Визначення особливостей правового регулювання відносин Української Греко-католицької Церкви з органами державної влади Австро-Угорської імперії на заключному етапі перебування західноукраїнських земель в складі цього державного утворення (ХІХ-ХХ ст.).
Аннотация к работе
Церковне право греко-католицької церкви в контексті державно-правового устрою Австро-Угорщини: партнерська співпраця чи конфлікт інтересівНа відміну від Візантії, римські папи уже в ранньому Середньовіччі оголосили себе прямими наступниками Ісуса Христа - на тій нібито підставі, що Христос перед Знесенням вручив керівництво апостольською общиною (а відтак і усіма земними справами) найдовіренішому з апостолів Петру. З погляду не лише істориків права, але й політологів, релігієзнавців, соціологів тощо, було б цікаво відстежити історичні традиції Української ГКЦ, її внутрішню готовність до співпраці з властями; допустимі межі такої співпраці тощо. Науковець стверджує, що у Візантії: “(...) вторгнення імператорів в чисто церковні справи проходить яскравою ниткою через усю візантійську історію (...) Поява деяких єресей в християнській церкві була прямо результатом втручання імператорів в область, яка не підлягала їх віданню (...) доволі різко виступало вторгнення державної влади в справи церкви і у обранні ієрархічних осіб, особливо на видні кафедри; часто ці кафедри займалися кандидатами, за вказівками імператорів, без участі церковної влади” [4, с. Верховенство короля в церковних справах забезпечувалося тим, що церковники внаслідок обов’язкового для усього римо-католицького кліру целібату (обітниці безшлюбності) не мали можливості встановлення і передавання спадкових прав на землі, а також практикою інвеститури (призначення на церковні посади за вказівкою світських властей). Бачинський: “Право вмьсто закона ділиться на право поставлене Боже и людське; людське же дьлить ся на право народовь, горожанське и канонічне” [3, с.