Значення для оновлення європейського мистецтва та літератури міжнаціональних рецепцій антиарістотелізму в пізньому Ренесансі і передромантизмі. Романтизм і новітня філософська думка як джерело структуротворчих концептів традиційної художньої культури.
Аннотация к работе
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТАВТОРЕФЕРАТ дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук Робота виконана у відділі світової літератури і компаративістики Інституту літератури ім. Шевченка НАН України, провідний науковий співробітник відділу світової літератури і компаративістики Мушкудіані Олександр Нестерович, Київський міжнародний університет, завідувач кафедри української та світової культур і літератур кандидат філологічних наук, доцентПо-перше, трансформація природи традиційної - “мімезисоцентричної” - європейської художньої культури на зламі XVIII-го і ХІХ-го ст. в новітню “немімезисоцентричну” поки що не вивчалась із застосуванням найновішого компаративістського категоріального апарату, і, по-друге, результати дослідження саме такого характеру, як і сама його модель, можуть прислужитися до поглибленішого пізнання історії української літератури на своєму національному “зламі епох” - на її переході в нову якість упродовж ХІХ-го - поч. Якщо раніше домінантним принципом художньої творчості у всіх поетиках, починаючи від античності і до епохи Просвітництва, вважався мімезис, то відтепер надається перевага багатоваріантності художніх методів, а сам арістотелівський мімезис, що становив основу попередньої природи мистецтва та літератури, трансформується в мімезис неарістотелівський, тобто такий, який відкритий для поєднання в собі структурних елементів усіх інших можливих художніх течій, шкіл тощо. Звідси випливає й компаративістський характер даної праці: по-перше, її виконано з огляду на взаємодію художньої творчості з іншими гуманітарними науковими дисциплінами, по-друге, в ній простежено “колообіг ідей”, що прислужилися до становлення “новітньої доби” в історії європейського художнього мислення, і, по-третє, зясовано фундаментальну вагу концептів європейської філософії кінця XVIII-го - XIX-го століть у деструкції давнішого “мімезисоцентричного” художнього мислення і вибудові новітнього. Наприкінці дослідження перекинуто місток до сьогоднішніх теоретичних суперечок довкола так званого “реалізмоцентризму” в мистецтві та літературі, який є, по суті, не чим іншим, як поверненням до “мімезисоцентризму”, до уже давно перегорнутої сторінки в історії європейської художньої культури. Автор прагне якомога використовувати різноплановий науковий понятійний апарат (з новітньої і давнішої компаративістики, з новітньої і давнішої філософії та культурології): “топоси” (Курціус), “концепти”, “антиарістотелізм у мистецтві та літературі”, “трансформація ідей у художній культурі” (Пановський), “доцільність без цілі” (Кант), “колообіг ідей в генезі романтизму” (Дж.За мімезисної творчості (незалежно від того, яким обєктам зображення наслідує митець - реальним чи тим, які винятково живуть у його “душі”, уяві, і навіть незалежно від того, що митець може їх у межах допустимого вдосконалювати) обєкт зображення неодмінно панує над митцем, адже він, митець, неодмінно мусить зображувати даний йому у відчуттях прототип. Відтак глибинно прояснюється, чому в новітньому (“коперніканському”, субєктивуючому, отже, й романтичному) світобаченні з усією правомірністю уможливлюються розрив між формою та змістом, концепти самостійності “чистої форми“, “чистої краси“ в мистецтві та літературі, чого, як відомо, категорично не припускали арістотелівська й проарістотелівські естетики. Це тому, що обєкти пізнання (з ними ж й обєкти художнього зображення), існуючи самі по собі, незалежно від субєктивної формотворчої уяви індивіда чи митця, в переломленні новітнього світобачення набувають сенсу реальності тільки тоді, коли оформляються конструюючою уявою індивіда (митця) - коли аутентичні змісти, сутності обєктів оформляються не своїми аутентичними формами, а формами виуявлюваними, самостійно існуючими в уяві індивіда (митця). Мистецтво - це теж природа, однак природа, яка автономна від реальної Природи, і природа воно постільки, поскільки завдяки своїм внутрішнім законам, котрі типологічно (Кант і Гете кажуть, схематично) не відмінні від законів Природи реальної, оскільки спрямовані на уреальнення ідеї відповідного буття. Естетика Іммануїла Канта і ранніх кантіанців (фундаторів європейського романтизму), увиразнюючи відхід у художньому мисленні від класичного мімезису, кладе наголос на доцільності без цілі, на зацікавленості без зацікавлення, зрештою, на тому, що у ХІХ-му ст. розвинулося в загальноєвропейську категорію “мистецтво для мистецтва” (“lart pour lart”), а в ХХ-му ст. у світову категорію “автономії мистецтва та літератури”.