Характеристика української історичної белетристики першої половини ХХ ст. Жанрова приналежність історичних творів Филипчака відповідно до сучасних підходів у галузі генології історичної прози. Особливості тематичного розмаїття та проблематика повістей.
Аннотация к работе
В українському літературознавстві досі триває процес реставрації літературного життя України 1920-30-их років, відкриваються забуті і заборонені в радянський період імена, твори, літературно-мистецькі явища. Тим більше неприпустимим є будь-яка преференція щодо поверхневого визначення жанрових ознак, за принципом комунікативно-рецептивної орієнтації письменника (“серйозна” література чи розважальна, пригодницька, на сучасну чи історичну тематику). Помітною складовою цього явища була творчість Івана Филипчака (1871-1945), письменника і педагога, який, розділивши долю багатьох митців, загинув у сталінських таборах Сибіру, так і не зреалізувавшись вповні. Іван Филипчак як автор патріотичних історичних повістей для молоді ідеально відповідав ситуації, що склалася в еволюції жанру, вже самою своєю соціальною роллю професора і педагога за покликанням. Специфічна функція історичної прози в українській літературі була наслідком позалітературних мотивацій - з тяжінням до патріотичної традиції як одного з небагатьох засобів утримання і зміцнення національної свідомості, запровадження в широкий комунікативний обіг національних історичних ідеалів, екстраординарних подій і зразків для наслідування.Відзначається органічність романтичного напряму (Скотт, Дюма) для історичної прози, автори якої все частіше для фабули твору обирають події, важливі для національної історії, а їхніми героями стають відомі історичні особи, політичні та культурні діячі; й дедалі більше, вже в епоху позитивізму, історична белетристика постає на науковому джерельному ґрунті. Филипчака щодо представників інших націй зростає в міру того, наскільки географія, історія та політика віддаляють їх від України. Оскільки важливою складовою культури і навіть домінантою культурного візерунку народу, а особливо у середньовіччі, була релігія, Филипчак чимало уваги приділяв протиставленню і поляризації грецького обряду і латинництва, причому для перенесення релігійних конфліктів, властивих для часів уній та авторському часові, письменник іде шляхом навмисного й історично необґрунтованого загострення релігійно-конфесійних проблем у період Київської Русі (дії таких персонажів, як Рейнберн чи Адальберт нагадують тактику єзуїтів). У повісті “Дмитро Детько” автор мав уже повне право назвати латинників католиками, а греко-словянських священиків і віруючих - православними, оскільки в XIV столітті наслідки схизми 1054 року починали відчуватись і на Русі, - тому релігійні проблеми, у звязку з питанням національної ідентичності, поставлене тут набагато сильніше, ніж в інших творах. Тому у Филипчака найкращі українські (особливо київські) церкви є дзеркальним відтворенням константинопольських, а устрої прогресивних княжих дворів Київської Русі мають за зразок двір візантійського імператора, а казкові багатства Києва кореспондують із розкошами Константинополя, причому і Греція, і Київська Русь-Україна подаються автором як південні, “теплі”, в прямому й переносному значеннях, країни - на противагу Польщі і Московщині, які виглядають як північні, суворі, “варварські”.