Визначення чинників та особливостей трансформації різних моделей пізнання в сучасній епістемології. Дослідження ролі людиномірного компоненту у епістемології на прикладі трансформації неопозитивізму. Аналіз взаємин факту та смислу в процесі пізнання.
Аннотация к работе
Трансформація епістемологічних концепцій у філософії ХХ ст.: тенденції та проблемиУ дослідженні природи пізнання усе виразніше виявляються людиномірні та ціннісні чинники, завдяки чому воно стає формою «ціннісного привласнення» світу, у сучасній епістемології обєктоформуюче начало все більше повязується з антропологічним аспектом. На сучасному етапі розвитку епістемології визнається, що вона розвязує не лише теоретичну, але і вдосконалюючу задачі - тобто з одного боку, вона має встановити надійність та здатність надавати гарантованості та інваріантності пізнавальним процесам, з іншого - постачає інформацію для прийняття оптимальних рішень при досягненні різних людських цілей, розвязанні проблем. Усвідомлення необхідності паралельно розвязувати згадані теоретичну та вдосконалюючу задачі зумовлює актуальність проблеми раціональної рефлексії людиномірного характеру нашого пізнання та обґрунтування релятивістських традицій в епістемології. Пошук найбільш ефективних шляхів розуміння суттєвих особливостей процесу пізнання вимагає конструктивного діалогу між різними концепціями разом із усвідомленням суперечливого контексту, у якому здійснюється процес пізнання. Робота виконувалася в рамках науково-дослідної теми кафедри філософії Харківського державного технічного університету радіоелектроніки «Дослідження парадигми постмодерну в філософії науки і філософії культури», яка здійснювалася за республіканською програмою №64 «Класика, модерн, постмодерн у філософії, науці і культурі: проблеми духовності на зламі тисячоліття» (державна реєстрація №0197U012137).Розділ 1. дисертації «Особливості та проблеми класичних концепцій пізнання» присвячено аналізу чинників, які обумовлюють сферу застосування конкретних епістемологічних концепцій, які можна умовно розділити на чотири узагальнені групи: рефлективні, конструктивістські, інтерпретативістські, прагматистські. Традиційно епістемологічні концепції будувалися на чіткому розмежуванні двох рівнів пізнання: безпосереднього (до якого можна віднести практичне пізнання) та опосередкованого (теоретичного), яких досить для опису взаємин пізнання в ідеалізованій замкненій системі субєкт - обєкт (отже, дворівнева схема побудована з огляду на характеристики пізнання, які через замкненість субєкт - обєктної системи можна назвати «внутрішніми»). Той же самий фрагмент реальності у пізнанні може бути представлений неоднозначно: як з огляду на різні властивості, так і з описом тих же самих властивостей, але різними теоріями - в результаті процесу пізнання утворюється одна з множини моделей, один з множини референтів фрагмента реальності. Отже, з такого поділу витікає можливість покласти в основу класифікації дві групи чинників пізнання. Ці риси становлять собою: а) відхід від фундаменталізму та зростання релятивістських принципів при побудові концепцій пізнання; б) зростання ролі прагматизму в епістемології; в) трансформацію поняття раціональності через набуття нею ціннісних, соціокультурних та психологічних вимірів; провідною тенденцією розвитку цих епістемологічних концепцій стає г) їх взаємодоповнюваність, виникнення нових концепцій на стику вже існуючих.