Аналіз змін в національній політиці радянської влади наприкінці 1920-1930-х років. Умови посилення русифікаторських тенденцій в політиці радянського уряду. Прояви штучного характеру політики коренізації з утвердженням тоталітарного режиму в СРСР.
Аннотация к работе
ГУЦАЛО Л. В., кандидат історичних наук, доцент кафедри всесвітньої історіїУтворені спеціальні органи (ЦКНМ при ВУЦВК, бюро, відділи), їх структури на місцях проводили роботу із задоволення культурно-національних і соціальних потреб національних меншин: було відкрито національні школи, налагоджувалося видавництво газет, журналів, книг, розгорнулася цільова підготовка національних кадрів, але діяльність установ культури й освіти грубо адмініструвалася, із шкіл звільняли вчителів, із програм та підручників вилучалися твори класиків етнічних груп, закривалися костели, кірхи, церкви, арештовувалися священнослужителі й діячі національної інтелігенції, набула загальнодержавного характеру пропаганда, спрямована проти національних меншин. У цей період коренізація (як і українізація) стала тим підґрунтям, на якому формувався міф про «націоналізм». Розгорнута у Радянському Союзі антинімецька та антипольська пропагандистські кампанії впливали на становище населення цих національностей і в Україні. У резолюції листопадового 1933 р. пленуму ЦК КП(б)У досить чітко вказано на те, «що для партії національна політика була й лишається знаряддям інтернаціоналізму, що кінцева її мета - встановлення комунізму та злиття всіх національностей1. Доречно було б відзначити, що росіян і насправді уже не вважали за національну меншину, бо в Україні йшов процес зросійщення як українського населення, так і національних меншин.