Свобода пересування у рішеннях Європейського Суду з Прав Людини - Курсовая работа

Право вільно пересуватися та вільно вибирати місце проживання в практиці Європейського суду з прав людини.

ЗМІСТ

Вступ

ВСТУП

Права і свободи людини й громадянина набувають в сучасному світі все більшого значення, оскільки рівень їх дотримання, захист і гарантії забезпечення є показником розвитку правової і демократичної держави. Серед загальновизнаних прав і свобод людини особливе місце посідає право на свободу пересування і вибір місця проживання, право вільно залишати територію й повертатися на неї як основоположне природне й невідчужуване право. У наш час ніщо неповинно перешкоджати людині вільно пересуватися по країні і навіть по планеті й перебувати там, де є найсприятливіші умови для розвитку її особистості.

Свобода пересування та вибір місця проживання на території будь-якої держави, в якому людина перебуває на законних підставах, являє собою одне з найважливіших особистих прав, яке прямо або побічно гарантується в ряді документів Ради Європи і підтверджується у рішеннях Європейського Суду з прав людини.

Право на свободу пересування встановлено пунктами 1 і 2 статті 2 Протоколу № 4 до Конвенції. Воно націлене на забезпечення будь-якій особі права на свободу пересування в межах території та право залишати цю територію, яка передбачає право поїхати в будь-яку країну на вибір цієї особи. Воно, однак, не робить якого-небудь впливу на можливість допуску особи до країни призначення. Коротко кажучи, це право громадянина країни чи законно проживаючого на території цієї країни іноземця пересуватися по її території і залишати цю країну. Однак це право не є абсолютним і може бути обмежене при певних умовах.

Основний закон нашої держави - Конституція України, у своїй статті №3 декларує положення про те, що "Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обовязком держави". Дане положення - одна з фундаментальних основ конституційного ладу України.

Зміст статті №3 Конституції України означає пріоритет прав і свобод людини в діяльності всіх органів держави, їх орієнтацію на ці права і свободи. Бо права людини по-перше, виражають її волю, а по-друге, вони покликані служити обмежувачем всевладдя держави, перешкоджати сваволі державних органів і посадових осіб, необґрунтованого вторгнення держави у сферу особистої свободи людини.

Правове становище (статус) людини і громадянина в повному обсязі характеризується сукупністю прав, свобод і обовязків, якими він наділяється як субєкт правовідносин, що виникають у процесі реалізації норм всіх галузей права. Право на вибір місця проживання становить частину свободи самовизначення особистості.

Таким чином, особисті права і свободи людини і громадянина входять до складу основних прав і свобод. Вони є основоположними для кожної людини і кожен володіє ними від народження, і тому вони сприймаються вже як природні права. У звязку з цим в даний час істотно зростає потреба дослідження природи і правового механізму забезпечення права на свободу пересування людини і громадянина в рішеннях Європейського суду з прав людини, а також допустимих меж обмеження даного права. При цьому важливо враховувати, що в умовах ринкової економіки, яка передбачає вільне переміщення товарів, послуг і фінансових коштів, свободу економічної діяльності, суттєво підвищується значення економічної і соціальної мобільності населення. А це неминуче повязане з необхідністю посилення позитивних державних гарантій реалізації права на свободу пересування в Європейських країнах. Зазначені гарантії зумовлюють у свою чергу виникнення нових можливостей для інтенсивного розвитку економіки, підвищення ефективності регіональних і муніципальних інститутів, соціального захисту громадян.

Метою даного дослідження є розкриття теоретичних аспектів права на свободу пересування як одного з основоположних прав людини.

Обєктом дослідження є поняття «свобода», «свобода пересування», «рішення Європейського суду з прав людини», «свобода пересування у рішеннях Європейського суду з прав людини».

Завданням даної наукової розвідки є: зясування змісту поняття «свобода пересування» та аналіз наукових підходів до розуміння даної категорії; визначення змісту рішень Європейського суду з прав людини, в яких мало місце порушення чи обмеження свободи пересування; безпосередній аналіз положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, покликаних регулювати право на свободу пересування.

