Український традиційний спів - основа української вокальної школи. Розвиток вокальної педагогіки і виконавства у центральних та східних областях України. Особливості становлення вокальних шкіл регіонів Західної України, їх формування на Чернігівщині.
Аннотация к работе
МІНІСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ УКРАЇНИ Національна АКАДЕМІЯ КЕРІВНИХ КАДРІВ КУЛЬТУРИ І МИСТЕЦТВ Чернігівський інститут мистецтв та менеджменту культури ДИПЛОМНА РОБОТА на тему «Історичні засади української вокальної школи» Чернігів 2013 ЗМІСТ ВСТУП РОЗДІЛ 1. ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ВОКАЛЬНОГО МИСТЕЦТВА В УКРАЇНІ 1.1 Український традиційний спів - основа української вокальної школи 1.2 Зародження професійної вітчизняної вокальної школи РОЗДІЛ 2. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДИЧНИЙ АНАЛІЗ ДОСВІДУ ВИКОНАВСЬКО-ПЕДАГОГІЧНИХ ШКІЛ УКРАЇНИ 2.1 Розвиток вокальної педагогіки і виконавства у центральних та східних областях України 2.2 Особливості становлення вокальних шкіл регіонів Західної України 2.3 Формування вокальної школи Чернігівського регіону ВИСНОВКИ СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ВСТУП Актуальність теми дослідження. Музичне мистецтво кожного народу є цінним скарбом його національної культури й яскравим репрезентантом її у світовому полікультурному просторі. До проблеми наукового осмислення функціонування та розвитку українського вокального мистецтва у різні періоди звертались багато вчених. Помітне місце в cучасному музикознавстві посіли музично-теоретичні дослідження В. Антонюк, В. Іванова, Б. Кудрика, в яких висвітлюються історичні засади української вокальної школи, простежується розвиток співацької освіти та церковної музики в Україні, розкривається теоретико-методичний зміст вокальної педагогіки. Дослідженню історії розвитку музичної освіти і національної музично-педагогічної думки присвячені наукові праці Н. Величка, О. Кравчука, О. Михайличенка, О. Овчарук та ін.. формування музично-просвітницьких традицій; третій - XIX початок XX ст. Культові відправи давніх слов’ян супроводжувалися хоровим співом, танцями й хороводами. З Києва церковний домествений спів поширився по всіх українських землях, змінюючись під впливом місцевих народних традицій. Співаки опановували мелодіями “з голосу” і відтворювали з пам’яті. ХІ ст., наприкінці князювання Ярослава Мудрого, у Київській державі починає творитися “...питомо українська церковна музика, відмінна від грецької і болгарської” [24, с.120]. Варто відзначити, що оволодіння новою системою київської квадратної нотації відноситься до другої половини XVI ст. У вищих школах учні вивчали хорову практику, основи композиції тощо. Ці навчальні заклади готували кваліфікованих регентів, співаків, учителів музики, у них переписували, а згодом друкували музичну літературу. Провідним жанром вокально-хорової музики того періоду був партесний концерт - багатоголосний одночастинний хоровий твір. Вже наприкінці XVIII ст. лірико-драматичні, галантно-сентиментальні, філософсько-повчальні й жартівливі пісні-романси витіснили з побутового музикування канти. Їх писали студенти, вчителі співу, регенти. За ним виникають такі об’єднання у Львові, а потім у багатьох населених пунктах Волині, Полтавщини, Київщини, Чернігівщини, з’являються вони і в Харкові. Одним із найвидатніших досягнень композитора є драматично-трагедійний концерт Не отвержи меня во время старости. Паралельно існували альтернативні до офіційних, домашні (приватні) форми вокального навчання, де були задіяні дві категорії педагогів: ті, що займалися приватною практикою у вільний від роботи в навчальному закладі час, і ті, які створювали окремі приватні (часто лише однопрофільні) школи. Про майбутнє училища, яке на початку ХХ сторіччя стало центром музичного життя Києва, піклувалися А. Рубінштейн, П. Чайковський, О. Глазунов, С. Рахманінов. На початку ХІХ ст. західноукраїнські землі стали колонією Австрійської монархії.