Основні напрямки розвитку студентства та вищих навчальних закладів Росії та України кінця ХІХ – початку ХХ ст., визначення впливу освітніх статутів на даний процес. Кількісний та становий склад студентства, критерії формування груп, вимоги до їх членів.
Аннотация к работе
КУРСОВА РОБОТА Студентство та вищі навчальні заклади Росії та України (наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст.) Вступ Вивчення періоду кінця ХІХ - початку ХХ ст. в історії Росії та України неможливе без аналізу розвитку вищих навчальних закладів і студентства як важливої суспільної ланки. Тому дослідження процесу становлення системи вищої освіти, її специфіки не втратили своєї актуальності і сьогодні. Щодо Київського університету, то інформацію про нього ми знаходимо в «Документах й матеріалах, 1834-1984». В цих документах присутні дані про історію розвитку університету, а також про чисельність, соціальний склад, матеріальне становище студентів. В документах «Одесі - 200. ч. 2.» [1.3] висвітлюється інформація про вищу освіту в Одеському університеті, а також про жіночі курси в Одесі. Про Харківський університет, про кількість, соціальний склад харківських студентів ми дізнаємося зі збірника документів і матеріалів «Харьков и Харьковская губерния в Великой Октябрьской социалистической революции: Сб. док. и материалов». [1.4] Історіографія даної курсової роботи побудована на працях радянських, і сучасних російських та українських авторів. Дмітрієв у статті «З історії Московського університету» розглядає історію становлення і розвитку Московського університету. «Історія освіти в Україні» та Касьянова Г.В. «українська інтелігенція на рубежі ХІХ - ХХ ст.: соціально-політичний портрет» ми знаходимо інформацію про розвиток студентства та вищих навчальних закладів Росії та України к. [2.16] Дьомін О. у статті «Забутий рік» Є. В. Тарле в Одесі: навчання у Новоросійському університеті» розглядає студентство Новоросійського університету. Реформи в галузі освіти На початку царювання Олександра II постало питання про перегляд Університетського статуту 1835 р. Однак упритул до розробки реформи вищої школи уряд приступив наприкінці 1861 р. під впливом студентських хвилювань. Створена для цієї мети спеціальна комісія з попечителів навчальних округів за участю професорів підготувала до початку 1862 р. проект університетського статуту, що був опублікований і розісланий для відкликань в університети країни, губернаторам, проводирям дворянства і вищих духовних осіб, переведений на іноземні мови і посланий видним іноземним ученим. Крім того, Міністерство народної освіти направило за кордон професора права Петербурзького університету К.Д. Кавелина для ознайомлення зі станом вищої освіти в іноземних університетах. Це був самий ліберальний із всіх університетських статутів у дореволюційній Росії.[2.17; 274] Дія Університетського статуту 1863 р. поширювалося на 5 існуючих на той час російських університетів: Московський, Петербурзький, Казанський, Харківський і Київський. Рада університету отримувала право самостійно вирішувати всі наукові, навчальні й адміністративно-фінансові питання: присуджувати учені ступені і звання, розподіляти державні кошти по факультетах, розділяти самі факультети на відділення, заміняти одні кафедри на інші, відкривати нові кафедри, відправляти молодих учених за кордон на стажування. Статут передбачав виборність ректора, проректорів, деканів з наступним твердженням їх у посаді міністром народної освіти.[2.17; 275] Студенти, як і раніше, поділялися на своєкоштних і казеннокоштних. Вищий орган університетського керування - Рада, складався з ординарних і екстраординарних професорів під керівництвом ректора. Декани обираються з ординарних професорів на 3 роки. «Автономічний університет немислимий без суспільної думки учнів»[2.9; 161] В останній чверті XIX ст. університети відігравали значну роль у громадсько-політичному житті Російської імперії. Був ліквідований найбільш ліберальний в історії царської Росії університетський Статут 1863 року, що, без сумніву, мало негативні наслідки для вищої школи, оскільки новий Статут 1884 року поклав початок неухильному руйнуванню автономного устрою університетів. Новий статут готувався довго, ще з 1870-х років. Але з призначенням міністром І. Д. Делянова вона була проведена. З початком реакції в 1910-і роки автономія вищої школи скасована. До початку XX століття в російській вищій школі була розроблена струнка концепція університетської освіти, відповідно до якої, з університету виходять не адвокати, судді, чиновники і вчителі, але люди, що одержали філологічну, юридичну або медичну освіту. початку XX ст. У січні 1917 р. у Росії нараховувалося 124 вищі навчальні заклади (65 урядових і 59 суспільних і приватних): 11 університетів і 40 шкіл університетського типу, включаючи юридичні, медичні, історичні, «академічні відділення» народних університетів; 9 педагогічних інститутів і курсів; 9 навчальних закладів музично - театрального й образотворчого мистецтва; 7 духовних академій, 19 інженерних, 15 сільсько-господарчих, 6 комерційних інститутів; 8 військових і військово-морських академій і вищих училищ. У 1913 р. у них працювали близько 4,5 тис. професорів і викладачів; навчалося більш 123 тис. студентів; у 1898-1917 р. ними було підготовлено більш 150 тис. фахівців.[2.3; 127] Тер