Перенесення літературної дискусії 1920-х рр. з суто професійної у політичну площину. Проблеми національної ідентичності як наслідок антиколоніального спрямування революції 1917 року. Конфлікт між задекларованими цілями і реальною політикою більшовиків.
Аннотация к работе
Анотація
літературний дискусія революція ідентичність
Українська літературна дискусія 1920-х рр.: від питання професійних стандартів до проблеми національної ідентичності
У фокусі дослідження процес перенесення літературної дискусії 1920-х рр. з суто професійної у політичну площину. Спираючись на постколоніальну методологію, авторка доводить, що постання проблеми національної ідентичності стало закономірним наслідком антиколоніального спрямування революції 1917р. Спроба більшовиків поставити цей процес під контроль провалилась внаслідок конфлікту між задекларованими ними цілями і реальною політикою.
Проголошення радянським керівництвом нової економічної політики знаменувало поворот до мирного будівництва. Знекровлена країна стала на шлях відбудови економіки, а заразом і творення «пролетарської» культури, яка, як підкреслювали радянські пропагандисти, мала гідно репрезентувати першу в світі країну диктатури пролетаріату.
Вихід мистецтва з летаргічного сну, спричиненого політикою «воєнного комунізму» та масовою еміграцією, в Україні мав свою національну специфіку, що ставала все більш очевидною з виходом на арену нового покоління радянських письменників. Для розуміння поступу українських інтелектуальних дискусій 1920-х рр. важливими є ті контексти, що виникли внаслідок встановлення радянської влади.
Суттєвим чинником був брак легітимності радянської влади, яка, попри те що більшовики спромоглися перетягнути на свій бік частину радикальних представників українських соціалістичних партій, все ж таки здобула владу в Україні як іноземний інтервент[1]. Такий підхід відсилає нас до колоніального дискурсу, адже де-факто мова йде про «іноземне панування». Відбулося переформатування імперського дискурсу з концепту «тюрми народів» на «право націй на самовизначення», яке в політичній площині вилилося в культурну автономію для України. Антиколоніальне спрямування таких загальносоюзних процесів як неп та коренізація стали визначальними для українського культурного процесу 1920-х рр.
Неминучість конфронтації партії та інтелігенції була очевидною, адже більшовики прагнули монополії в ідеологічній сфері. Попри встановлення у 1922 р. цензури та посилення контролю за друком, в Україні інтелігенція мала можливість, принаймні до кінця 1920-х років, обходити цю систему. Політика українізації дала багатьом творчим угрупуванням свободу, забезпечивши національно-культурне піднесення у духовній сфері[2]. Саме в цей період, коли тоталітарні тенденції ще не встигли стати домінуючими у середовищі українських літераторів розпочалися дискусії, покликані вирішити низку літературно-мистецьких питань, спрямованих на пошук нових смислів і змісту творчості.
Окрім конфлікту по лінії взаємодії з партією, українська інтелігенція мала низку власних внутрішніх суперечностей, які багато у чому визначали її поступ у нових умовах радянської державності. Мова йде про той інтелектуальний багаж, який становили дискусії початку ХХ ст. Як відзначає М. Шкандрій, напередодні падіння царизму в українському культурному середовищі існувало три сили: 1) амбівалентна «малоросійська», або «гоголівська» свідомість; 2) драгоманівська традиція, що шукала modus vivendi з прогресивною російською ліберальною культурою; 3) культурницький націоналізм представлений Борисом Грінченко і Сергієм Єфремовим, які вимагали повністю відмовитися від звички підпорядковувати розвиток України Росії. Саме остання позиція була найбільш дискусійною: «якщо російська література більше не була інтелектуальним посередником, що мало посісти її місце? Якщо в особі російської прогресивної думки більше не можна знайти наставника, де тоді шукати порадника? На це запитання існувало дві основні відповіді. Традиціоналістський напрям закликав повернутися до рідних коренів і в них шукати натхнення, плекати стиль і мову, зрозумілу кожному селянинові. Але для інтелектуальної еліти, що на зламі століть пристала до модерністських течій, відповідь полягала в європейській літературі й західноєвропейській думці» [3]. Перервана революцією і національно-визвольними змаганнями ця дискусія повернулась до порядку денного українських інтелектуалів і стала визначальним чинником українського суспільного життя 1920-х рр.
Українська художня інтелігенція, і насамперед літератори, які на той час становили авангард культурно-мистецьких сил, вступили у нову добу з багажем старих невирішених питань. Український державницький проект у його радянській формі створював новий контекст для інтелектуальної дискусії. По- перше, створення держави здавалося нарешті вивільнить українську інтелігенцію від необхідності стояти в обороні української мови і культури та виконувати інші, не властиві інтелектуалам, функції.