Тема даної роботи є актуальною, оскільки саме право на свободу пересування є одним із основоположних прав людини, яке закріплено як в національному законодавстві, так і в міжнародних правових договорах; це зумовлено процесами усвідомлення людини як найвищої соціальної цінності, закріплення випливаючих з такого розуміння прав, формуванням механізму правових гарантій їх реалізації. Також серед особистих немайнових прав, що забезпечують соціальне буття фізичної особи право на свободу пересування займає своє чільне місце.

1. Право вільно пересуватися та вільно вибирати місце проживання в практиці Європейського суду з прав людини пересування перебування проживання обмеження

Право на свободу пересування - це юридичне поняття. Як сукупність правових норм, воно виражає можливість особистості вільно пересуватися в потрібному напрямку у встановлених законом рамках. Свобода пересування по території можлива тільки в певних межах, встановлених законом. Оскільки індивід існує в ситуації конфліктів, інтересів що стикаються, ускладнюють чи створюють умови неможливості здійснення пересування в повній мірі, то виникає потреба в гарантіях і допомозі в реалізації або відновленні розглянутого права. Такою гарантією виступає закон, що передбачає для всіх однакові правила поведінки. Тим самим досягається рівність людей у ??сфері права на свободу пересування, їх рівноправність. Отримуючи закріплення в правових нормах, свобода пересування стає гарантованою відповідними механізмами забезпечення та процедурами захисту. Держава, регулюючи відносини між громадянами та їх обєднаннями, гарантує свободу пересування, встановлюючи певні правила поведінки для них, тобто субєктивне право.

Існує дві точки зору щодо розуміння свободи пересування. Перша з них розглядає можливість пересуватися і можливість вибирати місце проживання та місця перебування в тій інтерпретації, в якій вони передбачаються законодавчо. Друга трактує правомочності що розглядаються, як окремі два види права. Відповідно до першого підходу, право на свободу пересування неодмінно має бути у звязці з правом вибору місця проживання та місця перебування. Зокрема, Н.С. Лімонова, аналізуючи право на свободу пересування, вважає, що дана правомочність передбачає свободу вибору місця перебування, визначаючи таким будь-яке місце знаходження громадянина [1].

Інша позиція відносно розглянутого питання у А.Л. Кононова, який стверджує, що право на свободу пересування, хоча і має самостійне значення, проте тісно повязане у своєму правовому регулюванні з правом на свободу вибору місця проживання та місця перебування [2]. Схожим чином сформульована точка зору Г.А. Гаджиєва, який визначає, що «свобода пересування і вільного вибору місця проживання - це акти вільного самовизначення людини, вони є умовою духовного і професійного розвитку особистості. Але кожному приватному праву обєктивно протистоїть деякий публічний інтерес», відзначаючи при цьому, що законодавчо закріплене право на свободу пересування та вільний вибір місця перебування і проживання включає в себе дві різні свободи: свободу пересування і свободу вибору місця проживання.

Отже, право людини на свободу пересування та вільний вибір місця проживання є закріплене у низці міжнародно-правових актів, таких як Загальна декларація прав людини, Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, а також це право є закріплене в Основному Законі нашої держави - Конституції України.

Так, ст. 13 Загальної декларації прав людини проголошує, що кожна людина має право вільно пересуватися й обирати собі місце проживання у межах кожної держави. Відповідно до ч. 1 ст. 2 Протоколу № 4 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який гарантує деякі права і свободи, не передбачені в Конвенції та у Першому протоколі до неї кожен, хто законно перебуває на території будь-якої держави, має право вільно пересуватися і вільно вибирати місце проживання в межах цієї території. Частина 1 ст. 12 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права гарантує кожному, хто законно перебуває на території будь-якої держави, належить, у межах цієї території, право на вільне пересування і свободу вибору місця проживання. Згідно зі ст. 33 Основного Закону України, кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування.

Дана свобода є одним з компонентів свободи пересування, яка передбачена в статті 2 Протоколу № 4 до Конвенції про захист прав людини та основних свобод від 16 вересня 1963 (ETS № 46) і включає в себе також право залишати будь-яку країну, включаючи власну, і право громадянина безперешкодно повертатися у власну країну.

