Завершальний етап юридичного існування Радянського Союзу у серпні-грудні 1991 р.: активізація процесу суверенізації у післяпутчовий період та зміна геополітичної ситуації на теренах СРСР. Угода про створення СНД у Біловезькій Пущі, український фактор.
Аннотация к работе
Україна між путчем і Пущею: основні тенденції суспільно-політичного розвитку (серпень-грудень 1991 р.)Помітна активізація розгортання процесу суверенізації у післяпутчовий період суттєво змінила геополітичну ситуацію на теренах СРСР: по-перше, різко зросли відцентрові тенденції; по-друге, практично перед кожною з республік постали питання та проблеми яких раніше не було: кордони, дефіцитні ресурси, статус національних меншин, зовнішньополітичне визнання тощо.; по-третє, Росія абсолютно відверто почала виявляти імперські амбіції, претендувати на право єдиного спадкоємця СРСР і нового центру інтеграції. По-перше, враховуючи, що на даному етапі у процесі формування оновленого Союзу активно брали участь лише дві словянські і шість мусульманських (пять з них тюркомовні) республік, цілком реальною була перспектива зміни зовнішньополітичної вектору з європейського на азіатський; по-друге, збільшення ступеню етнічної та конфесійної неоднорідності майбутнього державного утворення, яке було б одночасно тюрко-словянським та християнсько-мусульманським могло різко знизити ступінь його єдності та міцності, суттєво погіршити функціональні можливості новоствореної державності, посилити з моменту утворення потужні відцентрові тенденції; по-третє, словянські та азіатські народи, що планували увійти до оновленого Союзу мали різну динаміку демографічного зростання, яка в перспективі могла призвести до абсолютного домінування азіатського етносу (за оцінкою З. Бжезинського, “будь-яка нова євразійська єдність, побудована на чисто російській владі, без України, неминуче ставатиме з кожним наступним роком менш європейською і більш азіатською”) [2].; по-четверте, в разі ігнорування Україною консолідаційних процесів з іншими союзними республіками в економічній та політичній сфері Союз мав шанс втратити статус “держави однієї ядерної кнопки”. Намагаючись убезпечити республіку від найменшої загрози втратити незалежність, український парламент прийняв рішення про недоцільність участі України у створенні та діяльності будь-яких міжреспубліканських структур, “які призводять або можуть призвести до включення України як частини в іншу державу”[23]. Фокін, прибувши в Москву, поставив свій підпис під Договором про економічне співтовариство та ствердив “Угоду про принципи торгово-економічних відносин між Україною і РРФСР на 1992 р.” Здійснюючи цей певною мірою вимушений крок, тогочасна правляча українська еліта намагалась відтягнути час до референдуму і саме тому акцентувала увагу на двох важливих юридичних моментах: по-перше, парафування, це лише згода брати участь у договірному процесі, а зобовязання виконувати настане лише тоді, коли сесія Верховної Ради ратифікує Договір про економічне співтовариство; по-друге, цей документ буде виноситися на ратифікацію разом з усіма додатками (більше 25), які потребують надзвичайно тривалого часу для їх узгодження.