої "уявної" національної громади. Коли створення однорідної групи завершено, така група починає прагнути створення власної держави. Таким чином, теоретично, поки націоналісти превалюють в обох таборах, Косово має бути або незалежним, або частиною Сербії, але не може бути одночасно і тим, і іншим. В етнічних конфліктах медіа відіграють негативну роль і сприяють загостренню конфлікту. В суспільстві, розколотому конфліктом, медіа менш обєктивні і таким чином є негативним чинником, прискорюючи розвиток етнічного конфлікту. Коли уряд або потужні зацікавлені сили беруть медіа під повний контроль, новини стають своєрідною формою пропаганди та погіршують соціальні упередження через небезсторонні та маніпулятивні репортажі.

2. Значну роль у формуванні конфліктного потенціалу в Косово відіграло використання звернення до історичних коренів конфлікту. Серби та албанці воювали за цю територію кілька разів з часів Оттоманської імперії. Проте на сучасний конфлікт в Косово більше вплинули не сутички в далекому минулому, а маніпуляції історією. Сербський націоналізм, який виник у XIX сторіччі, активно використовував міф про Косовську битву для політико-ідеологічної мобілізації сербського населення. Сербська Православна церква відіграла значну роль у збереженні "нової" сербської ідентичності. Косовські албанці також вважали Косово колискою албанської нації. Зіткнення двох ворожих одна до одної ідеологій - великосербської та великоалбанської - в Косовському збройному конфлікті мало своїм наслідком потужну медіа-кампанію, яка різноскеровано відмовляла тій або іншій нації у праві на самостійне державницьке існування. Сторони особливо зловживали поняттям "історичного права", підкреслюючи на його засадах звязок між нацією та територією. Створення Югославії не вирішило проблему конкуруючих націоналізмів. На виправдання дій сербської сторони, аж до етнічних чисток з елементами етноциду включно, режим С. Мілошевича запропонував радикальну ідеологію, яка сполучала в собі елементи націоналізму та соціалізму й стала причиною краху колишньої союзної держави Югославія. У вимірах цієї ідеології конфлікт довкола Косова драматизувався й розглядався як ключова проблема для виживання Сербії як держави. Натомість косоварський націоналізм розглядав створення власної держави як ключове питання для виживання косовської нації. Політичні лідери обох сторін намагалася впливати на суспільну думку, аргументуючи приналежність Косово своїй нації та стверджуючи про необхідність володіння конфліктною територією для забезпечення виживання нації або збереження її "історичності".

3. Зясовано комплекс внутрішніх та зовнішніх причин, що призвели до виникнення та ескалації конфлікту в Косово. Вирішального значення в розвитку Косовського конфлікту відігравали чотири головні фактори: демографічний (зростання кількості албанського населення та виселенням сербів з їх "історичних територій", що спричинило відновлення сербського націоналізму); економічні проблеми Косово як найменш розвинутої частини Югославії; відмова сербів продовжувати фінансування розвитку албанської культури та мови; конфлікт різних версій історичного минулого. Відцентрові сили, які призвели до розпаду Югославії, активно використовувалися зовнішніми спонсорами, насамперед з боку США та країн Західної Європи. Вплив зовнішніх факторів призвів до політичного та економічного послаблення Югославії, однак її розпад спричинили внутрішні чинники. З початком розпаду Югославія за етнотериторіальними ознаками конфлікту в Косові став неминучим, однак за сприятливих обставин ступінь насильства міг би бути значно меншим.

4. Порівняння Косовського конфлікту іншими конфліктами в колишній Югославії дозволяє зробити висновок про вплив окремих чинників та компонентів на ступінь інтенсивності конфлікту, включаючи мовні, релігійні та економічні розбіжності. На відміну від Боснії та Герцеговини, в Косові поділ сербів та албанців був не тільки релігійним, але й мовним, що сприяло більшій інтенсивності ворожнечі. Інша відмінність між Косовським та іншими конфліктами в колишній Югославії стосується сфери економіки: в той час, як Хорватія та Словенія намагалися відокремитися від Сербії через те, що їх економічний розвиток був вищим (Хорватія), або значно вищим (Словенія), в Косові рівень економічного розвитку був значно нижчим. Проте Косовські албанці відчули, що залишатися у федерації, що розпадається, через економічні міркування також вже непривабливо в контексті сподівань на економічну допомогу з боку Заходу.