Відповідно до Протоколу № 4 до Конвенції кожен, хто на законних підставах перебуває на території будь-якої держави, має право на свободу пересування і свободу вибору місця проживання в межах цієї території (пункт 1 статті 2). Існує певна специфіка у відношенні трактування поняття "територія держави" стосовно положень цієї статті. Дипломатичні представництва за кордоном, відповідно до стандартів Ради Європи, не розглядаються як території держави в розумінні статті 2. До такого висновку прийшла Європейська Комісія з прав людини при розгляді скарги, в якій заявник оскаржував відмову у вїзді в Данію, коли він і група інших громадян НДР намагалися отримати притулок на території посольства цієї країни. Комісія визнала, що в даному випадку територія посольства не визнається територією держави, хоча останнє прямо або побічно відповідально за дії своїх дипломатичних служб, і, отже, тут незастосовні положення статті 2 Протоколу № 4 до Конвенції, оскільки заявники не знаходились на території Данії [8].

Свобода пересування і вибору місця проживання на території держави поширюється на громадян, іноземців та осіб без громадянства. Разом з тим дана стаття не гарантує особі права на вїзд, проживання або перебування на території тієї держави, громадянином якої вона не є. У коментарях до Конвенції зазначається, що невтручання в імміграційну політику органів державної влади конкретної країни виражається в словах: кожен, хто "на законних підставах перебуває на території будь-якої держави". Виходячи з того, що у статті 3 цього Протоколу передбачено зобовязання держав гарантувати вїзд власних громадян і заборона їх висилки, перебування громадянина на території власної країни завжди носить законний характер.

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, держава має право встановлювати правила, що визначають критерії законності перебування іноземців на території країни. У разі порушення встановлених правил можлива втрата статусу законного перебування, що може спричинити за собою і втрату свободи пересування. До такого висновку Європейська Комісія прийшла при розгляді скарги Параманафан проти Федеративної Республіки Німеччини, згідно з якою особі, яка добивається притулку, було наказано проживати в конкретному районі і не залишати його без дозволу поліції в період визначення статусу, проте дану особу двічі затримували за межами цього району і притягували до адміністративної відповідальності. Комісія погодилася з позицією німецьких властей про відсутність порушення статті 2 Протоколу № 4 до Конвенції і визнала, що перебування іноземця може вважатися законним тільки до тих пір, поки дотримуються умови вїзду і перебування, встановлені державою [9].

Проблематика, повязана зі свободою пересування, закріплюється в ряді інших конвенцій Ради Європи. Відповідно до Європейської конвенції про встановлення загальних правил поводження з громадянами однієї держави-учасника на території інших держав-учасниць від 13 грудня 1955 (ETS № 19) [4, С. 242-254], кожна договірна сторона надає громадянам інших держав-учасниць Конвенції можливість вїзду для тимчасових поїздок і вільного пересування по своїй території, за винятком тих випадків, коли це суперечить інтересам забезпечення громадського порядку, державної безпеки, здоровя населення та моральності (стаття 1). Кожна договірна сторона в тому обсязі, в якому дозволяють економічні та соціальні умови, сприяє тривалому або постійному проживанню на своїй території громадян інших сторін (стаття 2).

Також неможливо не згадати про гарантії реалізації права кожного на свободу пересування, вибір місця перебування і проживання, умовах і засобах реалізації цього права.

За сферою дії розрізняють міжнародно-правові (планетарні) гарантії, гарантії в рамках регіональних міжнародних співтовариств, внутрішньодержавні та автономні гарантії права людини на свободу пересування, вибір місця перебування і проживання.

Міжнародно-правові гарантії закріплюються у Загальній декларації прав людини від 10 грудня 1948 р., в Міжнародному пакті ООН «Про громадянські та політичні права» 1966 р. та інших документах. Їх здійсненням займаються ООН, її органи, а також організації, що діють під її егідою, через різного роду міжнародні програми і проекти: Рада Безпеки, комітети Генеральної асамблеї, Міжнародного Суду ООН та спеціалізованих установ, зокрема Комітету з прав людини.

Гарантії регіональних міжнародних співтовариств (Рада Європи, Співдружність Незалежних Держав та ін.) здійснюються також через різні установи на основі відповідних нормативно-правових актів. Так, держави - члени Ради Європи керуються у своїй діяльності Європейською конвенцією про захист прав людини та основних свобод і додатковими протоколами до неї, зокрема Протоколом № 4 від 4 листопада 1950 року. Контроль за їх реалізацією здійснює Європейський суд з прав людини. Країни-члени Співдружності Незалежних Держав прийняли ряд документів, які сприяють здійсненню на їх територіях особистих і майнових прав та свобод громадян усіх держав - членів СНД. Зокрема, це Конвенція Співдружності Незалежних Держав про права та основні свободи людини 1995 року [3].

