Характеристика суспільно-політичних діячів повоєнної української еміграції: В. Винниченка, І. Лисяка-Рудницького. Ознайомлення з процесом зародження й утвердження сучасної політичної думки й політичної науки в Україні. Аналіз націонал-комуністична течії.
Аннотация к работе
Українська політична думка XX століттяПопри суперечності її розвитку, різні інтерпретації політичними партіями і представниками суспільно-політичної думки, поразку національно-визвольних змагань у революційну добу української історії, вона надавала практичного сенсу становленню політичної думки в Україні та політичної організації України.З 1917 до 1933 року її найповніше репрезентував український націонал-комунізм, який обєднав різні політичні течії і напрями довкола ідеї «комуністичної перебудови суспільства», цілковитого національного визволення України, створення суверенної української держави. Віддані комуністичній утопії і перейнявши притаманний її апологетам спосіб мислення, вони, самі того не усвідомлюючи, зруйнували єдиний фронт боротьби за самостійність України, зіграли на руку більшовицькій верхівці з її централізаторсько-шовіністичною політикою, прирікши себе на загибель, а Україну - на десятиліття підневільного існування в умовах радянсько-більшовицького тоталітаризму. Свідченням цього є публіцистична брошура Сергія Мазлаха та Василя Шахрая «До хвилі (що діється на Вкраїні та з Україною?)», яка в 1918 році започаткувала новий напрям української суспільно-політичної думки. За словами її авторів, революція в Україні має не лише соціальний, а й національний характер, а соціалістичний лад у державі може забезпечити лише цілком незалежна українська радянська республіка. «Українське національне питання, коли не буде вирішене зараз, у революційну добу, коли воно буде передане у спадок історії, як іржа, точитиме соціально-економічний і культурно-політичний розвиток і в Україні, і в сусідніх державах».Міхновським, зумовили розвиток української державотворчої ідеології, відомої під назвою «чинного» націоналізму. Донцова набувають у праці «Націоналізм», у якій він обґрунтовує власний підхід до утвердження нації, вказує на необхідність цілеспрямованого виховання національне наснажених людей, які б визнавали моральним і етичним лише те, що утверджує націю. Позитивними вважає ірраціоналізм, експансію, насильство і фанатизм, проповідує створення «нової людини», яка б горіла любовю до своєї нації, визнавала моральним лиш те, що зміцнює її силу та забезпечує зростання. Таке «провансальство», вважає він, призвело не тільки до приниження всієї нації, до відведення їй плебейського місця серед інших народів, а поступово й «до автономізації поняття нації, до її заперечення, до певного відкидання моменту боротьби...». Інтелектові в ньому протиставляється «воля до життя» і «воля до влади»; знанням і раціоналізму - ірраціоналізм і романтизм; вселюдському розумінню свободи - ідея боротьби, експансії і насильства; скептицизму й відсутності віри - догматизм, винятковість, твердість і фанатична віра в «свою правду»; ліберальному демократизму - інтереси нації будь-якою ціною.Після Другої світової війни в середовищі української еміграції з новою силою прозвучав голос Володимира Винниченка, який мовчав довгі роки, не беручи участі в еміграційних державних інституціях і урядах, вважаючи їх грою амбіцій і плодом невгамованого честолюбства та ілюзій. Після безуспішної поїздки 1920 р. до Москви, де намагався порозумітися з більшовицьким урядом щодо подальшої долі суверенітету України, він опинився під нещадною критикою емігрантських кіл. Перша заповідь полягає в тому, що незалежну Україну слід творити в Україні, а не поза її межами: «Українська держава, була і є. її... створив народ, нація, а не купка бідних емігрантів; народ її захищав і буде захищати всіма силами своїми, фізичними й духовними. Допомоги в боротьбі за національне визволення українського народу, вважав Винниченко, слід шукати не в зовнішніх силах, а в українському народі, йдучи назустріч його соціально-політичним прагненням. «Треба, - продовжує письменник, - чесно, одверто сказати собі й усьому світові, що українська еміграція - тільки невелика частинка нації, що вона претендує не на командування нацією, не на надання їй своїх урядів, «конституції», «законів», а бажає тільки допомогти їй у боротьбі за її визволення, бажає творити тут на чужині кадри, які мають стати в пригоді Батьківщині, коли вона скине ярмо поневолення, а так само бажає творити серед інших народів опінію, сприятливу для української державності».Дисиденти (лат. dissidens, dissidentis - незгідний, від dissidere - не погоджуватися, розходитися) - інакомислячі особи, які виступають проти існуючого державного (політичного) ладу певної країни, протистоять офіційній ідеології та політиці. У післясталінський період дисиденти першими порушили українську проблему, заявили про невирішеність національного питання в СРСР, зокрема в Україні, вступили в нерівну боротьбу за право українського народу на незалежне існування на своїй землі.
План
Зміст
Вступ
1. Націонал-комуністична течія української політичної думки
2. Політичні ідеї української міжвоєнної еміграції: Дмитро Донцов, Вячеслав Липинський
3. Суспільно-політична думка повоєнної української еміграції: Володимир Винниченко, Іван Лисяк-Рудницький
4. Зародження й утвердження сучасної політичної думки й політичної науки в Україні