Ознайомлення з партіями "легального сектору". Характеристика діяльності радикальної партії. Дослідження процесу поширення комуністичного руху на західноукраїнських землях. Аналіз сутності націоналізму - форми природного інстинкту української нації.
Аннотация к работе
Український визвольний рухДля цього вони широко використовували парламент, пресу, віча, підтримували кооперативний рух та національне шкільництво, сприяли розгортанню мережі українських партій та організацій. Наймасовішим та найвпливовішим серед партій "легального сектору" було Українське національно-демократичне обєднання (УНДО). УНДО виступало за незалежність України та конституційну демократію, підтримувало політику "органічного розвитку", яка передбачала захист економічних, політичних і національно-культурних інтересів українців. Під впливом УНДО, як партії західноукраїнської еліти, перебувала значна частина українських фінансових, кооперативних та культурних закладів краю, у т. ч. й найвпливовіша газета "Діло", яка, по суті, стала його неофіційним органом. Головним виразником соціалістичних тенденцій у західноукраїнському суспільстві виступала найстаріша серед українських партій - Радикальна. її безперечною заслугою було поширення впливу на північно-західні українські землі.Якщо середні й заможні верстви західноукраїнського суспільства орієнтувалися на партії та організації "легального сектору", то певна частина найбідніших прошарків населення повязувала свої надії з комуністичним рухом. Його головним виразником виступала утворена в 1919 р. організація, яка з 1923 р. стала називатися Комуністичною партією Західної України (КПЗУ). Вона була автономною частиною Польської компартій діяла в підпіллі, намагаючись поєднати національні інтереси з комуністичними ідеями, поділяла погляди націонал-комуністів у Радянській Україні. її програма декларувала боротьбу проти соціальних та національних утисків, обєднання Західної України з УСРР. Поширення комуністичного руху на західноукраїнських землях у 1920-ті роки зумовлювалося також, з одного боку, розчаруванням українців у політиці західних держав, які мовчки спостерігали за дискримінаційними діями польського уряду щодо національних меншин, а з іншого - успіхами "українізації" в УСРР. Зростало переконання, що на Сході постає Українська держава, про яку століттями мріяли покоління українського народу. її підпорядкованість Москві та реалії комуністичного режиму здавалися на перший погляд несуттєвими.Це пояснювалося відсутністю будь-яких перспектив для українців у Польській державі добитися права на національне самовизначення парламентськими засобами та крахом радянофільських ілюзій, які певний час , панували серед частини західноукраїнського суспільства. Націоналізм був формою природного інстинкту української нації, які будь-якої іншої, до самозбереження та самоповаги. У своїх працях, основними з яких були "Підстави нашої політики" (1921) та "Націоналізм" (1926), Д.Донцов обстоював т. зв. інтегральний націоналізм, згідно а яким кожен націоналіст зобовязаний був інтегрувати (поєднати) всі свої помисли і вчинки зі справою розвитку національно-визвольної революції (інша назва інтегрального націоналізму - чинний націоналізм - тобто такий, що ґрунтується на "чині" (дії))" Д.Донцов, піддав нищівній критиці дотеперішній український національний рух, причини поразки якого вбачав у захопленні провідних українських ідеологів - Драгоманова, Франка, Грушевського - "універсальними" правда ми, ідеалами вселюдського братерства й справедливості, демократією й балачками там, де потрібні були рішучі дії. Щоб добитися цієї мсти, потрібно було, на його думку, виховати з українця людину, яка б горіла фанатичною любовю до своєї нації, яка б у своїй одержимості позбулася моралі "міщанина-буржуа" й визнавала моральним і етичним тільки те, що зміцнює силу нації та забезпечує її зростання. Старе націоналістичне гасло "Україна для українців" поступово витіснялося новим - "українці для України".