Розробка концепції "жіночої" прози в українській літературі 1991-2007 рр. в плані жанрових і наративних моделей, поетикальної специфіки відповідного масиву вітчизняної прози. Лінгвостилістичні, лінгвопоетичні, і мовнокультурні особливості текстів.
Аннотация к работе
Кіровоградський державний університет імені Володимира Винниченка Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наукОфіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор Панченко Володимир Євгенович, Національний університет „Києво-Могилянська академія” професор кафедри літератури та іноземних мов кандидат філологічний наук, доцент Конончук Тетяна Іванівна, Академія адвокатури України, завідувач кафедри української філології та культурології У дисертації досліджується сутність явища “жіночої” прози у всіх її аспектах: із точки зору жанрової специфіки, дискурсивних моделей, лінгвостилістичних і лінгвокультурних особливостей, наративних стратегій. У роботі відзначається надзвичайне жанрове розмаїття творів “жіночої” прози 1990-2000-х рр., яка включає такі жанри, як інтелектуальний, виробничий роман, роман-хроніку, постмодерністський роман-трактат, романи та новели притчевого характеру, новели на основі анекдоту, твори з елементами жанрових трансгресій тощо. “Жіноча” проза виявляє тенденцію до вживання ряду лінгвокультурних концептів. Матеріали дисертації можуть бути використані в межах курсу сучасної української літератури і спецсемінарів з проблем гендерного письма, жанрових форм, поетикальних засобів.“Жіноча” проза як поняття і як явище є неоднозначною категорією літературознавства, оскільки для виділення відповідного масиву художніх текстів переважним чином застосовуються не жанрово-стильові чи ідейно-тематичні виміри, а мотивація за ознаками гендеру автора твору. У той же час “жіноча” проза має й певну специфіку, що, власне, і дозволяє виділяти цей шар літературного потоку в окремий ієрархічний рівень розвитку світової та національної літератури. Уже з цього переліку імен видно, що “жіноча” проза є явищем, що виникало ще в епоху Відродження, найбільш інтенсивно розвивалося в XIX ст., але не має єдиної дискурсивної ознаки, адже в означеному списку бачимо і романтиків, і реалістів, й авангардистів; в переліку жанрів, що використані цими прозаїками, бачимо, новели, соціальні романи, психологічні романи, хроніки і таке ін. Це стосується й української “жіночої” прози, яка дала вітчизняній літературі лише двох беззаперечних класиків - Марка Вовчка та Ольгу Кобилянську, а також цілий ряд імен другого плану - Г. Ці твори відрізняються надзвичайно розгалуженою системою жанрових ознак, де можемо виділити такі жанри, як соціально-психологічний роман, інтелектуальний роман, виробничий роман, химерний роман з рисами міфологізму і фантастики, роман-хроніку, документальний роман, комічний роман, роман-трагіфарс, посмодерністський детектив, готичний та пригодницький роман, саспенс, трилер, роман-мелодрама й “жіночий роман” (любовна історія, „лав сторі”), “бойовик-екшн”, квест, а також цілий ряд малих прозових жанрових форм - повість, оповідання, новела, вірш прозою тощо.Крім постмодернізму та екзистенціалізму як дискурсів, в українській “жіночій” прозі зберігаються і певні стимули репродукування реалістичного, натуралістичного, романтичного, народницького, модерністського дискурсів, що взаємодіють, під впливом загальних тенденцій до змішування впливів, з тими ж названими на початку тези дискурсами, генеруючи певні межові явища, що на рівні генології створює передумови для появи синтетичних жанрів, а на рівні дискурсу - для зяви синкретизму певних моментів ідиостилю. Забужко “Польові дослідження з українського сексу” - твір, що не може бути чітко співвіднесений з якимось одним жанром, тому що авторка свідомо використовує генологічні схеми принципово різних шарів літератури. З огляду на “високі” жанри, можемо відзначити звязки твору з інтелектуальним романом, що використовує традиції екзистенціалізму, постмодернізму, фрейдизму; керуючись певними рисами запозичення жанрових моделей “маскульту”, можемо констатувати, що в “Польових дослідженнях...” маємо відчутні риси “жіночого роману” та “еротичного роману”, які, як жанрові варіації, відрізняються тільки різною інтенсивністю насичення тексту подробицями статевого життя, а відтак мають у собі надто поглиблений інтерес до тілесного. Забужко - письменниця, яка поєднує фемінізм, екзистенціалізм, інтелектуалізм, філософічність, авторка, що володіє доведеним до надзвичайних розмірів умінням посилювати експресію, вигравати смислами, користуватись мотивами й лейтмотивами, задіювати широкий - від проникливого ліризму до дошкульного сарказму - спектр модусів прози, яку можна назвати не просто жіночою, а гіпержіночою. У підрозділі детально аналізується проза Софії Майданської (романи „Землетрус”, „Діти Ніоби”), яка трактується як семантично близька до прози О.