Головні історичні регіони України. Особливості геополітичного становища країни. Історія розвитку національної символіки. Утворення Київської Русі: гіпотези, причини, етапи. Основні політичні центри на давньоруських землях: порівняльна характеристика.
Аннотация к работе
Природно-історична область - найбільш усталена одиниця, оскільки визначальним ядром у ній є географічне середовище. Саме воно відбилося на формуванні спільних рис у заняттях і культурі, як правило, кількох етноплемінних утворень або земель. В Україні можна виділити чотири основні природно-історичні області: Полісся, Карпати, Лісостеп та Степ. Кожна з областей поділяється в свою чергу на низку зон. Наприклад, Полісся - на Західне (Волинське), Центральне (Київське) та Східне (Чернігівське); Карпати - на Передкарпаття, власне Карпати і Закарпаття; Рівнина - на Лівобережжя (Дніпра) і Правобережжя; Степ - на Східний (Донбас), Центральний (Таврію) і Західний (Буджак).
Історично-етнографічний регіон - це етнотериторіальне утворення в рамках усього етносу, що за історичною долею та етнічним образом населення є самобутнім. Його назви зафіксовані в історичних документах, крайовій символіці та в історичній памяті людей. Це - основна одиниця в системі районування, оскільки повязана із давнім етнічним корінням, ґрунтуючись, як правило, на племінній основі, оскільки її історично-етнографічні особливості визначалися і певною своєрідністю природних умов.
В Україні історично склалося пятнадцять історично-етнографічних регіонів: Середня Наддніпрянщина, Полісся, Волинь, Поділля, Галичина, Підкарпатська Русь (Підкарпатська Україна), Буковина, Покуття, Південна Бессарабія, Таврія, Крим, Запорізька Січ, Донщина, Слобожанщина і Сіверщина.
Середня Наддніпрянщина - історично-етнографічний регіон України, якому належить визначальна роль у формуванні етнічного ядра східного словянства, давньоруського населення, а пізніше й українського етносу та української нації. Кожен з етапів етно- і націогенетичного процесу, що замішувався на території Середньої Наддніпрянщини, мав логічне завершення у творенні державності: Київської Русі, Козацької республіки (Запорізької Січі), Української народної республіки, нарешті, суверенної держави - України.
Галичина - історично-етнографічний регіон Західної України. Нині включає Львівську, Івано-Франківську та більшість районів Терноп. обл.
Поділля як етнічна земля в історичних документах згадується під різними назвами. Протягом сторіч найменування «земля Подільська» неодноразово змінювалося, зберігаючи, однак, ключове поняття «Подол», що означало землі по долу між Південним Бугом і Дністром. Західні землі Поділля входили до складу Польщі і лише у 1939 р. були воззєднані з УРСР, утворивши Тернопільську область.
Хоча нинішній адміністративний поділ цих земель не зберіг їхнього етнонімічного ядра, воно зберігається в крайовій самосвідомості подолян, що стверджує збереження подільської культури. Остання, незважаючи на спільну етнічну назву, не є однорідною (як, до речі, регіональна культура будь-яких інших регіонів), а являє собою систему зональних культур. Це повязано передусім із постійними змінами кордонів регіону.
Взаємозвязок між змінами території регіону і процесом формування регіональної культури виявляється через таку закономірність: ті землі, що постійно залишалися в складі Поділля, стали ядром власне подільської культури і підгрунтям для чітко вираженої крайової самосвідомості населення. Землі, що входили до складу Подільського краю лише деякий час, створили перехідні зони від типово подільської до волинської, карпатської, буковинської або ж наддніпрянської культур.
Найбільша територія Поділля припала на XI-XII ст. , простягаючись від верхівїв Дністра та Південного Бугу до Чорного моря. «Край Подільський надзвичайно великий, - писав хроніст XVI ст. Гваніні, - з півдня він жається кордонів Молдавії і Валахії, а зі сходу над рікою Доном при Меотійському озері, при морі Євксинському до самих татар Перекопських». Тепер Поділля як історично-етнографічний регіон включає Вінницьку, Хмельницьку (окрім північних районів) та східну частину Тернопільської області.
Полісся - північні області України, що межують з Білоруссю та Росією. Як самостійна земля Полісся відоме з XIV ст. і привязувалося переважно до Наддніпрянщини, що складала основу Турово-Пінського та Чернігівського князівств.
Сіверщина є своєрідною перехідною етнокультурною зоною від Вкраїни до Московщини, від України до Росії, її населення формувалося здебільшого на антській основі, на стику міжплемінних обєднань сіверян та радимичів, розселених у долах Десни, Сейму та Сули. Генетично воно повязане з літописною «сіверою»: «Седома на Десне и по Семи и по Суле и нарекошася Север», їхні пізніші нащадки іменувалися севрюками, в головних рисах зберігши давньословянську традиційно-побутову культуру.
Слобожанщина (Слобідська Україна) - історично-етнографічний регіон України, що формувався на перетині осілої й кочової людності, в зоні інтенсивних контактів та взаємовпливів різних культур.
Буковина - історично-етнографічний регіон України, що формувався на стику різних земель, держав і народів, був тривалий час відірваним від українського материнського етнорегіону. З XII ст.