Внутрішньодержавні гарантії закріплюються в конституціях та інших законодавчих актах держав, забезпечуються відповідними матеріальними і організаційними засобами.

Під автономними розуміються гарантії, які отримали відображення в законодавстві складових частин федеративних держав (республік, областей, штатів, земель, провінцій).

В системі гарантій досліджуваного права слід виділити дві групи. Перша - це умови реалізації права на свободу пересування, вибір місця перебування і проживання, а друга - кошти, за допомогою яких забезпечується реалізація даного права, якими є способи, прийоми та методи охорони і забезпечення права на свободу пересування, вибір місця перебування і проживання.

2. Право вільно залишати будь-яку країну в практиці Європейського суду з прав людини

Свобода пересування і право на вільний вибір місця проживання, вперше було передбачене статтями 13 і 14 Загальної декларації прав людини, згідно з якими кожна людина має право на свободу пересування і обрання собі місця проживання в межах кордонів кожної держави, право залишати будь-яку країну, включаючи також її власну, і повертатися до своєї країни, право шукати притулок від переслідувань (за винятком таких, які викликані вчиненням неполітичного злочину або діяннями, що суперечать цілям і принципам ООН) в інших країнах і користуватися цим притулком. Відповідно до ст. З Протоколу № 4 до Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини, жодна людина не може бути позбавлена права вїзду на територію держави, громадянином якої вона є.

Що стосується існуючих обмежень свободи пересування і права на вільний вибір місця перебування, то, відповідно до Протоколу № 4 до Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини, здійснення права на вільне пересування, свободу місця проживання в межах території будь-якої держави і право залишати будь-яку країну, включаючи свою власну, не підлягає жодним обмеженням, за винятком тих, які запроваджуються згідно із законом і є необхідними в демократичному суспільстві, а саме: в інтересах національної або громадської безпеки; з метою підтримання громадського порядку або запобігання злочинів; для захисту здоровя чи моралі; з метою захисту прав і свобод інших людей.

Протокол № 4 до Конвенції про захист прав людини та основних свобод від 16 вересня 1963 (ETS № 46) гарантує право кожного вільно залишати будь-яку країну, включаючи свою власну (пункт 2 статті 2).

Дане право поширюється як на громадян, так і на іноземців та осіб без громадянства. На думку Європейської Комісії з прав людини, воно включає в себе і право виїзду в будь-яку країну, на територію якої особі може бути дозволений вїзд за її вибором [10].

Допустимі обмеження права виїзду з країни перераховані в пункті 3 статті 2 Протоколу № 4: вони мають бути передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах державної безпеки або громадського спокою, для підтримки громадського порядку, запобігання злочинам, охорони здоровя і моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Як зазначається в коментарях до Конвенції, сфера застосування даного права не дуже широка, оскільки практично всі можливі обставини, на підставі яких влада може відмовити особі в праві виїзду, підпадають під підстави, перелічені в пункті 3 статті 2 Протоколу № 4 до Конвенції [6, С.669]. Інтереси "підтримки громадського порядку" обмежують можливість виїзду з країни осіб, які утримуються під вартою відповідно до статті 5 Конвенції (право на свободу та особисту недоторканність). Вилучення паспорта у іноземця, щодо якого ведеться кримінальне розслідування, також визнано законним обмеженням права на виїзд, оскільки дана міра спрямована на запобігання злочинам та підтримання громадського порядку [11].

Слід зазначити, що право на виїзд не може бути обмежене виходячи з публічного інтересу відповідно до пункту 4 статті 2 Протоколу № 4 до Конвенції. Як наголошується в коментарях, це обмеження стосується і введення заборони на еміграцію з економічних підстав для запобігання так званого "витоку мізків" [5, C.671].

У ряді конвенцій Ради Європи містяться положення, що полегшують пересування між державами та режим вїзду на територію договірних сторін.

