Основні напрями дослідження Першої світової війни у сучасній українській історіографії. Дослідження особливостей австрійської політики стосовно українського питання періоду 1914-1918 рр. Дослідження проблеми біженців у часи Першої світової війни.
Аннотация к работе
ВЕЛИКА ВІЙНА 1914-1918 рр. У СУЧАСНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ ІСТОРІОГРАФІЇ О.П. Реєнт, Б.М. Янишин Розглядаються основні напрями дослідження Першої світової війни у сучасній українській історіографії. Ключові слова: Перша світова війна, історіографія, історія України початку ХХ ст., реґіональна історія Перша світова війна стала своєрідним вододілом у розвитку людства: вона підсумувала «довге» ХІХ ст. і водночас значною мірою визначила основні вектори розвитку світу впродовж наступних десятиліть. Симптоматично, що в річницю її початку знову заговорили про загрозу світового протистояння, у можливість якого ще донедавна ніхто не вірив, а українські землі, як і сто років тому, опинилися в епіцентрі подій... У працях сучасних вітчизняних істориків, котрі займаються проблематикою Великої війни, постає ціла низка питань, які можна умовно звести до кількох дослідницьких напрямів: орієнтаційного, економічного, соціального, політичного, воєнного полону, зовнішньополітичного, історії леґіону УСС та перебігу бойових операцій, біженства і громадських організацій, російської окупації Галичини й Буковини, реґіоналістики, «культури війни» . С.Попик, зокрема, зазначає, що «епоха Штюрґка» була сприятливою як для цього, так і для справи реалізації ідеї коронного краю. Австрійський міністр-президент був чи не єдиним в урядовій еліті габсбурзької монархії, хто дійсно планував після закінчення війни запровадження у Східній Галичині національної автономії. Лише через невдалий перебіг воєнних дій, складну внутрішньо- й зовнішньополітичну ситуацію та під тиском Берліна австрійський уряд змушений був у 1916 р. прийняти німецьку концепцію розв’язання польської проблеми та відмовився від ідеї української автономії. Успішний розвиток українського національного руху в Галичині та Буковині, поширення громадсько-політичних зв’язків із Наддніпрянщиною дедалі виразніше перетворювалися на серйозну загрозу для імперських інтересів Росії. Як ще в 1934 р. влучно зауважував із цього приводу Л.Василевський, «уже сам факт, що на українській етнографічній території влада належала двом державам, мав міжнародне значення і породжував можливість, якщо не потребу, використання української справи у цілях закордонної політики». Це, безперечно, викликане кардинальною зміною умов історичного процесу на початку 1990-х рр. Дослідники, ознайомившись з основними векторами студіювань даної проблематики європейськими істориками, активно сприйняли парадигму соціальної історії та мікроісторії, яка основний наголос робить, власне, на вивченні проблем людини (національних, соціальних, ментальних тощо) у Великій війні, звертаючи значно меншу увагу на макропроцеси, бойові дії, міжнародні відносини. О.Сердюк, розглядаючи біженство на українських землях, що входили до складу Російської імперії, слушно зауважив вплив публікацій у тогочасній пресі про «німецьку кровожерність» на масову свідомість населення.