Трактати Григорія Сковороди: образи, зміст та композиція - Курсовая работа

Зміст Вступ Розділ 1. Історико-літературний аспект творчості Григорія Сковороди 1.1 Григорій Сковорода у вітчизняній та зарубіжній медієвістиці 1.2 Особливості риторики Сковороди Розділ 2. Особливості побутування античної міфології в творах Григорія Сковороди 2.1 Образ Тантала в інтерпретації Григорія Сковороди 2.2 Образ Нарциса. Григорій Савич Сковорода (1722-1794) є однією із найяскравіших і водночас найзагадковіших постатей української культури в часи її переходу від давніх мисленнєвих і художніх моделей до нових тем і форм. Поціновуючи значення Григорія Сковороди для української культурної традиції, дослідники нерідко вдаються до окреслень на кшталт велетенська постать (М. Плевако), великий син своєї землі (М. Сумцов), найцікавіша постать історії українського духу (Д. Чижевський) тощо. Ґеник-Берсзовська), викликаючи чимало суперечок: досить пригадати бодай ґрунтовні сковородинознавчі розвідки Д. Багалія, М. Сумцова, О. Єфименко, Ф. Зелсногорського, Ф. Кудринського, А. Лебедєва, П. Житецького, а також класичні студії В. Ерна (1912), Д. Багалія (1926), Д. Олянчина (1928), Д. Чижевського (1929, 1934) та ін. Помітне зростання інтересу до особи й творчості Сковороди в самій Україні та поза її межами свідчить про значущість цієї непересічної постаті в історії української культури взагалі та письменства зокрема. сковорода тантал нарцис трактат На сьогодні в Україні та за її кордоном існує чимала кількість сковородинознавчих праць, однак історіографічні питання Сковородіани на значну міру залишаються незясованими. Поява студій, які б розглядали розпиток сковородинознавчої науки XX ст., дасть змогу відтворити картину досліджень над Сковородою, висвітлити їхні чільні напрямки й віднайти білі плями. Типи художньої культури античності складались історично, послідовно змінювали, але не скасовували один одного, породжувалися соціальними потребами й уявленнями тих людей, які цього вимагали, створюючи їх для себе і свого часу. А Г. З’являється низка перекладних книжок, де йдеться про самопізнання: „Про схиблення й істину” Сен-Мартема, „Пізнання себе” Масона, „Наука щасливим бути”, „Людина вдоволена, яка навчає добре жити”, „Щирі свідоцтва випробування й пізнання самого себе, вчинені якимсь лікарем, котрий старається про царство Боже” абощо. Метою наукової роботи є відстежити еволюцію античних образів і сюжетів. · охарактеризувати ставлення письменника до античної культури; · висвітлити шляхи сприйняття та засвоєння античних тем, мотивів, образів у творах українського письменника XVIII ст. Також у процесі роботи ми спиралися на праці Д. Чижевського, Л. Ушкалова, І. Франка, М. Зерова. Приміром, від Ґалятовського о наш поет і філософ успадкував любов до біблійних текстів, а також запозичив деякі концепти й порівняння. Як бачимо, проблема вивчення літературної творчості українського мисленника XVIII ст. бере свій початок у сковородинознавчих студіях XIX ст. Під буремну пору воєн та революцій, коли, за словами Гната Хоткевича, часом складалося враження, ніби „не зосталося вже нічого святого - ні Бога, ні любові, ні честі, ні науки”, про незникомість „істинного чоловіка” в українській людині свідчила її „душевна потреба згадати Сковороду”. (Український філософ). Короткий його життєпис і вибрані місця з творів та листів” Гната Хоткевича (1920), „Г.С. Сковорода. Цю тезу висунув Д. Чижевський ще наприкінці 1920-х років (уперше, здається, у статті „Сковорода - український філософ”, і дотримувався впродовж усіх п’яти десятиліть своєї наукової діяльності: адже саме вона, вона складає ідейне підложжя й останньої праці Чижевського про Сковороду - мюнхенської книги „Сковорода: поет, мислитель, містик” (1974) [98; 72]. Рюпп) діалогові - Наркіссу, тоді як В. Ерн, Ф. Зеленогорський, І. Мірчук, П. Попов, Ю. Лощиць найбільш довершеними щодо форми і змісту вважали діалоги про душевний спокій, зосібна Разговор пяти путников о истинном щастіи в жизни та Алфавит, или букварь мира. За жанровими ознаками ті твори подібні до сократичних діалогів Платона, до кінічної діатриби, середньовічного катехізису, християнської літургії, античного солілоквіума, Меніппової сатири, давніх преній тощо. У передмові він констатує, що цей міф належить до кола містерій Деметри, в яких ідеться про розкол земної суті, наступне упокорення, піднесення дійсного світу і розчинення в її справжньому ґрунті, тобто в божественному. Наприкінці згадує він філософа епохи Відродження Марсіліо Фічіно (1433-1499), який, у числі послідовників Платона і неоплатонізму, поновив і розвинув це пояснення далі: „Душа шукає саму себе.