Характеристика специфічних особливостей щодо процесу формування громадянського суспільства в Україні в пострадянську епоху. Основні напрямки виходу української держави з постреволюційного синдрому, політичної стагнації та фінансово-економічної кризи.
Аннотация к работе
Увесь цей час тривала жорстка, іноді безжально-жорстока, боротьба за цю владу і за розподіл-володіння надрами, ресурсами, благами, рухомим-нерухомим майном та територіями між трьома-чотирма кланами, зрощеними й спорідненими єдиним процесом формування цього новітнього плутократичного неофеодалізму. Водночас відбувався монотонний псевдополітичний перебіг клонування зацикленої круговою порукою суспільно-політичної та державно-адміністративної верхівки (т.зв. еліти) та відкритими й прихованими війнами на винищення між кланами (із вимушеними тимчасовими, проте недовготривалими, удаваними перемирями) з метою опанування повною владою та подальшим тотальним перерозподілом власності. Тож подібне номінальне трактування держави, усвідомлення її ролі та функцій на рівні мислення феодальної епохи та сприйняття (співставлення) себе та свого й конкуруючого клану з самою державою, власне, й зумовили потребу тих кланів у її поступовій денаціоналізації, збережені неорадянської системи правління із посиленням диктаторських важелів, здійснення політики визиску й отримання швидких прибутків у фінансово-економічній сфері. Нівеляція значення держави, ідеологія денаціоналізації, підмінена пропагандою європейських цінностей мультикультуралізму, антисоціальна спрямованість, космополітизм мислення та намагання примітивізації свідомості громадян і є наслідком світоглядних позицій так званої “еліти”, що сформувалася протягом кінця 1990-х - початку 2000-х років і яка розглядала Україну, територіально обумовлену історико-геополітичними обставинами, як транснаціональну корпорацію, яку за сучасних умов вигідно, але й не вкрай необхідно, зберігати номінально як державу (фактично ж - як квазідержаву).