Відповідно до Європейської конвенції про встановлення загальних правил поводження з громадянами однієї держави-учасника на території інших держав-учасниць від 13 грудня 1955 (ETS № 19) [4, С. 242-254], кожна договірна сторона сприяє вїзду на свою територію громадян інших держав-учасниць Конвенції для тимчасового перебування і дозволяє їм вільно пересуватися по своїй території (стаття 1). В згідно з Європейською угодою про режим пересування осіб між державами-членами Ради Європи від 13 грудня 1957 (ETS № 25) громадяни договірної сторони незалежно від місця їх проживання можуть вїжджати на територію іншої сторони через будь-який кордон на підставі діючих паспортів або посвідчень особи, якщо термін їх перебування на території даної держави не перевищує три місяці (пункт 1 та 2 статті 1).

В рамках Європейської угоди про подорожі молоді за колективними паспортами між державами-членами Ради Європи від 16 грудня 1961 (ETS № 37) договірні сторони беруть зобовязання допускати на свою територію групи молоді з інших держав-учасниць угоди за колективними проїзними документами на строк, що не перевищує три місяці (статті 1 і 8). Всі члени групи повинні бути громадянами країни, що видала проїзні документи, у віці до 21 року (статті 2 і 3). До складу групи можуть входити від 5 до 50 осіб, включаючи керівника (стаття 5). Члени групи, які подорожують за колективним паспортом, не повинні предявляти власні посвідчення особи (пункт 1 статті 12).

Держави-учасниці переглянутої Європейської соціальної хартії від 3 травня 1996 (ETS № 163) визнають право своїх громадян виїжджати з країни для того, щоб зайнятися прибутковою діяльністю на території іншої сторони (пункт 4 статті 18). Особливий режим передбачається для трудящих-мігрантів. Відповідно до статті 19 Хартії, сторони надають захист і допомогу мігрантам та їхнім сімям, зокрема вживають заходів для полегшення вїзду, проїзду та прийому даних осіб, забезпечення необхідних санітарних та медичних послуг, хороших гігієнічних умов під час проїзду (пункт 2).

Європейська конвенція про правове становище трудящих-мігрантів від 24 листопада 1977 (ETS № 93) [4, С.265-284] передбачає право мігрантів безперешкодно залишати свою країну і бути допущеними в країну свого працевлаштування після отримання всіх необхідних дозволів (пункт 1 статті 4). Ці права можуть бути обмежені відповідно до закону в інтересах охорони державної безпеки, громадського порядку, здоровя чи моральності населення (пункт 2 статті 4). Документи, необхідні трудящому для еміграції та імміграції, видаються в найкоротші терміни безкоштовно або після сплати суми, що не перевищує адміністративні витрати (пункт 3 статті 4). У разі офіційного колективного набору на роботу трудящі-мігранти не оплачують вартість переїзду до приймаючої держави (пункт 1 статті 7). Договірні сторони беруть на себе зобовязання видавати вид на проживання тим трудящим-мігрантам, яким дозволено займатися оплачуваною трудовою діяльністю на території даної держави, та членам їх сімей (пункт 1 і 3 статті 9). Вид на проживання видається на період дії дозволу на роботу (пункт 2 статті 9). Якщо трудящий більше не працює у звязку з тимчасовою непрацездатністю внаслідок захворювання або нещасного випадку або у звязку з вимушеною безробіттям, йому дозволяється залишатися на території держави не менше пяти місяців (пункт 4 статті 9).

Крім того, при вїзді на територію даної держави трудящі-мігранти та їхні родини звільняються від сплати імпортних мит на приватне та рухоме майно, особисті інструменти та переносне обладнання, необхідне для виконання роботи (пункт 3 статті 7).

Згідно з Протоколом № 4 до Конвенції про захист прав людини та основних свобод від 16 вересня 1963 (ETS № 46), жодна особа не може бути позбавлена права вїжджати на територію держави, громадянином якої вона є (пункт 2 статті 3). Формулювання статті ясно вказує, що її мета - захист права громадянина повернутися і бути допущеним на територію власної країни. У коментарях до Конвенції зазначається, що держава не може позбавити особу громадянства, щоб мати можливість відмовити в праві доступу на свою територію [8]. Разом з тим залишається відкритим питання, чи можуть положення статті трактуватися більш широко і поширюватися на тих осіб, які не є громадянами, але встановили тісні звязки з цією країною, якщо ці особи з тих чи інших причин не мають громадянства або не можуть повернутися в країну свого громадянства.

