Місце України в інкорпораційній і федераціоністській доктринах Польщі. Українська незалежнiсть як загроза польської цiлiсностi. Відносини двох держав в період Другої свiтової війни, джерела проукраїнського настрою поляків. Сучасні міжнародні взаємини.
Аннотация к работе
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИУкраїна і Польща вступають у ХХІ ст. з новою якістю двосторонніх відносин. Таким чином, актуальність дослідження зумовлюється низкою взаємоповязаних чинників: необхідністю чіткого окреслення нової якості відносин між Україною та Республікою Польща в контексті європейської та євроатлантичної інтеграції; пізнання механізмів поглиблення українсько-польського стратегічного партнерства та надання йому більшої змістовності і динамізму; важливістю зясування тенденцій та проблем розвитку європейських та євроатлантичних взаємин, визначення місця України в системі сучасних міжнародних відносин.Погляди більшості польських політиків кінця ХІХ - початку ХХ ст. базувалися на переконанні у необхідності відродження польської держави у її історичних кордонах, де українські землі будуть органічною часткою Речі Посполитої. Представники різних політичних кіл лише по-різному бачили шляхи відродження незалежної польської держави, але в територіальному питанні їхні погляди були подібні. Одна з найбільш популярних концепцій була сформульована табором націонал-демократів, так званих ендеків, лідером яких був видатний польський політичний діяч i публіцист Роман Дмовський. Обґрунтовуючи свої погляди, націонал-демократи доводили, що українці за останні століття нічим не виявили себе ні державно-політично, ні культурно, були пасивним, інертним елементом, нездатним до самостійного державно-творчого життя [14]. На думку ендеків інкорпорувати слід було стільки „східних”, у тому числі й українських земель, скільки можна „проковтнути”, скільки можна поступово повністю полонізувати, перетворивши Польщу на мононаціональну державу.Зазначимо, що ще на етапі підготовки до проголошення незалежності політичні сили у Польщі уважно стежили за подіями в Україні i навколо неї i гостро реаґували тоді, коли, на їхню думку, ситуація не відповідала або загрожувала майбутнім польським державним інтересам (згадаємо протести проти пункту Берестейського мирного договору про приєднання Холмщини i Підляшшя до Української Народної Республіки та щодо виокремлення Східної Галичини i Буковини в окремий коронний край). Ще яскравішим прикладом реалізації готових зовнішньополітичних концепцій в українському питанні була спільна польсько-українська війна 1920 р. проти більшовиків. Як відомо, 24 квітня 1920 р. між урядами УНР i Польщі було укладено т.зв. За Польщею залишалися, крім Галичини (Східна Галичина була анексована Польщею після рішення Ради послів 15 березня 1923 р.), Холмщина з Підляшшям та західні частини Волині й Полісся. „Польща для поляків” - так можна коротко визначити національну політику табору народової демократії.У післявоєнний період важливим осередком ревізії польських зовнішньополітичних доктрин i концепцій щодо України була польська еміґрація. Поряд із силами, що стояли на позиціях лондонського еміґрантського уряду в українському питанні, зявилися авторитетні речники українсько-польського діалогу. До них на самперед належать паризький журнал „Культура”, що його видає Єжи Гедройц, та видавництво „Літературний інститут”, де україністика посіла досить поважне місце (згадаймо видану ним знамениту антологію української літератури „Розстріляне відродження” Юрія Лавриненка) [12]. Його ніколи не залишала надія на утворення в майбутньому незалежної, демократичної, дружньої Польщі України, i він вбачав свій обовязок у створенні умов для польсько-українського порозуміння. На початку 80-х років важливу роль у формуванні врівноваженого погляду на проблеми українсько-польських відносин перебирають на себе демократичні i дисидентські угруповання в самій Польщі.З цією метою належало передовсім брати до уваги еволюцію політики держав пострадянського простору, і в першу чергу - України, найбільшого східного сусіди. Прихід до влади в Польщі демократичних сил у 1989 р. і проголошення незалежності України у 1991 р. черговий раз у ХХ ст. у докорінний спосіб змінили ситуацію в українсько-польських відносинах. Здобуття Україною незалежності у 1991 р. парламент РП прокоментував у наступний спосіб: „Сейм Польської Республіки з радістю вітає проголошення незалежності України... Сейм РП висловлює переконання, що незалежна Україна рухатиметься шляхом демократичних змін, які створять умови для добросусідської всебічної міжнародної співпраці між Польщею і Україною”. 2. „Одним із найважливіших завдань польської зовнішньої політики, - зазначав перший посол Республіки Польща в Україні Єжи Козакевич, - є поширення i зміцнення різноманітних двосторонніх інструментів у наших двосторонніх відносинах з Україною, які полегшили б їй шлях до європейських інституцій”.Польські зовнішньополітичні концепції щодо України в ХХ ст. зазнали істотних зміін, еволюціонуючи разом з бурхливою добою. Польсько-українські взаємини, незважаючи на складну історичну спадщину, невідворотно вступають у фазу конструктивного, прагматичного взаємовигідного розвитку. Обєктивні національні інтереси двох держав у стратегічних питаннях збігаються.
План
ПЛАН польща україна міжнародні взаємини
ВСТУП
1. Місце України в інкорпораційній та федераціоністській доктринах Польщі
2. Українська незалежність як загроза цілісності Польщі
3. „Польща для поляків” та проект „Великої України”
4. Польсько-українські відносини в період Другої світової війни
5. „Пролетарський інтернаціоналізм” як засіб етнічної асиміляції