Дослідження та аналіз однієї з центральних проблем історичної епістемології: взаємодії історії та пам’яті. Ознайомлення з поглядами А. Меґілла, який поглибив тему міркуваннями про взаємодію пам’яті, традиції, історіографії (або історії) та політики.
Аннотация к работе
Я не ставлю перед собою завдання давати тут ґрунтовний аналіз неосяжної літератури з питань взаємин історії та памяті, історії й політики, традиції та культури, міфу й наукового знання, історичної епістемології. Якщо спробувати узагальнити різні підходи до природи взаємин історії та памяті, то можна звести їх до наступних позицій: 1) історія й память протиставляються, навіть розглядаються як несумісні явища; 2) історія та память ототожнюються; 3) історія й память трактуються як форми розуміння, інтерпретації та репрезентації минулого, що перебувають у процесі постійної взаємодії, взаємного доповнення. Поділ, «цивілізоване розлучення» історії й памяті, на думку П.Нора, відбулося з появою «історії», тобто професійної історіографії та, як можна здогадатися, «історіографії другого рівня». Саме перша історіографія найбільше схильна до тенденції ототожнювати історію та память: «Орієнтована на память історіографія - є особливий випадок більш загальної категорії історіографії, яку можна назвати афірмативною, тобто тією, що стверджує, тому що її головна мета полягає в тому, щоб затвердити і звеличити певну традицію або групу, чию історію й досвід вона вивчає. І, нарешті, аналітична історія/історіографія відокремлюється від памяті та протиставляє себе їй хоча б тому, що память не може бути своїм власним критичним текстом, аналітична ж історія - це критичний, у тому числі щодо памяті, текст.