5. Позиції керівництва Сербії та лідерів косовських албанців визначалися різними цілями та різними підходами ще на латентних стадіях конфлікту. Косовські албанці, спостерігаючи за війнами в Хорватії та Боснії, бачили конфлікт як можливість для відокремлення, оскільки серби були істотно послаблені цими війнами. Серби, навпаки, прагнули уникнути повторення помилок попередніх конфліктів та зберегти те, що вони вважали власною територією. Внутрішні позиції сторін теж були різними: у той час, як косовські албанці були розділені на два табори, хоча обидва прагнули досягти незалежності для Косова, однак різними шляхами (мирним та за допомогою партизанської війни), політичне керівництво Сербії обєдналося навколо політики С. Мілошевича.

Важливий аспект конфлікту полягав в використанні релігії як засобу посилення ідентичності. Сербське керівництво використовувало релігію як одну з визначних характеристик своєї ідеології та змальовувало албанців як мусульман, наводячи історичні паралелі. Внаслідок мультиконфесійності албанського населення, радикальна ідеологія албанців Косово була за своєю природою більш світською. Хоча албанські націоналісти вважали різноманітність релігійної орієнтації албанців перешкодою національній єдності, косовські албанці незначною мірою використовували релігію як мобілізаційний фактор боротьби з сербами, використовуючи знищення сербських памяток переважно як демонстрацію оволодіння життєвим простором. Оскільки жодна з релігій не могла слугувати адекватним імпульсом для етнічної мобілізації, головна роль відводилася мові, яка стала стрижнем та основним гаслом національної ідеології.

В своїй зовнішній пропаганді лідери Косовських албанців презентували себе назовні як поміркований раціональний рух, постійно підкреслювали ненасильницький характер їхньої боротьби та повагу до методів народної дипломатії. Натомість С.Мілошевич використав конфлікт у Косово для демонстрації себе як сильного лідера, придушення сербської опозиції та намагався використовувати Косово для відволікання уваги громадськості всередині країни від програних воєн у Боснії та Хорватії та економічних проблем самої Сербії. Попри те, що в Косові зіткнулися дві крайні націоналістичні ідеології, сербський націоналізм виглядав в очах світової громадської думки як більш релігійний та ірраціональний, а косоварський - як секулярний та раціоналістичний. В цій ситуації відбувалася "гра з нульовою сумою", за якої обидва націоналізми та їхні носії не мали шансів на співіснування. Зовнішнє втручання забезпечило фактичну перемогу націоналізму Косовських албанців.

6. Основна мотивація застосування з боку США і НАТО сили проти СРЮ полягала в відсутності інших засобів впливу на керівництво Сербії, які б могли змусити Белград вивести війська та погодитися на розміщення в Косово багатонаціональних іноземних військ. При ухваленні рішення НАТО про застосування сили в 1999 р. були враховані геополітичні міркування, повязані з можливістю поширення конфлікту на території сусідніх держав (Македонія, Албанія). Окрім прагнення посилити вплив заходу на Балканах та усунути основну політичну перешкоду на цьому шляху, США та країни НАТО намагалися випробувати нові політичні підходи, що ґрунтувалися на новій "глобальній" політичній культурі, що передбачала використання силових методів просування демократії, дотримання прав людини та тлумачила будь-які "внутрішні справи" в звязку з їх впливом на міжнародні процеси. За цих умов використання медійних політичних технологій стало знаряддям інформаційних війн, які подекуди важать більше, ніж пряме застосування військ. В сенсі представництва та обґрунтування своєї позиції в світових ЗМІ, сербська сторона інформаційну війну повністю програла. В політико-інформаційному плані конфлікт в Косово розглядався як конфлікт між принципами дотримання прав людини і демократичного врядування, - з одного боку, та принципами етнічної зверхності й тоталітаризму, - з іншого.