Дана проблематика не виносилась на розгляд Європейської Комісії та Європейського суду з прав людини. Судді лише одного разу розглядали право громадянина повернутися у власну країну в контексті обмеження права на виїзд у звязку з вилученням паспорта за кордоном в якості запобіжного заходу у кримінальній справі [5, C.671].

Слід зазначити, що в інших конвенціях Ради Європи передбачаються певні зобовязання держав-учасниць та відносно іноземців, що проживають на території країни.

Згідно Європейської угоди про скасування віз для біженців від 20 квітня 1959 (ETS №31) [4, С.121-123], дані особи, що проживають на законних підставах на території однієї з договірних сторін, звільняються на умовах взаємності від необхідності отримання віз для вїзду на територію або виїзду з території іншої сторони, якщо вони володіють дійсними проїзними документами, виданими владою держави проживання, і термін їх перебування на території іншої договірної сторони не перевищує три місяці (стаття 1). При цьому біженці, які прибули на територію іншої договірної сторони відповідно до угоди, мають бути безперешкодно допущені на територію країни, влада якої видала їм проїзні документи (стаття 5).

3. Підстави обмеження свободи пересування в практиці Європейського суду з прав людини

Обмеження свободи пересування і вибору місця проживання всередині країни передбачаються в пунктах 3 і 4 статті 2 Протоколу № 4. Відповідно до тлумачення Європейського суду з прав людини, на них поширюються ті ж стандарти, що і відносно обмежень, закріплених у статтях 8 - 11 Конвенції про захист прав людини та основних свобод від 4 листопада 1950 року (СЕД № 5).

Насамперед обмеження мають бути пропорційними, тобто вони повинні відповідати переслідуваній в законі цілі, бути обгрунтованими і необхідними в демократичному суспільстві. Принцип пропорційності, що є невідємним інструментом досягнення балансу між інтересами суспільства і вимогою захисту індивідуальних прав, часто застосовується Європейським судом (далі - Судом) та Комісією з прав людини для перевірки законності оспорюваних обмежень. Так, Європейська Комісія в справі Чанчіміно проти Італії прийшла до висновку, що припис щодо проживання в невеликому містечку під контролем поліції, чинний стосовно особи, підозрюваного у приналежності до мафії, відповідає пункту 3 статті 2 Протоколу № 4. Обмеження є пропорційними з урахуванням тієї небезпеки, яку представляє організована злочинність для громадського порядку, і важливості запобігання порушень [12].

Допустимі обмеження не можуть виходити за рамки цілей, передбачених у пункті 3 статті 2 Протоколу № 4, тобто вони можуть здійснюватися тільки в інтересах державної безпеки або громадського спокою, для підтримки громадського порядку, запобігання злочинам, охорони здоровя чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Так, Суд визнав, що припис щодо регулярного відмічання в поліції особи, стосовно якої порушено кримінальну справу, відповідає зазначеній у статті меті, хоча і обмежує право на свободу пересування [11]. Згідно з пунктом 4 статті 2 Протоколу № 4, введення обмежень в певних районах також повинно бути обгрунтовано публічним інтересом в демократичному суспільстві і здійснюватися відповідно до закону. Матеріали пояснювальної доповіді до Протоколу [7] показують, що дане обмеження планувалося вводити в таких ситуаціях, коли неможливо абсолютно чітко встановити, чи порушені інтереси громадського порядку. У коментарях до Конвенції підкреслюється, що більшість членів Комітету експертів було проти того, щоб інтереси "економічного добробуту" передбачалися в якості підстав для обмежень, проте обране формулювання - "публічний інтерес в демократичному суспільстві" - є настільки широким, що не виключає введення обмежень в інтересах економічного благоустрою [5, С.670].

