Життєпис українського письменника, культуролога-енциклопедиста, публіциста, літературного критика Євгена Маланюка. Доба визвольних змагань. Мотив дороги, що обумовив домінування у віршах деяких специфічних слів. Приклад "ненависного" звертання до України.
Аннотация к работе
Завжди напружено, бо завжди - проти течій, Завжди заслуханий: музика, самота.Що далі майже піввіку: ще більшої напруги - бо течії робилися сильнішими; ще більшого бездоріжжя - бо терени ставали взагалі неходженими; ще більшої самотності - бо ти був максималістом, якого не влаштовувало ні московське залізне ярмо на шиї Вкраїни, ні українське безхребетне хуторянство. Якщо по батьковій лінії у роду були українці і дід усіх неукраїнців вважав “безсумнівними унтерменшами”, то мати виросла у атмосфері “якихось... колоніального типу “дворянських гнізд” з клавесинами, дагеротипами, сентиментальними романами й романсами, балями й гостинами, демонічними гусарами, слідами спогадів про “южних” декабристів і байронічних лермонтівських поручників, засланих на “погибельний Кавказ”. Ні, не проміняв Євген Маланюк цю степову широчінь, цю стареньку, під стріхою, дідівську рідну хату на “паризькі бруки”, “прастарі вулиці Праги”, які для поета були лише “пустелями емігрантських Сахар”: Не треба ні паризьких бруків, Ні Праги вулиць прастарих: Все сняться матернії руки, Стара солома рідних стріх... Всі вони були зближені світоглядово, стильово й тематично, їхня творчість була спрямована найчастіше в минуле України, набирала часто історіософічної наснаги, акцентувала вузлові періоди історії, перегукувалась із сучасністю (“Варязька балада” Є. Любов до України, жодного разу не зрадивши, проніс Маланюк через усе життя, всі довгі роки еміграції нею жив, нею дихав, нею марив: ... Згадав.