Загальна характеристика журналу "Основа" П. Куліша. Знайомство з періодами інститутської історії у загальному контексті українського історіє писання. Розгляд особливостей трансформацій історичних візій і концепцій. Аналіз причин дегероїзації козацтва.
Аннотация к работе
Історія України од найдавніших часів інститутський дегероїзація козацтво У вступі та першому розділі своєї праці, що їх опублікував журнал «Основа» 1861 р., П. Куліш анонсував пошук нових, порівняно з мовно-етнографічною програмою українського романтизму, способів представлення минувшини. Ключові слова: історія України, українське історієписання, пізній романтизм, пізньо-просвітницький раціоналізм, «перший» позитивізм, дегероїзація козацтва, Куліш. Адже минувшина часто-густо сприймається культурно-громадським загалом як щось об’єктивно дане й незмінне, принаймні майже завмерле та непорушне у своєму плині. Відтак суспільна/громадська думка щодо історії часом набуває вигляду перманентних змагань або нещадної боротьби за так звану «історичну правду», точніше за ту її версію, котра вважалася б прийнятною для адептів або прихильників певної візії. Та цей погляд на дослідницькі практики, світосприйняття П. Куліша суттєво нюансується й коригується після пильного прочитання його текстів початку 1860-х рр. Передусім слід узяти до уваги динамічну, багатообіцяючу духовну й інтелектуальну атмосферу, що панувала в імперському Санкт-Петербурзі на рубежі 1850-1860-х рр. Як згадувала представниця богеми, художниця й мемуаристка К.Юнґе (донька віце-президента Імператорської академії мистецтв графа Ф.Толстого), котра на той час була наближеною до середовища колишніх кирило-мефодіївців, особливо М. Костомарова (тут і далі у вступній статті курсив наш, якщо не зазначено інше - О.Я.): «Ми знали - чого хотіли. Тож його рефлексії та думки в багатьох випадках тяжіли до славнозвісної візії просвітника й, заразом, преромантика Ж.-Ж.Руссо, в епіцентрі якої перебував конфлікт цивілізації та природного стану людини. Саме вони ініціювали підготовку й написання на початку 1860-х рр. ряду текстів, котрі доволі важливі у світлі «виношування» тих ревізіоністських ідей, що повною мірою виявилися в його «Истории воссоединения Руси» (Санкт-Петербурґ, 1874 р., т.1-2; Москва, 1877 р., т.3). Схоже, що саме з таких авторських розумувань і спостережень розпочалося «виношування» тих ідей, які з часом спричинилися до відомої контраверсії Стара (Давня) Русь / Нова Русь (Московщина, Росія), котра посідала чільне місце вже у візії пізнього П. Куліша. Скажімо, тут представлено чимало прикладів безпосередньо з «Історії України...» П. Куліша, як-от «некупований розум», «наш брат Українець [...] найбільш тільки самими журналами пробувається», «все те в приписки, позад своїх книжок пускаю», «піднявшись історію України написати, мушу я догодити землякам, котрі Україну свою кохають і шанують», «як мають вони чужих людей користувати, то нехай нашому князеві на зброю складуться», «мусила стародавня Русь байдаками плавати і торги свої, і войни водою відбувати», «спускаючись у море, до Царягорода дохожали», «князьки [...] скарби збирали і тами скарбами собі дружину прибільшували», «правили землею старші родовики, громадські мужі, сходячись із [.] сіл у одне місце на народнє віче», «ще за тих давненезних часів, которих наша письменна пам’ять не зазнає», «освіт помалу між людьми ширився», «тим-то й годиться нам [.] їх дикі [.] образи перед потомками вповажнити» та чимало ін. Тим способом, вкупі зі своєю Історією, ніби ще й хрестоматію виписок подам я гостинця на Вкраїну. Споконвіку Поляни громадськими вічами правувались. Князьки-Русь Новгородську землю опанували. Як же степова подніпрянська обшир вбилась у хліборобство, тоді вже, мабуть, один люд на сій обширі загніздився, а вже кочовники не подужали його з розкішної ролі, обаполи Дніпра, зігнати. Як же ще ніякого князювання на Подніпрянщині не заводилось, звали наших предків сусіди Полянами, що вони в полях кохалися; а вони своїх близьких сусід звали - або Деревляни, що жили по пущах, або Сіверяни, що к півночі од них по Десні, по Сейму, по Сулі порозселювались [1]. Інші по пущах селами сідали і звіроловством та пасіками кормилися, як-от Деревляни, а другі, мабуть, по далеких землях ходили, поки собі користне місто коло Ільменя озера вподобали і новим городом, замість Києва, чи, може, якого ще давнішого города, сіли [3]. В ті невпокійні, ґвалтовні часи понад Балтицьким узбережжям оружні хижаки куйовдились, которих наш літописець Нестор зве по-Цареградські [5] Варягами, і з людських осель плату собі на зброю вимагали, або й дощенту жакували і пліндрували. Послі почали вони, мабуть, дуже на людей налягати і за живе заколупувати, що Новгородці з сусідами узяли собі думку й волю єдину, усі разом на них піднялись, із своїх городів і сіл їх повиганяли, перестали їм данину давати і самі між себе почали правуватися. Незабаром він і під Київ підступив. Отже й Олег, підклинивши під себе Деревлян і інших сусід, раз-по-раз спускався, з своєю дружиною та з охотником, Дніпром у море, то шарпаючи Грецькі побережжя, то міняючись із Греками своїми полюдним і здобичним добром. Більші од давніх потуг почали під княжою рукою купитись; більше почали низові землі по-дніпрянські з верховими і з заверховинними обізнатися; більшу здобич по