У Протоколі № 4 визначається спосіб регламентації обмежень: вони повинні бути "передбачені законом" (пункт 3 статті 2) або "введені відповідно до закону" (пункт 4 статті 2). Суд прийшов до висновку, що обидва положення, незважаючи на їх удавану відмінність, повинні розглядатися однаково. Як мінімум, держава повинна вказати на конкретний правовий акт або норму, відповідно до яких введені вказані обмеження. Це може бути закон, підзаконний акт, норма прецедентного або загального права. Дане положення має бути прийняте і вступити в дію в установленому порядку, а передбачене у ньому обмеження неповинно бути довільним, тобто воно повинно бути "необхідним у демократичному суспільстві". Крім того, норма повинна бути сформульована досить чітко для того, щоб будь-яка особа могла будувати свою поведінку відповідним чином.

Справи, які було нами розглянуто, стосувалися переважно конкретних обмежень свободи пересування і вибору місця проживання. У більшості випадків Суд не знаходив порушень даної свободи. Оскаржувані обмеження стосувалися, зокрема, заборони переїжджати для осіб, оголошених банкрутами, звільнених під заставу до суду або підозрюваних у причетності до організованих злочинних угруповань. В одній із справ законним була визнана заборона особі, яка активно бере участь у кампанії проти абортів, наближатися ближче ніж на 250 м до клініки.

У тих випадках, коли обмеження свободи пересування надмірно суворі, на них можуть поширюватися положення статті 5 Конвенції (право на свободу та особисту недоторканність). Так, Суд розглядав судовий наказ про проживання особи, підозрюваного в причетності до мафії, на невеликому малонаселеному острівці саме в контексті статті 5. Заявник не перебував в увязненні у звичайному розумінні цього слова, його родині було дозволено проживати разом з ним, проте він не міг залишати певну ділянку острова, де проживали всі підозрювані в приналежності до мафії, і перебував під постійним поліцейським контролем. Суд зазначив, що "різниця між позбавленням і обмеженням свободи визначається ступенем або інтенсивністю обмеження, а не його природою або типом" [13]. Разом з тим необхідність мати при собі документ, що засвідчує особу, і предявляти його на вимогу поліції не була визнана порушенням статті 2 Протоколу № 4 [14].

У певних випадках може постати питання і про порушення права на повагу до приватного і сімейного життя, в першу чергу недоторканності житла, у звязку з обмеженням свободи вибору місця проживання. Дві скарги проти Обєднаного Королівства стосувалися проживання на острові Гернсі. У 1970 році на острові були введені обмеження на проживання в "недорогих" будинках і спеціальні дозволи - ліцензії на проживання у звязку з браком житла. Ці обмеження не поширювалися на тих, хто жив на острові до 1957 року, на їх подружжя та дітей. У справі Уіггінс [15] заявнику було дозволено проживати в одній із секцій будинку, що належить йому на підставі права власності, після розірвання шлюбу з уродженкою острова за умови, що дві інші секції будуть здаватися особам, які мають ліцензії на проживання, за встановленими тарифами. Європейська Комісія з прав людини не знайшла в даній справі порушення права на недоторканність житла, передбаченого у статті 8 Конвенції, оскільки обмеження були викликані необхідними заходами, повязаними із збереженням економічного добробуту острова і захистом прав і свобод інших осіб.

В іншій справі пристарілій парі було відмовлено в отриманні дозволу на тимчасове проживання в будинку, що належить їм на підставі права власності. Суд визнав, що переслідувана урядом мета була законною виходячи з невеликих розмірів острова, числа жителів і гострої нестачі житла. Відповідно, вимоги законодавства про отримання дозволів та про надання переваг особам, які мають "тісні звязки з островом", при їх видачі не суперечили праву на недоторканність житла. Разом з тим рішення було визнано невідповідним і порушує положення статті. Суд визнав, що наслідки даного рішення були занадто важкими для заявників, у яких не було іншого житла і які протягом 18 років здавали свій будинок за встановленими адміністрацією розцінками [16].

Також визначаючи сферу застосування статті 2 Протоколу № 4, Європейський суд з прав людини приділив особливу увагу її формулюванню, вказуючи, що свобода пересування гарантується тільки тим, хто "на законних підставах перебуває на території держави". Законність перебування особи на території держави повністю визначається національним правом.

Першим очевидним питанням при розгляді скарги за статтею 2 Протоколу № 4 є питання про те, що є обмеженням свободи пересування. Тільки після того, як Суд встановить, що мало місце обмеження свободи пересування, він продовжить розгляд питання про те, чи було обмеження виправданим. Найбільш частим випадком обмеження свободи пересування особи є обмеження, які застосовуються владою в рамках кримінального розгляду в якості гарантії явки особи на судове засідання або в якості покарання.

