Чинна модель політичного управління, концептуальна позиція щодо стратегічних пріоритетів її трансформації. Законодавче закріплення збалансованої моделі політичної влади, створення сприятливих інституційних умов для формування нової політичної еліти.
Аннотация к работе
СТРАТЕГІЧНІ ПРІОРИТЕТИ ТРАНСФОРМАЦІЇ СИСТЕМИ ПОЛІТИЧНОГО УПРАВЛІННЯ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ РОЗВИТКУ УКРАЇНИНа нашу думку, політичне управління слід розглядати як цілеспрямований вплив політичної еліти в рамках інститутів політичної влади, здебільш виконавчої на суспільство та його складові з метою забезпечення організаційно-правових умов для його функціонування та розвитку. Інституційна система політичного управління на державному рівні включає інститути глави держави, уряду, представників держави на регіональному рівні (комісари, префекти, воєводи тощо), а також інститути, які здійснюють керівництво парламентом - голови та заступники парламенту, окремих палат, партійних фракцій, парламентських комісій або комітетів. Основними рисами моделі капіталізму є: конституційно закріплена монополія президентської влади у вигляді надто широких повноважень глави держави, які дозволяють йому здійснювати контроль над урядом, військово-силовими структурами, правоохоронними органами й судами; домінування пропрезидентської партії в парламенті або створення ситуативної пропрезидентської більшості для ухвалення рішень, вигідних наближеним до глави держави політико-бізнесовим групам; приватизація політико-владних функцій, яка виражається у використання владних ресурсів політичною верхівкою з метою власної наживи; зрощення влади та бізнесу, політики та адміністративної діяльності, політики та церкви; залежність військово-силових структур від політичних органів; олігархічна природа партій і слабкі громадські організації; утвердження форм кланово-мафіозної взаємодії у всіх сферах суспільного життя [З, с. На підтвердження цієї думки можна висунути такі аргументи: по-перше, президентська форма правління ніде крім США не забезпечила ефективності політичного управління; по-друге, якщо в деяких країнах Латинської Америки є вагомі успіхи у трансформаційних процесах, то вони обумовлені швидше за все тривалим інституційним розвитком і високим цивілізаційним рівнем політичних еліт, ніж інститутами президентської форми правління; по-третє, президентська форма правління, як показує досвід США, забезпечує ефективне політичне управління за умови конституційно закріплених чітких механізмів стримувань і противаг у системі федеральної держави, коли існує баланс повноважень між федеральними органами й органами субєктів федерації, притаманна сильна партійна конкуренція, у розвиненому громадянському суспільстві: по-четверте, в посткомуністичних країнах сильна президентська влада як в рамках президентської форми, так і змішаної форми правління стала ядром авторитарних режимів, які в кінцевому результаті призвели до укріплення олігархічної моделі капіталізму: по-пяте, посткомуністична модель президентсько-парламентської форми правління здебільшого має надто широкі повноваження глави держави, який здійснює загальне політичне керівництво державою і не відповідає за результати управлінської діяльності й слабкі повноваження уряду, який виконує функцію вищого органу виконавчої влади: по-шосте, парламентська модель політичного правління забезпечила на багато успішніше трансформаційні процеси не тільки в країнах Прибалтики, але навіть в Молдові. В рамках такої моделі статус президента має виражатися у тому що: глава держави буде виконувати функції гаранта суверенітету, територіальної цілісності, представницьку й арбітражну, а Премєр-міністр - вищого державного управління; для виконання своїх функцій володіє правом вето на ухвалення парламентом законів і розпуск парламенту, якщо він в конституційні терміни не сформує уряд, затвердить бюджет, а також отримає недовіру на загальнонародному референдумі за ініціативою глави держави; доручає лідеру найбільшої за кількістю мандатів фракції формувати уряд, який має отримати довіру шляхом абсолютної кількості голосів депутатів парламенту при затвердженні урядової програми; призначає судів всіх інстанцій, Генерального прокурора за поданням Вищої ради юстиції та згодою верхньої палати; за згодою верхньої палати президент призначає голів СБУ, Національного бюро розслідування, НБУ на термін значно довший ніж президентські повноваження; призначає та звільняє представників президента на регіональному рівні; на підставі рішення Вищого адміністративного суду має право розпустити представницькі регіональні та місцеві органи, а також здійснити посадову субституцію голів регіонального та місцевого самоврядування; президент призначає дипломатичних представників за поданням глави уряду; повноваження глави держави можуть бути достроково припинені в порядку процедури імпічменту і за результатами всенародного референдуму.