7. Внаслідок Косовського прецеденту було легалізоване міжнародне втручання "в обхід державного суверенітету", яке почало розглядатися як нормативна форма реагування на порушення гуманітарних норм та нехтування правами людини в ході внутрішнього конфлікту. Водночас це втручання має переважно вибірковий характер, оскільки не може уникати практики застосування "подвійних стандартів", що повязано з неминою присутністю в поведінці держав певних специфічних інтересів. Аналіз інформаційних матеріалів, що ілюструють ескалацію конфлікту свідчить, що лідери косовських албанців не змогли б розпочати повномасштабні партизанські операції без істотної західної допомоги. Відповідно, попри гуманітарні міркування, які мотивували втручання з боку США і держав Західної Європи, вони не дотримувалися в ході конфлікту неупередженої позиції й використовували наявні засоби для допомоги косовським албанцям. Головна політична мета в ході операції проти СРЮ полягала в усуненні від влади С. Мілошевича, на якого покладалася відповідальність за війни в Боснії та Хорватії.

8. В ході ескалації та спроб врегулювання конфлікту в Косово позиція Росії еволюціонувала від спільного з США, державами НАТО і ЄС пошуку форм припинення конфлікту та пошуку компромісу до заперечення остаточного визначення статусу Косово. Російська дипломатія використала проблему Косово як привід для заперечення однополярного домінування США і НАТО в міжнародних відносинах та демонстрації ролі Росії як незалежного центру сили. Проте тактика невизнання незалежності Косово з боку Росії скоріше мала суто службову роль з метою подальшого виправдання визнання незалежності Південної Осетії та Абхазії. В цьому контексті підтримку резолюції РБ ООН № 1244 з боку Росії можна вважати результатом силових та політичних переваг з боку Заходу та відносної слабкості позицій Росії наприкінці 1990-х рр. З подальшим посиленням позицій Росії її заперечення щодо окремих аспектів врегулювання в Косово ставали все більш наполегливими. Хоча російська дипломатія неспроможна впливати на структуру міжнародної присутності в Косові, спочатку Росія активно обстоювала незаконність відокремлення Косово від Сербії з використанням трибуни Ради Безпеки ООН, ОБСЄ та Ради Європи, а згодом виправдовувала одностороннє визнання незалежності Південної Осетії та Абхазії посиланнями на прецедент дій з боку держав, які визнали незалежність Косово. Виходячи з того, що незалежність Косова не була схвалена Радою Безпеки ООН, як державне утворення Косово в осяжній перспективі має сумнівні можливості стати членом ООН.

9. Конфлікт у Косово має ряд довготермінових наслідків, які можуть істотно впливати на систему міжнародних відносин. Залежно від обставин, прецедент проголошення незалежності Косова може бути використаний в інших конфліктах. Косовська криза висвітлила низку складних та спірних проблем, з якими міжнародна спільнота та ООН можуть стикатися в майбутньому, включаючи визначення підстав та форм для міжнародного втручання, роль ООН та її інституцій, прийнятність та доцільність багатосторонніх форм міжнародного реагування на внутрішні кризи та регіональні конфлікти.

1. Шлапаченко Д.М. Ідеологічний вимір етнонаціонального конфлікту в Косово // Актуальні проблеми міжнародних відносин. - Випуск 78 : Частина ІІ. - К. : Київський національний університет імені Тараса Шевченка / Інститут міжнародних відносин. - 2008. - С.73-79.

2. Shlapachenko D. M. Kosovo conflict and the new role of the media // Актуальні проблеми міжнародних відносин. - Випуск 59 : Частина ІІ. - К. : Київський національний університет імені Тараса Шевченка / Інститут міжнародних відносин. - 2006. - С. 104-112.

3. Shlapachenko D. M. Clash of nationalistic ideologies: the sources of ethno-conflict in Kosovo // Актуальні проблеми міжнародних відносин. - Випуск 68 : Частина І. - К. : Київський національний університет імені Тараса Шевченка / Інститут міжнародних відносин. - 2007. - С. 33-40.

4. Shlapachenko D. M. Understanding of ethno-conflict in Kosovo: Serbian national mith and the role Kosovo pays in it // Актуальні проблеми міжнародних відносин. - Випуск 70 : Частина ІІ. - К. : Київський національний університет імені Тараса Шевченка / Інститут міжнародних відносин. - 2007. - С. 45-53.

5. Шлапаченко Д.М. Екстремальна журналістика та медіа комунікаційний менеджмент у зонах конфліктів // Нові міжнародні реалії: виклик глобального тероризму: матеріали круглого столу (Київ, 11 жовтня 2001 р.). - К.: Національний інститут проблем міжнародної безпеки. 2002. - С. 18-20.

Размещено на .ru