Ознайомлення з процесом християнізації Русі. Дослідження особливостей боротьби з язичництвом. Характеристика політичних, економічних та культурних наслідків запровадження християнства. Визначення та аналіз причин запровадження релігійних реформ.
Аннотация к работе
Історія людства і оточуюче нас життя наводять велику кількість прикладів впливу релігії на людину, а, отже, і на цілі народи. І так само, як кожна країна має свій неповторний колорит, національні звичаї та традиції, так і релігія цієї країни є унікальною та своєрідною. І з розвитком цієї свідомості виникають питання, які не є новими, але не припиняють турбувати людей: "Хто ми? Куди йдемо?" Люди протягом тисячі років намагались відповісти на ці питання.Для того щоб досліджувати впровадження християнства на Русі, необхідно мати уявлення про державотворчі процеси в Київській Русі. Одна з них представлена Нестором літописцем у ПМЛ (Повісті Минулих Літ): "Сіли словяни на Дунаї, де тепер земля Угорська і Болгарська."[ПМЛ-с.6] За іншою, ареал розселення словян знаходиться в межиріччі річок Вісла та Одер. ПМЛ так змальовує цей процес: "…ті словяни, які прийшли та осіли по Дніпру, називалися полянами, а інші древлянами, бо оселились в лісах, а ще інші між Припяттю і Двіною і називались дреговичами, а інші сіли на Двіні і називались полочанами від назви річки Полота…Словяни, які осіли біля озера Ільмень, прозвались своїм імям…А інші осіли на Десні і по Сулі і називались сіверянами…" [ПМЛ-с.7 ] Згідно з "норманською теорією" до 862 року словянські племена не мали своєї держави, тому для обєднання словянських племен та створення політичного центру було запрошено з Скандинавії Рюрика Ютландського. Слід зауважити, що в той час словяни мали два найбільших града, які одночасно були й політичними центрами племінних обєднань.Серед новгородців заполучити підтримку було простіше, так як сам Володимир провів у Новгороді певну частину життя, і як князь просто мав право зібрати військо у похід. Потрібен був новий бог, єдиний бог, котрим вже міг стати Перун. Київській Русі, як державі, і Володимиру, як князю, потрібно було підтвердити авторитет і довести іноземцям, що у Русі існує самобутня культура, добре військо, що сам князь непросто син ключниці, а далекоглядний політик непросто син ключниці. Якими б заплутаними не були відносини Русі з Візантією, але її підтримка була необхідною, так як, по-перше, вона сусід Русі, по-друге, має повагу інших країн, вона могла слугувати еталоном для створення політичних інструкцій Київської держави. Тому нова релігія повинна була зачепити кожну з сфер життя народу і провести у них зміни, котрі були б необхідні суспільству чи окремій верстві, тобто владі.Історія християнства в українських землях розпочалась ще задовго до хрещення наших предків Володимиром Великим. За наказом римського Імператора святий Климент був засланий до Херсонесу, де зумів навернути в християнство тисячі поган і збудував на південноукраїнських землях 75 церков. Лише в XV ст. були навернені в християнство мешканці Мценська (300 верст від Москви), для чого були використані значні військові сили. Навіть такий ненависник України, як Петро Перший, змушений був запрошувати в духовні заклади «черкаських» (українських) вчителів, які навчали там українською мовою і ставились зверхньо до місцевих учнів. Апокрифічні твори були своєрідним мостом від поганства до християнства.Якщо в основі політеїстичних релігійних вірувань, стародавніх словян лежав страх перед стихійними силами природи, ворожими і пануючими, то християнство плекало надію па порятунок, почуття захоплення навколишнім світом. У процесі поширення та утвердження християнство на Русі поступово втрачало візантійську форму, вбираючи в себе елементи місцевих словянських звичаїв, ритуалів, естетичних запитів східних словян. Разом з тим християнство справило великий вплив на розвиток духовної культури Київської Русі. Запровадження християнства мало позитивні наслідки для розвитку Київської Русі (і не тільки в культурному та духовному плані). Було б помилкою вважати, що до 988 р. люди на Русі не знали науки, творчості, мистецтва, але бурхливий розквіт культури прийшовся на часи, коли затвердилася християнська релігія.Затвердження християнства на Русі мало далекосяжні та багатогранні наслідки для всебічного розвитку суспільного життя. На відміну від язичництва християнство було ідеологічну систему не первіснообщинного, а класового устрою. Затвердження нового феодального базісу визначило безперечну перемогу нової надбудови, якою в умовах середньовічної Русі могло бути тільки християнство. Було б помилкою вважати, що до 988 р. люди на Русі не знали науки, творчості, мистецтва, але бурхливий розквіт культури прийшовся на часи, коли затвердилася християнська релігія. Судовий монастирський статут, який було введено на Русі у другій половині ХІ ст., зобовязував ченців започатковувати у себе бібліотеки, скрипторії, школи, іконописні майстерні, лікарні та інші заклади.