Схожі обмеження розглядалися Судом і в контексті інших розглядів, таких як спори про батьківські права, що стосуються заборони малолітнім дітям залишати країну, або в контексті процедур банкрутства (постанова у справі "Луордо проти Італії") [17]. Тут можна навести кілька прикладів з прецедентної практики Суду, в яких Суд постановив, що мало місце обмеження на свободу пересування.

Суд постановив, що обмеження свободи пересування мало місце у випадку, коли заявник був зобовязаний не залишати місце свого проживання і міг пересуватися тільки в межах відповідного міста, і йому було заборонено змінювати своє місце проживання або залишати місто без дозволу органів кримінального переслідування (постанову по справі "Хаджібейлі проти Азербайджану") [18].

Іншим аналогічним прикладом є справа, в якій заявника помістили під спеціальний поліцейський нагляд на період одного року, в рамках якого, серед іншого, він був зобовязаний не змінювати місця проживання; не залишати будинок, не інформуючи при цьому влади, відповідальної за здійснення нагляду; повертатися додому не пізніше 8 години вечора влітку і 6 годині вечора взимку і не залишати будинок до 7 години ранку, за винятком випадків наявності обґрунтованих причин для цього і, в кожному разі, тільки після повідомлення здійснюючих за ним нагляд органів; не відвідувати бари або громадські збори; відзначатися на відповідній поліцейській дільниці по неділях між 9 годиною ранку і 12 годиною дня (постанова у справі "Віто Санті Санторо проти Італії") [19].

До двох інших прикладів з прецедентної практики Суду відноситься заборонний наказ, що не дозволяє особі заходити на певну територію, звану "зоною надзвичайної ситуації", що знаходиться в центрі міста, протягом чотирнадцяти днів (постанова у справі "Олівейра проти Нідерландів", положення Конвенції не були порушені) [20], і вимога про те, щоб заявники відзначалися в поліції кожен раз, коли вони хотіли поїхати в північну частину Кіпру для відвідування їх сімей та друзів , і кожен раз після повернення в південну частину (постанова у справі "Денізчі та інші заявники проти Кіпру", було допущено порушення Конвенції) [21].

Як тільки Суд встановлює, що свобода пересування була обмежена, він продовжує проведення стандартного аналізу питання про те, чи було обмеження виправдане. Він розглядає питання про те, чи було обмеження пересування "передбачено законом" і чи може воно розцінюватися як "необхідне в демократичному суспільстві" для досягнення законних цілей, зазначених у третьому і четвертому пунктах.

Як вже докладно обговорювалося, вираз "передбачено законом" не тільки вимагає того, щоб оспорювана міра мала якусь підставу в національному законодавстві, але також стосується якості відповідного закону і передбачає, що він повинен бути доступний відповідній особі і передбачуваний відносно своєї дії, і що він повинен бути сформульований з достатньою мірою точності, що дозволяє особі (при необхідності за допомогою відповідної консультації) регулювати свою поведінку. В одній справі Суд постановив, що строк предявлення звинувачень заявнику закінчився за чотири з половиною місяці до зняття обмежувальних заходів і тому була відсутня законна підстава для продовження застосування обмежень і, отже, вони не були "передбачені законом" (постанова у справі "Хаджібейлі проти Азербайджану") [18].

Однак при вирішенні питання щодо пропорційності обмеження завданням Суду не є визначення того, чи були зобовязання не залишати місце проживання або інші обмежувальні заходи самі по собі належними запобіжними заходами, і чи підлягали застосуванню інші, більш відповідні заходи. Держави-учасниці можуть вільно встановлювати ряд запобіжних заходів щодо особи, що звинувачується в скоєнні злочину, з метою забезпечення його або її присутності на місці проведення розслідування або присутності на судовому засіданні. В принципі, національні влади повинні самі вибрати відповідну міру. Сама по собі можливість держави застосовувати різні запобіжні заходи, що обмежують свободу обвинуваченого з метою забезпечення проведення ефективного кримінального розгляду, не ставиться під сумнів і такі заходи можуть включати позбавлення волі. Оскільки обовязок не залишати мі