План
План
Вступ
1. Історичний нарис
2. Причини запровадження релігійних реформ
3. Процес християнізації Русі. Боротьба з язичництвом
4. Політичні, економічні та культурні наслідки запровадження християнства
Висновки
Список використаної літератури
Вывод
Затвердження християнства на Русі мало далекосяжні та багатогранні наслідки для всебічного розвитку суспільного життя. Це був закономірний акт, підготований усім ходом історичного розвитку та глибоко мотивований обєктивними потребами епохи. На відміну від язичництва християнство було ідеологічну систему не первіснообщинного, а класового устрою. Затвердження нового феодального базісу визначило безперечну перемогу нової надбудови, якою в умовах середньовічної Русі могло бути тільки християнство.
Встановлення нової релігії реально захоплювало будь - які прояви соціального життя. Укріплюючи феодальний устрій на Русі, християнство тим самим сприяло укріпленню Давноруської держави та зміцненню її політичної могутності. Рівною поміж рівних виступала Київська Русь у світовому оточенні. Християнська діалектика, активно використовувана давноруськими філософами та публіцистами, стала основою для багатьох (іноді дуже цікавих) ідей. Це у свою чергу, слугувало поштовхом для швидкого прогресу у сфері творчого життя, що забезпечило розвиток давньорусської культури. Було б помилкою вважати, що до 988 р. люди на Русі не знали науки, творчості, мистецтва, але бурхливий розквіт культури прийшовся на часи, коли затвердилася християнська релігія. В монастирських брамах концентрувалися основні кадри вчених того часу, письменників, публіцистів, художників, архітекторів. Судовий монастирський статут, який було введено на Русі у другій половині ХІ ст., зобовязував ченців започатковувати у себе бібліотеки, скрипторії, школи, іконописні майстерні, лікарні та інші заклади. Серед монастирів у Київській Русі на першому місці був Києво - Печерський, який став можливо найвизначнішим центром давньоруської культури. З нам повязана діяльність визначних публіцистів (Феодосій Печерський, Іаков Мніх), істориків (Нікон Печерський, Ігумен Іван, Нестор Літописець), художників (Алімпій, Григорій), лікарів (Агапіт) та багатьох інших. Також функціонували культурні центри при архієрейських кафедрах. Найбільш відомим з них був Софійський гурток книжників, заснований у Києві при Ярославі Мудрому та очолюваний Іларіоном.
Важливим чинником в історії ранньої Русі був розвиток писемності та розповсюдження грамоти. Як відомо, східонословянська писемність сформувалася раніше від офіційної християнизації країни та незалежно від неї, але використовувалася переважно у чисто практичних цілях. Принципово важливим етапом була поява книжковості у середині ІХ ст. Саме тоді Русь починає створювати свою церковну літературу та започатковує літописи. На основі археологічних знахідок (берестяні грамоти у Новгороді) можна припустити, що грамота у Київській Русі не була прерогитивою одного тільки духовенства, вона охоплювала і феодалів і демократичні шари народу.
Церква активно сприяла розвитку давноруської архітектури та образотворчого мистецтва. Більшість камяних споруд, збудованих на протязі Х - ХІІ ст. на Русі, були храми, щедро прикрашені монументальним та станковим живописом. Проте впливи східної церкви на мистецтво не завжди були благотворними. Так, через те, що візантійці не любили ставити у своїх храмах статуй, скульптура не дістала помітного розвитку.
Культура Київської Русі виступала як частина єдиної середньовічної цивілізації, підпорядкована тим закономірностям, які були властиві останній, незалежно від національних особливостей та специфіки. У першу чергу це стосується суспільної думки, яка у всій Європі розвивалася під безпосереднім впливом християнської ідеології.
Саме через своє велике значення, питання про запровадження християнства на Русі завжди цікавило істориків: кількість наукових праць, статтей, монографій, нарисів на цю тему не підлягає підрахунку. На жаль, серед дійсно наукових та обґрунтованих робіт зустрічається багато і справжніх вигадок та «історичної фантастики», які подаються під виглядом наукових досліджень.
Але спільним у всіх цих досліджень є те, що ніхто із дослідників просто не може применшувати значення Володимирового Хрещення Русі - одієї з найвизначніших подій нашої історії, яке стало поворотною подією у житті наших предків і, можна сказати, навіть вплинули на наші життя.
Список литературы
1. Белей Л. Стаття «Чи справді вогнем та мечем хрестили наших предків?» -
2. Боровський Я.Є. Світогляд давніх киян. - К., 1992.
3. Брайчевський М.Ю. Затвердження Християнства на Русі. - К., 1989
4. Голубинський Є. Історія руської церкви. - М., 1901. - Т.1. - Ч.1.
5. Грушевський М. Історія України-Руси. - К., 1992 - Т.2.
6. Заболоцька К.В. «Українська та зарубіжна культура» Ч.3 «Історія Української культури», розділ «Культура Київської Русі».
7. Запровадження християнства на Русі. - К., 1988
8. Іпатіївський літопис // ПСРЛ. - 1962. - Т.2.
9. Історія української культури. Том 1, розділ 9.7 - Релігія і церква (Моця О.П.). - К., 2001.
10. Левченко М.В. Нариси по історії русько з візантійських відносин. - М., 1956.
11. Левченко М.В. Нариси по історії русько з візантійських відносин. - М., 1956.
12. Нікітенко Н.М. Нові дані до історії хрещення Русі. - К., 1998.
13. Рибаков Б.А. Древняя Русь. Сказания, былины, летописи. - М., 1963.